Всі вірші

Осінь стискає плечі, обом нам гірко.

Холод збиває з ніг і калічить душу.

Я роздрукую спогад собі на плівку

Щоб не забути те, що забути мушу.

Ця темнота без жалю розсікає мене.

Майбутнє вже тяжко хворе.

Я безхребетна.

Жити із думкою, що скоро цей біль мине,

Але він дедалі більше ламає ребра.

І час не злікує. Час викликає нудоту.

Згорають мости і падають, падають. Власне,

Скажу що це осінь. Спихну на неясну погоду.

Щоб люди не бачили яка я

насправді

Нещасна.

Хоч раз ми всі порівнювали воду та вогонь з китайським символом - Інь-Янь.

Але чи в наших силах порівняти любов і ненависть людей?

Складне питання, що тут скажеш.

Проте, здається, шанси є.

Адже у книгах чи кіно ми досить часто бачим , як від ненависті все плавно переходить до кохання.

Можливо, хтось і скаже: "Це нереально, це вигадка, і там усе буває".

І дійсно, десь ви будете праві, проте життя таке непередбачуване для усіх , що важко все ж таки сказати ,що є реально , а що ні .

От візьмемо за приклад хлопця, який навчається ще в старшій школі, у більшості випадків він не скаже про те ,що справді відчуває . Він навпаки буде ходити глузувати , та певними місцями ображати , приховуючи за фальшивкою реальність . І це ж насправді не єдиний приклад . Де ненависть не тільки може роз'єднати , а навпаки з'єднати краще за все інше , людей , які є чимось більшим , ніж здається

Нова версія себе

Я завдяки собі не вірю людям,

В кохання вірити тим більш не буду,

І з кожним разом більше вірю блуду.

І хай що думають про мене інші,

І хай трактують свої думи вічні.

Навряд чи є вони мене міцніші.

Себе сама зберу з кусочків воєдино.

Я прогинатися не стану перед ними,

Свої устої, норми, правила єдині.

Суворий погляд, гордість і без каяття.

В своїх думках навіки тільки я одна.

В собі я вбила ту жагу до співчуття.

В ніяковінні більше я не бачу сили.

Моєю тихістю колись мене зломили.

Горю яскраво, бо себе я так навчила.

Світанками розкажемо про світ

Фантазії, реальності: й навіщо

Вирує крил поезії – політ,

П’яніють небесами білі вишні?

Й бажається повірити у час,

Що почуття зірками перевершить.

Тернова квітка, ніжна алича –

Й бджолині переливи у черешні.

Життя – відчути, як горить вогонь

Сердець коханих – і вловити подив:

Це шепотить душа чарівно – й сон

Квітує мовби Сонце, й верховодить

Сьогодні рай серцями. Воскресай

Розмовою, що втілює прекрасне:

Прекрасну мрію, щастя виднокрай –

Щасливими до почуттів припасти б.

Щасливими повірити б у рай,

У казку нашого Едему-краю.

Нехай палає ідеал-зоря,

Зоря, що чарівливо розквітає.

Як можуть квітувати почуття –

Це доля ідеалу, це... розмова

Життя і неба, щоб сказати «так»

На запитання: «Любиш, неповторна?».

30.12.2024. 15:15.

РОЗДІЛ 1

" Її спогади "

ДИТИНСТВО 2000-х

Знаєш, дитинство пахне вологими серветкими із запахом ромашки

А ще трішки тим магазинчиком із дешевими та не дуже солодощами

Пахне весною

Для мене чомусь саме весною

А ще пластиковими коробками з-під дисків

Знаєш, звучить воно тими іграшками із розмовними механізмами

Старими передачами, серіалами та фільмами

Що мама колись бува дивилася собі ввечері

А на вигляд?

Знаєш яке воно на вигляд?

Скільки б я не дивилася на фото я ніколи не буду сприймати дитинство в стилі палароїд

Я не пам'ятаю спалахів камер, але дитинство воно ось таке у моїй голові із певними пробілами у пам'яті

Воно яскраве доволі, трішки розмите

Але я пам'ятаю запахи, дещо пам'ятаю голоси та обличчя

Моє дитинство це сік кульбабок на руках та

Віночки з тих квітів які плела мені мама

Це свист мого тата та його численні недопалки

Це смак вишні із торта та еклерів які часом купував нам батько

Це зелена смородина та дерев'яна гойдалка

І все чого я боюся то це втрати  спогади

Про дитинство як мої дідусь із бабусею

Не пам'ятати навіть уривків

Для мене це справжня душевна загибель

ПЕРШЕ КОХАННЯ

Сонце пестить променями мою шкіру

Я прикипіла до тебе душею

Десь на весні, пам'ятаєш?

А потім прийшло літо

Ми усі були ще тими дітьми

Що шукають пригод та емоцій

Були дні коли ми марили безглуздими сварками

Плакали та страждали від слів почутих та тих що самі ж писали

Яскраві екрани мобільних пекли нам очі о 12 годині ночі

Прийшла осінь і ми сумували за літом разом із небом що вмивало нас своїми слізьми

На вулиці для нас із тобою перша зима

Ми знову зустрілись

Я все думала про тебе і продовжувала брехати самій собі до кінця, допоки не настала для нас ще одна весна

(Цей рік змінив нас обох)

ЧАС ДО 2020

На вулиці 2017 і ти слухаєш максимально захайплений американський поп.

Твоїми проблемами стають перша двійка з алгебри, ще одна 6 з геометрії, ти вже встигла збитися з рахунку, вже й забула скільки їх було у тебе за довго до того.

Ти і думати не сміла про екзамени і кожної ночі перед тим як лягти спати романтизувала осінь та майбутнє про яке не знала.

Ти жила тим літом в яке ви з друзями заходили разом, проводили його на вулицях району, на дерев'яних лавках біля старих під'їздів совкових будинків, попивали дешевий тархун та поїдали пачку Флінту, яку розділили на п'ятьох.

Ти думала що нові предмети по типу фізики чи хімії буду робити тобі погоду, і вирішуєш кинути свою мрію стати стоматологом.

Ти досі продовжуєш ходити на бальні танці, але такої радості як це було у другому класі вони вже не приносять і скажу тобі що в майбутньому теж не будуть.

На вулиці 2017, і ти далі продовжуєш робити дурниці, які потім стануть для тебе уроками.

Безтурботне дитинство.

Сміх, наївні мрії, поразки, нові події, симпатії, сльози та перепони.

І ти не знаєш що таке сіре та безбарвне життя.

Ти юна та повна сил, ще будеш колись заздрити самій собі.

І ось 2017 був 7 років тому, ти вже закінчила школу, вступила до університету, знайшла роботу та нових знайомих.

Що залишилося від тебе старої? Ім'я? А ще мабуть що ті ж сіро-блакитні очі.

ОКСАНІ

Ти це літні вечори в селі

Постутливий сміх та недолугі жарти

Ти це вишні та малина червоних й чорних кольорів

Ти це кісточки черешень

Які ми підкидували в небо

Ти це вигадки та карти

Туз король, валет та дама

Ти це хованки без підглядалок

Історії, сніданки та гіркі прощання

Я люблю тебе якби не було!

Моя душа до тебе тягнеться так само

Як це робили гілля груші та зелених яблук на подвір'ї твоєї баби

ЗАПАМ'ЯТАЙ МЕНЕ

В твоїх спогадах я завжди буду живою

І навіть якщо я вже ніколи й не буду з тобою

Поки ти живеш - живу і я

Твоє слово про мене

Твоя думка про мене

Твої емоції щодо мене

Говоритимуть про те що я колись жила

РУЙНУЦІЯ КОРИ ГОЛОВНОГО МОЗКУ

Чи згадаєш ти, усі розтерті тобою в пам'яті дні?

Чи згадаєш ти голоси та імена, що приносили різного кольору фарби у твоє життя?

Ти так намагалася все знищити та спалити до тла, що подібна руйнація пам'яті, стала для тебе частиною буття

Усі ритуали які ти проводиш, усе що ти так старанно та квапливо робиш

І тільки ти розумієш та знаєш, що все воно заради того щоб викорінити нескінчену  драму, спогади та почуття із твого буття

ПРЕДКАМ

Під моєю шкірою вирує життя

В жилах тече енергія прожитих

Я столітня історія

Столітня війна

Моє обличчя розписане фарбами

Що дісталися в німий спадок

Хто ви? Та ким ви були?

Які риси від вас ношу в собі я?

Ви моїми були

Я вашою є

Тепер замість вас пишу історію життя

УСВІДОМЛЕННЯ

З часом ти розумієш що весь цей морок в якому ти живеш прикрашали свого часу люди що були поруч з тобою

Зараз же жодна неонава вивіска не робить це місце яскравим як емоції які ти отримувала від прогулянок коли з дірявої кишені могли випадати "десятки"

А попереду чекав ще один шкільний рік

Кохаю я тебе чи ні.?

Як сниться образ твій мені.

Тебе побачив й второпів.

Від вух до п'яток онімів.

Ні не журюся самотою.

Бо ти завжди в душі зі мною.

Одне живем на двох життя.

Нема ні сліз ні каяття.

Ти кажеш брешу? Я один.

Я кажу є від тебе син.

І доня краща від прикрас.

Вона всім серцем любить нас.

Ні не шиза не хворий головою

Просто в душі живу тобою.

© Андрій Абрамов (Onra Onra.

Як пригадáти,

хтó ти, де, як ти?

зáчим прийшóв тут,

хтó тобі – вóвк, друг?

Мáйже незрячий,

телéпень ледáчий,

вовтýзишся в тíлі –

чуття онімíлі.

Торкнúся корíння,

згадáй її íм’я –

землí, що тримáє,

тебé колихáє.

Одúн крок у прóстір,

стоїш сам на мóсті.

Подúхай глибóко,

собí стань прорóком.

Побáчиш весь свíт,

коли звéршиш полíт

незгрáбного тíла

до Бóжого дíла.

2024:12:10:20:33

Підвладно лиш мені моє життя!

Його страждання і надії,

Я берусь за все сама!

Бо це лише мої — єдині мрії.

Я маю згадку зберегти.

Я можу вам допомогти,

Сама, заплутавшись —

Загину!

Мені не потрібно каяття,

Живі слова, як річка повна.

Це не врятує від биття,

Світ не жаліє,

Світ (—) суцільна втома!

дописано 09.09.2023 р.

(Про каяття чиєсь, чуже, твоє)

ох курво

непотребом зі ста',

є, певно, не оцінений слухач.

а кубло стареє - є новий старт.

і думу цій, як хочеш ти тлумач.

у думці голуба - старий фасад,

тепло, стежки і літа пар.

у снах мурали і ваш темний сад,

запах гармонії без чвар.

образ щастя, ночі спогад.

без образ, безхильно, як той рік -

я ж хочу просто бути. поряд.

чуття ж захарять знову у потік -

закурвить темрява у вир

і свято скаже - "о реаліст,

закурить на терасі ваш упир".

А темря ця, напевно, фаталіст?

чи вона мрійна заламно?

а може горем на поріг,

у горах бід-нещасть набрякно,

страхом. серед всіх доріг

як ніччю йде. зника за горизонтом.

і ностальгії знову теплої момент,

під ненависним моїм зонтом.

розіб'ється в ранковім морі-вщент.

нагально. я то просто жити хо',

а ж без емоцій - себто серед трансу.

життя нема. і все немов у бите скло -

на смак гниле, й на межі декадансу.

гине.і знов воно.

        убите. і вино

Будинок "Слово" - будинок поетів,

це цвинтар надій та втрачених памфлетів,

Ти- поет ,ти не людина,ти все ще об'єкт

Хоч тобі в залі й кидають букет.

Але ти давай, відпрацьовує зарплату,

замість тебе когось вже найняли по блату.

Бути письменником ,це є призвання,

для таких як ТИ у них є названня

"людина -безмежна"-таке смішне сказання.

Таке сміття немає права на свободу й мову,

Але ти давай працюй,ти ж не хочеш бути ворогом народу,

Ти ж не Яловий чи Сосюра,

ти лише крапля в морі радянської номенклатури.

     Я розіллю л

                            І

                             Т

                              Е

                                Р

                                  И

              Мов ніч, що розливає

                  Морок осінніх звуків   у

                   Ьнідивонс хиктих    х          в

                      І насниться мара   ї            у

                      Тобі. І вкутає лінь о         ш

                         Голосних серце. в       к

                            І осінь заляже     т о

                                   На дні,

          Порцелянової чашки кавовою гущею

17.10.2023

Моліться люди за Україну

Як за ту матір рідну єдину

Як за свою малу дитину

Моліться люди за Україну.

В соонячний день чи в нічну годину

Моліться люди за Україну.

На самоті чи в дружному колі

Дайте словам молитви ви волю.

Моліться люди за наших воїв,

Щоб вберегти їх від кулі злої.

Так і промине усе життя У метушні,у роздумах, у мріях Назад уже не має вороття І ми цього не помічаєм Не помічаєм як біжать роки А дні минають мов хвилини Усе найкраще лишається позаду Ми завжди так вважаєм А що попереду того не знаєм Не знаєм,бо не треба часом знати Не завжди те,до чого прагнем ми Подобається нашій долі Наше життя іде по Божій волі. автор Лідія Педик 12.10.2024 р.

Слова написані 20 березня 2014 року, як тільки кацапи Крим захопили.

Живе́ на схо́ді дя́дя Во́ва,

Ї́де в ньо́го дах.

Хло́пців бо́їться зі Льво́ва —

О́й, яки́й то жах!

Бо прийду́ть вони́ до ньо́го,

Лад там наведу́ть,

Ски́нуть ка́рлика старо́го

І його́ наб'ю́ть.

Приспів:

Гей, Ху́йло, Во́ва!

Бі́йся хло́пців зі Льво́ва!

Бо прийду́ть

І тоді́ пизди́ даду́ть,

І накри́ють тво́ї пла́ни по відно́вленню Совка́.

Ти трима́йся, Во́ва, тобі́ ско́ро хана́!

А він фа́йно умости́вся

На свої́м тро́ні,

Але ско́ро допизди́ться

Й бу́де у труні́.

Ма́є він трубу́ вели́ку —

Газ по ній іде́.

О́й, бага́то бу́де кри́ку,

Як газ пропаде́.

[Приспів]

В дя́ді Во́ви парано́я,

Ши́шка в голові́.

Ду́має, що ма́є збро́ю,

Що він цар землі́.

І на го́лову він хво́рий —

Не секре́т це є.

По колі́на йому́ мо́ре,

Пі́дор ду́має.

Світ війно́ю він ляка́є —

Чмо́шник-боягу́з.

Але, мабу́ть, він не зна́є,

Що в лайні́ погру́з.

[Приспів]

Во́ві всьо́го є зама́ло —

Та наста́не час,

Ко́ли трі́сне те їба́ло

Й здо́хне підара́с.

Світ тоді́ уве́сь зраді́є

І наста́не мир.

Зді́йсниться мільйо́нів мрі́я,

Як помре́ упи́р.

[Приспів]

***

Я хотіла б просто слідкувати за твоїм життям

Привидом ходити за тобою по п’ятах

Хочу твою душу, хочу твоє тіло

Віддай поки це бажання мене не спопелило

Зустрінемось раніше, хоч на пару хвилин?

Зупиніть хтось часу нескінчений плин

Мені потрібен тільки він

Пробачення прошу у всіх Можливо раптом завинила В душі образа причаїлась Та в серці зла не маю я Нажаль життя воно таке Сьогодні дзвінко сміємося А завтра гірко плачемо І часом робим незбагненний крок Лиш потім в подумках засвоюєм урок Слова які ми промовляєм Душі глибоку рану можуть принести В натомість ніжність та любов Розтоплять кригу льоду І що б в житті не сталося із нами Не треба гордо поступать Усе в житті воно мінливе Та завжди віра є в добро. автор Лідія Педик 29.05.2024 р.

Україна у вогні Вся палає у крові Ця війна страшна для нас Вона йде вже довгий час Кляті руські вороги Хочуть землі в нас забрати Нашими полями та лісами Володарями мріють стати Скільки ж хлопців наших Полягло на полі бою Батько й мати виглядають Ще своїх синів з полону Та спіткало горе І сетра чекає брата А дитинка тата Дівчина-красуня Тихо у куточку Просить милості у Бога Щоби милий їз війноньки Повернувсь додому Ой не буде їм пощади Ненаситним ворогам Наші воїни хоробрі Дають відсіч тут і там Хай же буде Україна Вільна та квітуча,Її мова солов*їна Лунатиме з-поміж кручі. автор Лідія Педик 20.05.2024 р.

Вишиванка,вишиванка Гарна ж в ній панянка В українському вбранні Ще й віночок в голові Українському народу Та й немає переводу Наші хлопці козаки Ви найкращі захисники Україна - наша мати А Дніпро - наш батько Файні хлопці та дівчата Вже на варті в нас стоять Щоб нас клятий ворог Не зміг подолати Українську нашу волю Не зміг він зламати. автор Лідія Педик 16.05.2024 р.

Мамо,матусю моя мила Скільки літ ти мене ростила Всю турботу мені віддавала Колискову в дитинстві співала Ти дала мені крок у життя Ту стежинку мого майбуття І крило твоєї підтримки Завжди поруч зі мною було Мамо,матусю рідненька Я молюсь за здоров*я твоє І безмежно Всевишньому вдячна Що ти,моя ненько ще є Мамо,матусю моя ти хороша Сквльки літ промайнуло уже В моїм серці ви завжди зі мною Буду вдячна в житті я за все Низький уклін Вам до землі. автор Лідія Педик 14.05.2024 р.

Хотілось долі іншої мені Але вона така як є Ні,не нарікаю я на Бога А навпаки,я Господу завдячую за все. За те що можу я ходити По Богом обдарованій землі За спів птахів За шелест трав За тихий гомін річки І за стрімкий потік струмків За те тепло,що сонечко дарує І за дощі,що змиють зло За ніжність мамину І за турботу рідних За розуміння друзів І терпіння ворогів Я Богу щиро дякую за все. автор Лідія Педик 13.05.2024 р.

Залиш свої сльози у моїх долонях,

тихо поплач на моєму плечі.

Ці люди занадто до тебе огидні, суворі,

як крижаний вітер на березі морськім.

Твоя біль, твоя шкода, твоя смачна любов,

мені все одно, що відчую, коли обійму.

Я бачу через твої очі ту свободу

за яку ти боришся і чомусь відчуваєш вину.

Тобі ж варто згадати про мрію,

яка така красива, як нічний салют.

Розтерти лінії від яких ноги мліють,

впустити у мої руки останню сумну сльозу.

Усе вийде, як бажає твоє серце

і поряд той хто побачить твої зірки досягнень.

Ти живеш лише заради себе

та тих, хто цінує твої цілі без пустих "А чому?"

Кораблик, ніби справжній, в небі-морі,

Там квітка чудернацька, сонце в жменях,

Уяви сотворіння загадкові,

А ось у хмари хвіст такий, як в мене.

Аж раптом звідкись грім: ,,Рудий Чудасько,

Ти на уроці хитрощів для лиса!

Чого навчишся - у житті придасться,

З ілюзій хмарних на урок вернися.

Йому ж так гарно поблукати в хмарах,

Біленькі всі, такі ж як він пухнасті.

,,Як прізвище Рудий, то щоб ви знали,

Не у крадіжках та обмані щастя.

Мені миліше зранку, це охоче,

По росах візерунки малювати,

А не в курник залізти серед ночі,

І не люблю стояти я на варті.

А Сірий - друг. Мурашку рятували,

Як вітер парашутик ніс кульбаби

і кепкував, сміявся з нас зухвало.

Оце тоді ми втрьох пригоду мали!

Так любо в літа аромат пірнати,

А не мишей гонити з нірки в нірку,

Метелик, гляньте, як на квітці квітка!"

,,Сідай, Чудасько, в тебе нині двійка!"

Чия вина, скажіть, хто винуватий,

бувають у сім'ї ,,не наші" діти.

В одних батьків є чемні й розбишаки,

Не можеш їх по-різному любити.