Вперед. В дорогу. Не просити

У неба ласки чи розради.

По лезах більше не ходити —

Пір’їнкою перелітати.

І смакувати дим дороги,

Хоч час посипав гіркотою.

Не спотикатись об пороги,

Умиті теплою водою.

Збирати в жмені гострі скалки,

Які впиваються у п’яти.

Спалити не мости — шпаргалки,

В яких чужі думки і дати.

Вперед. Не ждати порятунку.

За компас — шрами на долоні.

Та є твій слід від поцілунку…

І він палахкотить на скроні.

10 листопада 2026 р.

Тиша. Не тисне. Ця тиша жива.

Легко спадає на стомлені плечі.

Свічка горить. Завмирають слова.

Їх не зове й не чекає цей вечір.

Небо заплуталось в зморшках одеж.

Погляд зірок, ніби вічності якір.

В цьому мовчанні ні граней, ні меж,

Стриманий подих укутує м’яко.

Дотик. Здригаються кутики вуст.

Тіні на стінах, скупі обіцянки.

Чути забутих хвилин тихий хруст,

Дзюркіт вина, що наповнює склянки.

Десь на далеких задвірках душі —

Цівкою блюз по стіні без упину:

В просторі — кола, немов по воді,

Вечір розгойдує тиші глибини.

Хвиля і шепіт. Вона ще жива.

Легко погладжує стомлені плечі.

Свічка. Вогонь. Блюз і ніжні слова.

Тиша у дверях… Готова до втечі.

10 листопада 2026 р.

Доку, дай мені пігулку, щоб не бачити сни.

Дай мені хоч щось, щоб нарешті заснути.

Щоб врешті-решт викинути все з голови,

І на новій мапі прокласти нові маршрути.

Я хочу спати й не бачити будь-які сни,

Прокидатися вдома із нею у ліжку.

Я хочу відчути запах нової весни,

І не битись щоночі головою об стінку.

Я ненавиджу червоний колір і будь-який дощ.

Я ненавиджу все, що має запах заліза.

Досить знущатись. Дай мені вже хоч щось,

Поки мене не розмотало об стіни.

О другій ночі на стелі я пишу імена,

Та більшість із них просто не пам’ятаю.

Подивись за вікно, прийшла вже п’ята зима,

А із них вже ніхто не налляє гарячого чаю.

Я просто забувся, як смакує кава із нею,

Коли вона сидить навпроти мене на кухні.

Доку, я пам’ятаю її сукню, таку коротеньку...

Але ж чому мені все це зараз здається брехнею?

Всесвіт безкрайній – це величний океан

Де кожна зірочка є витвором мистецтва,

Художник вправно їхню вроду змалював

Й подарував це нам зі щирістю від серця.

Як тільки темрява накриє цілий світ

На небі тихо розквітає справжнє диво,

Хтось розгортає в нічній висі оксамит

І діамантами вкриває його дивно.

Коли вдивляєшся у цей бездонний світ

В душі народжується музика й слово,

А зірки падають і манять у блакить

І прославляють на віки Творця живого.

Зненацька біль запала в мою душу

І сумом мої очі огорнула,

Хочу здолати муку і не зрушу

Вона вже глибоко пірнула й потонула.

Не бачу більше як палають зорі

І місяця, що в небі сходить тихо.

Думки мої не втішні і суворі

Торочать мені лихо, лихо, лихо.

Ні я не хочу бути в їх полоні

Все буде добре, серцем відчуваю.

Життя моє у мене на долоні.

Куди поверну, там і заблукаю.

А почуття, вони такі мінливі

Охоплять, як тайфун, що в океані.

Піднімуть хвилі вразливі й жахливі,

А потім, стихнуть, зникнуть у тумані.

І ціль моя, не дати їм здолати

Моєї віри і моєї волі.

Пірнути у надію І плекати

Той час, коли не буде більше болю.