Сага про Небесних Мандрівців

Будівля з плавцями, неочікувано для Беркута, виявилась величезним розважальним центром чи швидше невеликим містом розваг. Тут був відпочинок на всі смаки: від банального питва та втамування тілесної спраги до участі в турнірах. Останнє відбувалось у прозорому циліндрі стадіона, що проштрикував всі поверхи будівлі і надавав можливість всім бажаючим стати глядачама дійства.

Беркут на мить зупинився, намагаючись розгледіти, що ж такого виробляють на арені, щоб кілька ярусів публіки так навіжено верещали, мало не випадаючи через обмежувальні кільця. Але крім вовтузіння двох фігур в самому низу, так нічого й не розгледів. Він обернувся, щоб спитати у Толи, але на її місці тепер стояла зваблива дівчина. Її рожева шкіра вилискувала перламутровими цяточками, а те що здалося Беркуту високою зачіскою, виявилось двома пухнастими білими вушками, перехопленими лискучим бантом.

– Втомився з дороги, красунчику? – широко всміхнулась вона і обвила його шию довгим пружним хвостом з пухнастим жмутиком на кінці.

– Так, але… – Беркут вражено роздивлявся хвіст, що рожевою змією повз по його шиї та ліниво гладив щоку самим кінчиком.

Чомусь одразу згадалися майолки. Він струснув головою, щоб викинути це з голови і, нарешті, перевів погляд на дівчину. Окрім хвоста і вух, все інше було як у звичайних жінок. Не вистачало хіба що одежі. Замість неї була напівпрозора полімерна білизна, котра проте не надто приховувала принади дівчини.

– Що такий нерішучий? – солоденько проспівала незнайомка і підійшла майже впритул.

– Він поспішає! – холодний погляд сірих очей одразу витверезив Беркута і загасив запал рожевошкірої дівчини.

Незнайомка неохоче відлипла від грудей Беркута і хмикнувши у бік Толи, попрямувала шукати інших клієнтів. Тола кивнула у напрямку довгої обмежувальної стіни і вони продовжили протискатись крізь натовп, але цього разу Беркут намагався не відставати.

– То тут всі повії мають хвости? – нарешті спитав він, щоб порушити незручну мовчанку.

– Це єдине, що тебе вразило? – насмішкуватий голос Толи забринів десь попереду.

– Перестань, Толо! Я туди, навіть, не дивився! Та й взагалі, все це якось неприродно… Наче з майолком обійматися…

– І часто ти обіймався з майолками? – сміх Толи потонув у раптових звуках сурми.

А через мить трибуни скляного стадіону вибухнули скандуваннями.

– Що це?

– Напевне, кінець Тур-Бою, – майже прокричала Тола, намагаючись перекрити гул трибун. – Хочеш подивитись?

– А в нас є час?

– Трохи є, – Тола перестала кричати і, взявши Беркута за руку, потягла до прозорого циліндру стадіона.

Їх мало не увім’яли у прозору стіну, бо позаду виявилось занадто багато бажаючих подивитись на переможців.

Тим часом, на арені внизу, переможно піднявши руки вгору, стояло величезне сіро-зелене створіння. Чимось воно нагадувало риптилоїда, але стояло на двох лапах, а на хребті мало ряд довжелезних шипів, що робило його схожим на перерослого їжака. Поряд у калюжі фіолетової рідини лежав здоровий червоношкірий чоловік. Все його тіло було посічене, а з ран сочилась фіолетова юшка. Сам він не рухався і не подавав ознак життя.

– Це що, бої насмерть? – зацікавився Беркут.

– Не обов’язково. Проте нещасні випадки бувають часто.

– У нас теж є такі розваги, але без тварин.

– Це не тварина. Це охріанин, – Тола скривилась від вигляду місця боївки. – Мешканець планети Охр з туманності Блакитного Човна. Їхня цивілізація вже давно розселилася у вільному космосі. Вони мають дуже розвинені технології і спеціалізуються на міжпросторових рушіях. Майже всі зорельоти Співдружності оснащені їхніми гіпердвигунами. Це раса науковців, що майже все своє життя присвячують дослідженням.

– А на вигляд не схоже, що в них є розум, – всміхнувся Беркут.

– Це через фазу статевого дозрівання. В цей час їхнє тіло збільшується втричі і вони стають дуже агресивними, тому й шукають виходу енергії у подібних розвагах.

– Цікаво, – задумався Беркут. – А які правила цього Тур-Бою?

– Навіть не думай, – відрізала Тола. – Ми тут не для цього. І зайва увага нам не потрібна.

– Гаразд, – збайдужів Беркут. – То що робимо?

– Побачиш, – сказала Тола, приклавши руку до прозорої стіни.

За кілька секунд в стіні утворився округлий отвір, розміром з людину. Вони пірнули у ледь освітлений коридор і дуже швидко опинились у просторій кімнаті.

– Вітаю, шановні, – не відриваючись від екрану промимрив здоровенний равлик, ліниво витягаючи свої ріжки у бік гостей.

Беркут відсахнувся і потягнувся до зброї, але Тола стримала його руку.

– Привіт, Нільсе! – натомість дружньо всміхнулась вона. – Чи можемо ми поговорити з Татуром?

– Ти трохи спізнилась, Толо, – витягнув правий ріг равлик, наче хотів краще розгледіти присутніх. – Він вже пішов на огляд.

На якийсь час равлик завмер, а тоді спитав:

– А що ти тут робиш? Казали, ти загинула під час рятувальної місії…

– Не вір всьому, що кажуть, Нільсе, – всміхнулась Тола. – То де нам пошукати Татура?

– Йдіть у “Три ятки”. Рано чи пізно він там з’явиться, – глипнув гігантський равлик і повернув свої ріжки у бік голографічного екрану.

Беркут все ще вражено дивився на все це дійство, коли Тола потягнула його назад у коридор.

– Хто такий Татур? – нарешті оговтався Беркут. – Теж равлик?

– Ні. Це нігелієць, який має нам допомогти.