Сага про Небесних Мандрівців

Тола розплющила очі і побачила сонце, що просвічувало крізь крону високого дерева. Опустивши погляд нижче, їй відкрився мальовничий краєвид зеленого лугу, що з одного боку був охоплений лісом, а з іншого невеликим хутірцем з біленькими хатами.

Лугом паслися дивні тварини, що чимось нагадували корів, але мали дуже довгі хвости, якими вони рвали жмутки трави та клали їх собі до рота. Всю цю мальовничу картину затуляли двоє чоловіків. Один був молодий та кремезний з двома короткими мечами за поясом, а другий – літнього віку, у довгому вбранні та з ціпком у руках.

– Поки що я не бачу в ній нічого вищого, хранителю, – сказав молодий чоловік, не соромлячись відверто її розглядати, а тоді з насмішкою додав: – Нічого такого, чого б я не бачив у інших жінок. Та й те, відверто кажучи, не дуже вражає…

Тола раптом усвідомила, що лежить на землі гола. Вона швидко сіла, підтягнула до себе ноги та прикрила груди руками, здивувавшись, що тіло відчувається абсолютно здоровим.

– Беркуте, прояви повагу! – в голосі хранителя почувся докір. – Ти говориш з Ай-Лелай, пробудженою Всесвітнім Деревом.

– Те, що вона спала голою під дубом, ще не значить, що вона пробуджена Всесвітнім Деревом.

– Ти чудово знаєш, що це не просто дуб і він не даремно так названий.

Тола озирнулась на дерево, до якого притулялась спиною. Це дійсно був великий старий дуб. А ще вона раптом усвідомила, що чудово розуміє мову чоловіків. Зібравшись з думками, зрозуміла, що тутешня мова дуже схожа на нігелійську, яка є обов’язковою для вивчення вищими офіцерами зорефлоту, як власне і решта тридцять сім офіційних мов Співдружності Планет.

– Знаю, – неохоче погодився молодик. – Але це не змінює того, що під деревом може закуняти хто завгодно, – і він знову скептично подивився на Толу.

– Беркуте, хіба ж ти не бачиш ознак? – обурено звернувся до воїна хранитель. – Волосся як сонце і очі без барви. Так описували перших Ай-Лелай, що спустились з неба.

– Ну добре, волосся та очі в неї дійсно незвичні… – врешті погодився воїн. – То кажіть, хранителю, що робимо далі?

– Для початку, треба показати їй древні тексти…

– Може, для початку, дамо їй якусь одежину, – воїн кинув на Толу насмішкуватий погляд, а тоді одним швидким рухом зняв з себе сорочку і простягнув їй.

Тола взяла сорочку і зупинила погляд на оголеному торсі чоловіка. Він був не просто кремезний, його жилаві м’язи та пошрамоване тіло красномовно говорили про те, що зброю він носить не для краси. А зважаючи на те, що він досі живий, то й вправляється з нею напевно непогано. Отже, вона потрапила на планету, де панує аналог земного Середньовіччя.

Воїн по іншому розтлумачив її погляд і відверто всміхнувся у відповідь. Тола одразу відвела очі й швидко одягнула сорочку.

– Шановна Ай-Лелай! – звернувся до неї хранитель. – Чи не погодитесь ви відвідати наш храм та переглянути священні тексти?

– Звісно, – нігелійською відповіла Тола, сподіваючись, що її зрозуміють. – Матиму за честь, пане хранителю!

Всі посібники з виживання на чужих планетах, завжди радять не спростовувати міфи про свою вищість серед місцевого населення. Це зазвичай зберігає життя і нерідко дає можливість отримати цінну інформацію та необхідні ресурси.

Вони зайшли до приміщення, яке Тола назвала б швидше просторою кельєю ченця, аніж храмом. Було очевидно, що старий тут єдиний хранитель. Безліч книжок, що стояли на полицях та купами лежали на столі, викликали асоціацію з давніми бібліотеками, про які вона мала уявлення лише з голографічних інсталяцій історії Землі.

– Це не дуже великий храм, – хранитель наче відчув незручність перед супутницею. – От в Крайоні храм Ай-Лелай справді велетенських розмірів. Але інакше й бути не могло, бо він мав вмістити летючого звіра.

– Летючого звіра? – зацікавилась Тола.

– Так, от тут є його зображення, – хранитель поклав на стіл величезну рукописну книгу в шкіряній обкладинці й відкрив на потрібній сторінці.

– Це ж зореліт! – не втрималась Тола.

– От бачиш, Беркуте, вона знає священні слова, – усміхнувся хранитель.

Воїн нічого не сказав, лише насупився. Тола ж вирішила триматися від нього подалі, бо очевидно, що ані її сірі очі, ані знання священних слів, не переконали воїна в її вищості.

– А можна якось потрапити в той великий храм? – обережно спитала вона.

– Звісно. Та спочатку треба дістатися Крайона, – замислився хранитель. – А це нелегкий шлях через гори.

– І небезпечний, – додав воїн.

– Це правда, – спохмурнів хранитель. – Тому ви ні в якому разі не маєте йти сама, шановна Ай-Лелай! Беркут буде вас супроводжувати.

Ця новина не порадувала ні Толу, ні воїна, але останній стримано сказав:

– Звісно, хранителю! Але як же я залишу вас і храм без захисту?

– Не хвилюйся, Беркуте! – всміхнувся старий. – Наш храм існує для того, щоб зберігати знання Ай-Лелай і всіляко сприяти їм у разі повернення. Тож тепер найголовніше, це допомога шановній небесній мандрівниці.

Воїн знову невдоволено подивився на Толу, але нічого не сказав.

– До того ж, – продовжив хранитель, – зі мною залишиться Орлик. Ти добре його тренував. От і буде нагода для хлопця спробувати свої сили як захисника храму. Але пообіцяй мені, Беркуте, що будеш берегти цю жінку понад усе!

– Обіцяю, хранителю! – досі невдоволено, але рішуче сказав воїн.

– Шановна Ай-Лелай, – урочисто промовив хранитель вже до Толи. – Беркут – один з найкращий воїнів в землях Мелавії. Його ім’я добре знають і далеко за її межами. Вам нема про що хвилюватись, бо він захистить вас від будь-якої небезпеки.

Толу, звісно, більше хвилювала небезпека, що йшла безпосердньо від самого воїна, але схоже варіантів у неї було небагато, тому вголос вона сказала:

– Щиро дякую вам, хранителю!