Сага про Небесних Мандрівців

Крайон виявився типовим великим середньовічним містом з центальним палацом, купою ринків та високою кам’яною стіною. І хоча історичним Середньовіччям Землі Тола ніколи не цікавилась, та як представник старшого офіцерського складу Об’єднаного Зорефлоту, детально вивчала цей період розвитку планети, як типовий для більшості земних колоній.

За центральною брамою розкинувся величезний майдан, посеред якого майорів розкішний палац з високими блакитними вежами. Саме туди вони зараз прямували у супроводі гвардійців Крайона. Ще перед брамою Беркут повідомив охоронців, що супроводжує Ай-Лелай і їх одразу повели до палацу. Це неабияк збентежило Толу, але воїн запевнив, що поки вона підтримує свою легенду, боятись їй нічого. Він пояснив, що Крайон має найбільший храм Ай-Лелай в Мелавії і тому дуже шанує хранителів, не кажучи вже про справжніх небесних мандрівників, що, по суті, є живими божествами.

Перед входом у палац їх зустрів радник намісника Крайона. Він дуже приязно привітав Толу і, віддавши почесті небесній мандрівниці, сказав, що сам намісник зустрінеться з нею завтра, а до того часу, вона може відпочити у найкращих покоях палацу.

Майже одразу їх провели до розкішної, прикрашеної золотом, кімнати. Розпорядник показав Беркуту куди покласти речі Толи, а тоді пояснив як дійти до казарм, де він може переночувати. Тола хотіла заперечити, але воїн зупинив її.

– Мені тут не місце, – всміхнувся він. – Це лише для високого панства. Тож насолоджуйся!

А коли розпорядник відволікся, сунув їй за пояс невеликий ніж у шкіряному чохлі. Тола запитально глянула на Беркута.

– Швидше за все, не знадобиться, – прошепотів він і одразу попрямував до виходу з покоїв.

На щастя, це їй дійсно не знадобилось. Дуже скоро покоївки приготували для неї ванну, а тоді принесли легку пізню вечерю зі смачними напоями. І хоч Тола намагалась не втрачати пильності, смачна їжа, легке вино і тепла ванна таки змусили її розслабитись і вона швидко заснула у пухнастому ліжку.

Вранці покоївки принесли сніданок та красиву небесно-блакитну сукню. Їй пояснили, що хоч традиційний одяг небесних мандрівників давно втрачено, але вони використали кольори Ай-Лелай та найдорожчі шовки, щоб пошити сукню, яка зможе задовольнити її витончений смак.

Тола подякувала і дозволила себе одягнути у святкові шати. Більше не через примху, а через те, що не дуже уявляла як все це правильно носити.

Після сніданку її провели у тронну залу. Там вже очікував Беркут, але перекинутись з ним словом так і не вдалося, бо одразу заграла музика і почали проголошувати вітання та почесті у бік Ай-Лелай.

– Для нас велика честь приймати у своєму замку шановну небесну мандрівницю! – нарешті сказав сам намісник, вставши з оздобленого каменями та золотом крісла. – Чим ми можемо допомогти вам, небесносяйна Ай-Лелай?

– Чи не могла б я потрапити до вашого славетного храму, вельмишановний пане наміснику, – нігелійською відповіла Тола, намагаючись імітувати стиль спілкування тутешньої верхівки.

– Звісно, о наймудріша! – відповів намісник, але його обличчя не виражало особливої шанобливості. Швидше за все, він був розумним політиком, який добре знав де, кого і коли варто возвеличувати. – Ви, мабуть, хочете поглянути на нашу гордість, летючого звіра Ай-Лелай?

– Так, це була б неймовірна честь для мене! – у тому ж стилі відповіла Тола, зрадівши, що все досить непогано складається.

Храм Ай-Лелай знаходився недалеко від палацу, варто було лише перетнути майдан. Туди можна було б дійти пішки, але Толу та інших представників високого панства посадили у прикрашені золотом екіпажі і процесія повільно рушила до храму. А коли вони, нарешті, дістались місця призначення, то довелося чекати намісника, якого раптом затримали важливі справи.

День був сонячний, але досить вітряний. Тола відійшла в бік, щоб відсторонитись від світських розмов і добре роздивитись храм. Найбільше що її зараз цікавило, якого класу зореліт міг застрягнути на цій забутій всесвітом планеті. Судячи з розміру купола це мав бути якийсь поштовик.

Беркут стояв трохи осторонь і з цікавістю спостерігав за своєю супутницею. Небесно-блакитна сукня підхоплювалась вітром та красиво огинала стрункий стан жінки. Сукня дуже їй пасувала, особливо личила до прямого золотого волосся, що ледь досягало шиї та підкреслювало гостроту витончених рис обличчя. А довга тонка коса, що тягнулась від лівої скроні і зараз неслухняно гралася з вітром, робила цю молоду жінку геть незвичною для тутешніх місць.

– А ти непогано тримаєшся, – нарешті сказав чоловік, підійшовши ближче. – Мабуть і справді з високого панства.

– Думаєш? – іронічно всміхнулась Тола, але одразу стала серйозною, бо побачила намісника.

Той певно закінчив зі своїми важливими справами і тепер приєднався до почету. Тола одразу повернулася до гурту місцевої знаті, після чого вони рушили до входу у храм.

На зустріч їм вийшов молодий хранитель. Його одежа була дуже схожою до вбрання старого хранителя, хіба що пошита з більш дорогих матеріалів. Він з видимим хвилюванням привітав Толу, а тоді повів всіх до великої зали.

А там, в оточенні прикрашених золотом величезних ніш, що палали яскравим вогнищем, стояв майже неушкоджений поштовий зореліт класу М. Серце Толи радісно тьохнуло.

– Чи можу я потрапити всередину? – обережно спитала вона.

– Ви хочете побачити нутрощі летючого звіра, небесносяйна Ай-Лелай? – із жахом спитав молодий хранитель.

Тола зрозуміла свою помилку і одразу виправилась.

– Зовсім ні, шановний хранителю! – вона поглянула на золоті факели, що стояли обмежувальною лінією навколо зорельота. – Я лише хотіла підійти ближче до летючого звіра.

– Звісно, ви можете перетнути священне коло, небесна мандрівнице! – одразу зрадів хранитель, видихнувши з полегшенням.

Тола повільно наблизилась до поштовика і торкнулась його рукою. Всі затамували подих, а вона самим лише поглядом відшукала ледь помітний контур на обшивці зорельота. Ніхто з тутешніх певно не звернув на нього уваги, бо лише астронавт розпізнає в ньому вхід до корабля. Проте розгерметизацію треба було робити без свідків, тому вона має знайти спосіб повернутися сюди сама.