Сага про Небесних Мандрівців

Беркут прислухався до тиші, що була навколо. Ніяких ознак переслідування не було, але в нього було погане передчуття. І не даремно. Майданом почали снувати ледь помітні тіні, а коли одна з них промайнула під місячним сяйвом, Беркут чітко побачив червоний колір плаща.

– Трясця! Таки Милосердя, – пошепки вилаявся він.

Як би він не зневажав Церкву, але їхні воїни таки тямили, як вправлятись зі зброєю.

Нападники зайшли одразу з двох боків. Беркут стрімко кинувся до найближчого супротивника і стяв йому голову. Решта на мить заклякли в нерішучості і це їм дорого вартувало. Беркут вже витанцьовував свій смертоносний танок і всі, хто потрапляв під його клинок, в кращому випадку ледь повзали кам’яними плитами майдану.

З дальнього кутка виринув ще один гурт церковників. Але Беркут не зупинявся і не обтяжував себе думками, як довго він ще вистоїть.

Та раптом в храмі здійнявся страшний гул, а з вікон полилося яскраве світло. На якусь мить всі завмерли, заворожені неймовірним дійством. Проте це тривало недовго. Церковники швидко отямились та з іще більшою скаженістю почали пробиватись до входу в храм.

Беркута відтіснили до храмової арки, але він продовжував стримувати скажену навалу. Його вже ранили в плече, та це його тільки розлютило, тому кількість трупів на підходах до храму продовжувала збільшуватись. І все ж, виснажливий бій давався в знаки. В якийсь момент Беркут пропустив сильний удар в ногу. З рани шугонула кров, а лезо меча глибоко вп’ялося йому в стегно. Він на мить затримався і цим одразу скористались нападники. Напосівши всі разом, вони звалили його з ніг. Беркут сумно подивився на сяючий отвір всередині летючого звіра і прошепотів: “Вибач, хранителько!”

Але неочікувано для всіх, з блакитного світла вийшла жінка. Вона була в блискучих обладунках, які так щільно охоплювали стрункий стан, що були схожі на срібну шкіру. Сяюча воїтелька дістала з-за пояса дивну річ і, направивши її на нападників, почала стріляти смертельними променями вогню. Воїни Милосердя з жахом дивилися на невідому зброю і замертво падали від вогняних стріл. А коли жінка наблизилась до Беркута і він побачив її обличчя, то зміг сказати лише:

– Небесносяйна Ай-Лелай! Яким же я був дурнем!

– Беркуте, ти можеш іти? – схвильовано спитала Тола.

– Тікай, небесна мандрівнице! – не слухаючи її прохрипів Беркут. – Я затримаю їх скільки зможу…

– Не верзи дурниць! Я не кину тебе тут! – вона спробувала підняти кремезне тіло, але не змогла навіть зрушити його з місця.

Тим часом почали набігати нові нападники. Це були вже не лише воїни Милосердя, а й варта Крайона. Тола кинула газові гранати і крикнула:

– Треба йти, Беркуте! Вставай, я допоможу!

Воїн зробив останнє зусилля і встав, хитаючись від втрати крові. Тола закинула його руку собі на плече і потягнула до зорельота. На останніх кроках Беркут таки впав і знепритомнів, але вони вже були всередині і закривши люк, Тола швидко побігла до кабіни пілота.

– Тільки не підведи, пташко! – прошепотіла вона, увімкнувши антигравітаційні прискорювачі.

Гул змінився на більш високочастотний і зореліт почало хитати в різні боки, але він швидко вирівнявся і відірвався від землі. Тола ввела на панелі керування параметри виходу на орбіту й, нарешті, видихнула з полегшенням.

Зореліт почав повільно підніматись над землею, де безладно метушились варта Крайона та воїни Милосердя.

– Ти оживила летючого звіра, – раптом почувся позаду хрипкий голос.

Тола обернулась і побачила Беркута, що грузно опирався на стіну. За ним тягнулася довга кривава смуга, а зі стегна стирчав уламок меча.

– Тобі терміново треба у медвідсік! – підскочила до нього Тола.

– Ми летимо над землею, наче птахи, – не чуючи її, продовжив Беркут.

Він зачаровано дивився у панорамне вікно. Тепер місто виглядало як невелика пляма на різнобарвному килимі ланів.

– Це дивовижно… – тихо прошепотів він.

– Ще надивишся, – всміхнулась Тола. – А зараз у медвідсік!

Вона підхопила його під руку і потягнула у коридор. Беркут сильно хитався та хапався за стіни, але вони таки дійшли до потрібного приміщення.

Всередині були білі скруглені стіни та приглушене блакитне світло. Тола натисла одну з кнопок на стіні й з неї виїхала горизонтальна біла панель, розміром з людину. Беркут з недовірою поглянув на дивне утворення, але Тола не дала йому часу на роздуми.

– Сідай, – рішуче сказала вона. – Я маю тебе просканувати.

Беркут все ще з підозрою подивився на тонку білосніжну дошку, але таки сів. Тола стягнула з нього клапті матерії, що колись були сорочкою і допомогла лягти.

Кілька хвилин блакитний промінь ковзав по кремезному посіченому ранами тілу, а тоді на голографічному екрані висвітився список результатів сканування. Тола уважно прочитала його і видихнула з полегшенням. Вона перевела погляд на Беркута, але побачила, що він знову почав непритомніти.

– Тримайся, Беркуте! Скоро все буде гаразд!

Воїн лише всміхнувся і, потягнувся рукою до її волосся.

– Волосся мов сонце і очі без барви… – тихо прошепотів він. – Хіба ж вони без барви... Вони срібні як місячне сяйво…

– Схоже, у тебе гарячка, друже, – стурбовано поглянула на нього Тола. – Треба поспішати!

– Не хвилюйся, небесна діво! Це найкраща зі смертей, про яку тільки може мріяти воїн, – всміхнувся він. – У нас є легенда, що тільки найкращих воїнів перед смертю забирають небесні воїтельки в нагороду за їх сміливість… Дякую, що прийшла за мною, небесносяйна Ай-Лелай!

– Ти не помреш, – голос Толи був рішучим, хоча всередині промайнуло хвилювання. – Сканування показало, що не дивлячись на важкість поранень, немає жодного несумісного з життям. Тобі треба лише пройти процедуру регенерації. Це не боляче…

– Я не боюсь болю.

– Я помітила, – всміхнулась вона. – Просто розслабся. Зараз ти заснеш, а коли прокинешся, все буде гаразд.

– Дякую, – тихо сказав Беркут і поглянув на неї так, як дивляться в останнє.

Толі стало не по собі і вона не зволікаючи натисла потрібну комбінацію для початку регенерації. Навколо ліжка утворилась герметична прозора капсула. Ще мить і вона наповнилась напівпрозорим білим газом. Очі Беркута одразу заплющились, а тіло розслабилось.

Тепер можна було йти, але Тола залишилась, щоб проконтролювати хоча б активну фазу регенерації. На її очах маніпулятори розрізали залишки одежі Беркута і витягли уламок меча з його стегна. Герметики одразу обробили глибоку рану і наповнили її гелем. Те ж саме вони зробили з усіма ранами та пошкодженнями. Коли активне лікування закінчилось, білий газ розсіявся і замість нього капсулу наповнила блакитна киснева суміш. Вона мала живити організм під час відновлювального сну.

– Відпочивай, друже, – полегшено видихнула Тола і пішла у головний відсік.

На екрані оберталась майже повністю синя планета, а поряд з нею світився текст детального аналізу основних параметрів. Аж не вірилось, що саме з неї вони нещодавно ледь втекли. Неочікуваним було те, що планета майже повністю вкрита водою і має лише два континенти. Один досить невеликий, і саме ним вони мандрували, а другий набагато більший на протилежному боці планети. Бортовий комп'ютер вже встиг зробити аналіз системи та основні розрахунки місцезнаходження і Тола занурилась у їх вивчення.

Перша неприємність була в тому, що не працював гіпердвигун, а це означало, що їхня подорож може затягнутись дуже надовго. З іншого боку, виявилось, що вони знаходяться в одній з нігелійських зоряних систем і найближча з цивілізованих планет була лише в двох роках льоту на середній космічній. Долетівши туди, вони зможуть або відремонтувати це архаїчне судно, або знайти щось більш пристойне.

Тола переглянула аналіз систем зорельота і, як не дивно, крім непрацюючого гіпердвигуна, несправностей більше не знайшлося. Вони могли рушати до Альти хоч зараз, але Тола не поспішала. Вона хотіла ввести Беркута в курс справи, а разом з тим дати йому змогу в останнє помилуватись рідною планетою.

Вона занурилась у вивчення маршруту, який проклав навігатор, і почала відмічати зони астероїдів, які варто було пройти на ручному керуванні. Та раптом відчула чиюсь присутність.

– А, Беркуте! – бадьоро сказала вона. – Вже прокинувся?

Воїн нічого не сказав, лише став на одне коліно і поклонився їй.

– Що з тобою? – здивувалась Тола.

– Ви врятували та зцілили мене, небесносяйна Ай-Лелай! Моє життя без залишку належить вам. Я готовий служити вам вірою і правдою!

– Припини, Беркуте! Ти врятував мене, я тебе… Думаю ми у розрахунку, – всміхнулась Тола. – Краще йди поглянь на свою планету...

Але Беркут не зрушив з місця. Він зібрався з думками і сказав:

– Я дуже вдячний вам, небесна мандрівнице, за вашу щиру доброту, хоч і не знаю чим заслужив її. Та моє життя не буде мати ніякої цінності, якщо я не зможу нічого для вас зробити.

– Ти зможеш багато всього зробити, коли дізнаєшся більше. А ще коли встанеш нарешті з колін і перестанеш говорити зі мною наче з божеством.

– Прошу вибачити мене, небесносяйна воїтелько, якщо мої слова образили вас! Але ви і є наше божество, а мені лише випало щастя супроводжувати вас до летючого звіра.

– Яке красномовство, – не втрималась від усмішки Тола. – Хто б міг подумати!

– Ви маєте повне право глузувати з мого невігластва, – опустив голову Беркут. – Я, справді, був сліпим, коли вважав вас звичайною жінкою, – він важко зітхнув і додав: – І, навіть, насмілився пропонувати вам кохання у непристойній формі. Мені немає виправдань, хіба тільки те, що ваша краса затьмарила мені розум…

Тола перестала усміхатись і на її обличчі з’явилось розгублене здивування.

– І зараз затьмарює, – тихо додав Беркут. – Але я розумію, що не маю права на подібні почуття до небесносяйної воїтельки. Тому обіцяю, що вони ніяк вас не потривожать і не завадять вірно служити вам! – рішуче закінчив він, піднявши голову.

Прямий погляд темних очей збентежив Толу і вона відвернулась. Їй би дуже хотілося звести все на жарт, але слова Беркута її зачепили. Невідомо коли і як це сталося, але щось змінилося між ними. Може тоді, коли він ніс її, рятуючи з в’язниці, чи коли, ризикуючи життям, кинувся захищати від намісника. А може він сподобався їй ще в горах, коли вони перетинали хребет… Та коли б це не сталося, зараз вона знала одне, її почуття були значно більші за дружбу або вдячність за порятунок.

Беркут досі стояв на одному коліні й чекав. Тола, нарешті, поглянула йому у вічі й тихо сказала:

– А якщо я хочу, щоб твої почуття мене тривожили?

На якусь мить обличчя Беркута було розгубленим, наче він не міг повірити у почуте. Але вже наступної миті він отямився і рішуче сказав:

– Тоді я кохатиму вас довіку, моя пані!

– А чи зможу я знову отримати назад того зухвальця, що не боявся називати мене на “ти”? – всміхнулась Тола.

Беркут різко встав і підійшов до неї так близько, що вона відчула його подих на своєму обличчі.

– Як забажаєш, – прошепотів він, а тоді м’яко взяв її обличчя в свої долоні і ніжно поцілував.

– Не хочеш подивитись на свою планету? – ледве переводячи подих від довгого поцілунку, спитала Тола.

– Ні, – хрипким від збудження голосом прошепотів Беркут. – Я хочу іншого…

А тоді підхопив її на руки і поніс геть з кабіни пілота…

Зореліт автоматично увімкнув режим енергозбереження в усіх відсіках крім спального, спираючись на дані про присутність живих організмів, і продовжив прямування орбітою планети.

– І як, в біса, знімаються ці блискучі обладунки?

– Лише за допомогою молитв хранителів, Беркуте! – засміялась Тола.