Частина 2: Повернення. Альта. 1.
– То скільки нам ще до висадки? – кремезний чоловік у срібному комбінезоні, що мало не репався на його грудях, розвалився у капітанському кріслі.
– Близько двох тижнів, – відповіла Тола, не відриваючись від розрахунків.
Беркут розчаровано зітхнув і продовжив вивчати навігаційні мапи нігелійського сектора. А тоді невдоволено поворушив плечима і додав:
– І чому ці лахи такі незручні?
– Бо серед екіпажу поштовиків не часто трапляються чоловіки твоєї статури, – всміхнулась Тола. – На Альті підшукаємо тобі щось зручніше.
– Може я піду у своїй одежі? – скривився Беркут.
– Вона стала лахміттям ще два роки тому і в ній ти навряд чи будеш схожим на капітана поштовика.
– А так дуже схожий? – насмішкувато спитав Беркут.
– Не дуже, – всміхнулась Тола. – Більше скидаєшся на космічного гультяя, що вкрав пошкоджений зореліт.
– І це добре?
– Непогано. Головне, щоб не дізнались звідки ти насправді.
– Згоден. Не варто всім знати, з якої я дупи.
– Не в тім річ. Просто існують правила Співдружності про планети, що не досягли рівня космічних польотів. Їх територія – заповідна, а мешканці – недоторкані.
– Тобто ми дикуни, яких не можна вивозити із зоопарку, – підсумував Беркут.
– Заповідника.
– Одна хрінь.
Тола нічого не відповіла. Беркут чудово все розумів, для нього не треба було підбирати слова. Єдине про що він не знав, так це, чого їй буде вартувати викрадення мешканця зони недоторканості, якщо про це стане відомо.
– Зосередься на підготовці, – коротко сказала вона.
– Святі мандрівці! Невже ще щось вчити? – скривився Беркут. – За ці два роки я освоїв вже все, що можна: керування зорельотом, навігацію, якусь дивну мову і цілий архів голографічної маячні про етикет в нігелійському секторі. А ще ж курс лекцій про світобудову від самої небесносяйної Ай-Лелай! – на цих словах він шанобливо вклонив голову, але не втримався від уїдливої посмішки.
– По-перше, для тебе пройшов лише рік, бо половину часу ти проспав у кріотубі. А по-друге, нам ще є над чим працювати. Легенда має бути бездоганною, – вона виразно глянула на Беркута і він одразу став серйозним.
– Та не хвилюйся. Дурня клеїти не буду.
– Чудово. Тоді перейдемо до останнього блоку.
– Тільки не кажи, що це знову якась нудота про етикет?
– Ні. Це зброя.
– Жартуєш? – аж підскочив Беркут. – І ти весь цей час мовчала?
– Тоді б ти не вчив інше, – спокійно відповіла Тола, але в її очах заграли бісики.
– Це жорстоко, жінко! – обличчя Беркута скривилось наче від болю. – Навіть, вищі повинні мати крихту милосердя!
– То показувати зброю чи як?
– Ще й знущається!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!