Глава 1. Не пожежник

З-за рогу гастронома блиснула вогниста пляма і посунула на мене. Я виплював воду з рота, протер очі зап’ястком, бо в одній руці тримав вело, в іншій – вудку, і потерти по-людськи, долонею, не міг. Придивися до плями. То не могло бути ніщо інше, як жива людина. Бо ногами переступало. Людина в одязі кольору вогню – не то ясно-червоному, не то густо-оранжевому, як ті кислющі сицилійські апельсини, – зігнулася під дощем, котрий періщив просто їй в лице, а мені – в спину. Я пішов скоріше, бо мене ще підганяв вітер і наростаюча цікавість до нової особи в Баранівці. Вудку я тримав догори, наче спис чи алебарду, бо як пробував притулити її до вела, то дощ гнув її, траскав об асфальт і плутав нею в болотниках. Білий поплавок літав на жилці, наче тоненький стяг.

– Гей! Де пожежа? – гункув я, коли підійшов до чоловіка так близько, що той мав би почути. А був то точно чоловік, пожежник, бо жінки наче не бувають пожениками. Пожежницями. Трясця тому новому правпису! Худий і довгий. З області мужик, бо в нас, наче, такого не пригадую. А ті з Житомира мають гарні шмотки, добротні. Щось мені засумнівалося на його вогняну робу, але не міг толком роздивитися, бо між нами мерехтіла стіна дощу, обрис пожежника плив, я і сам плив та погойдувався, борючись із шарпаннями вітру.

– Га? – одізвався пожежник. Ледве розчув його через кляту зливу, хоча він іще наблизився. Помітив, що чолов’яга до того ж тягнув сумку, яка солідно сповільняла йому крок, бо спиралася об праву ногу всією своєю вагою. І то від тієї сумки він згинався більше, ніж від дощу, лівою рукою та нахилом корпусу не дуже успішно балансував собі ходу.

– Шо горить? – повторив я майже криком і став.

Чоловік теж став і трохи підняв голову, щоб подивитися, хто то до нього звертається. Не знаю, чи насправді йому вдалося мене розгледіти, бо йому на очі падали кручені космики темного волосся, з яких лилася вода. Він мав би побачити перед собою темний обрис хирлявого чоловіка з велом і вудкою на тлі нашої широченної порожньої вулиці Леніна, яку я б особисто ще давно назвав проспектом, бо нею можна їздити впоперек. Зараз вона гордо звалася Соборною. Я зупинився із самого краю тротуару, який теж був зовсім не вузький, вело навіть трохи заїхало в кущі, а пожежник сунув його серединою, Так і розійшлися би собі, та я не зміг витримати його страждання:

– Давай, поможу?!

– Га?

– Сумку давай на вело, скоріше буде!

Тут пожежник у вогняному одязі покляв собі під носом, став і випустив із руки сіру валізу на колесках, яку чогось ніс над землею, а не котив. Та гупунлася, перекотилася, як м’ячик, на пузо і ще трохи погойдалася, обтікаючи дощем.

– Важка?

– Мотлохом вщент забита, – тяжко зітхнув пожежник, черговий раз стер воду з лиця, сховного під вогняним каптурем, який зовсім не допоміг йому залишитися сухим. На мене не дивився, втупився в мого залізного коня. Я покерував кінчиком вудки, дав йому зрозуміти, що він має сам підійняти свого чемодана і вкласти його на сідло або на раму – то вже хай би сам вирішив. Але не на багажник, бо там під пружинкою в кульку лежали риби, і заднього колеса мені було шкода, і так спускає. Пожежник зметикував, ще раз зітхнув – я того зітхання його не почув, тільки побачив, як піднялися і опустилися його плечі разом із верхньою частиною тулуба і головою. Трохи він прововтузився біля свого чемодана, той якось негарно скрипів і підскакував, коли тягнувся до мого вела. Скоро ми розвернулися і рушили, і я прокляв своє велике серце, котре підсунуло моїм блискучим мізкам цю ідею – впатякатися в допомогу невідомому поженику і розвернутися лицем до бурі. Що я собі думав, старий дурень?

Він крутив головою, роззирався на кожному кроці, наче щось шукав у моїй Баранівці. Хотів був запитати, чи знає він адресу і чи йому підказати, де йти, але поки думав, то ми опинилися біля скверу, і поженик показав рукою, що маємо звернути. Я навіть спеціально пригадав і озвучив нову назву – вулиця Європейська – а той лише похитав головою. Досі не всі свіжі назви знаю, але цю пам’ятаю, бо помагав прибивати табличку Йванові. То мій старий знайомий, сусід по материній старій хаті, він ще копає і чистить криниці, й каже, що то найкраща в світі робота – щоб солодка вода у людей була і глибокі викопи не стояли порожніми. Бо порожні – то найгірше. То він якось підробляв у міській раді, вішав оті таблички з новими назвами. Добрий чоловік.

– З Житомира приїхав?! – прокричав я, коли ми пішли боком до вітру, і стало трохи легше.

– Так! – він теж кричав. Кивнув у бік автостанції: – Автобусом. Аж до КаПе була добра погода. То в Баранівці лиє, як незнаю, шо. Завренули сюди, ніби в інший світ.

– Завжди тако! – я собі пригадав, як позаминулого року по ближніх селах пройшло невеличке, але докучливе торнадо, а в межах Баранівки все залишилося ціле.

Коли посередині вулиці Робітничої мій пожежник зупинився і смикнув за фірточку під розлогою грушкою, у мене закралися підозри.

– А ти до кого сюди? – запитав я йому в спину.

Не розібрав відповіді, бо якраз гримнуло в небі. Він мені поміг перетягнути вело через поріжок висотою до колін. Ту перешкоду у фіртці зробили власники подвір’я, через яке ми мали пройти – давно, ще як я тренував бігунів на стадіоні, за Союзу. Мотоцикли таки дійсно перестали тудою їздити, а великам то нічо, можна перетягнути. Я прикидав, чого б то пожежник сюди йшов. Бо то таке подвір’я, через яке чужі дуже не ходять, є такі, що й не знають про цей скрот. Якби йому треба було далі, за провулок, котрий є за тим подвір’ям і який далі виходить на вулицю Софіївську, то нащо йому було в такий дощ пхатися через гастроном у самому центрі? Точніше, тепер там супермаркет – “Наш Край”, а був гастроном, скільки себе пам’ятаю, навіть після розвалу Союзу ще довго був.

Пожежник вказав на будинок, найбільше зарослий кущами і деревами, навіть його не було видко з провулку. Так я і думав, йому десь сюди, недоходячи до Софівської. Він завмер на хвильку, задивився на ґрунтову стежинку від воріт до будинку, майже сховану лапми зелені, що опустилися під тягарем зливи. По ній текли дощові ріки. В його кишені грав виклик телефона, тепер я поудумав, що це вже сьогодні не вперше, хоча раніше я не дуже надав тому ваги, але тепер пілікало чіткіше, бо ми стали поруч у тихому провулку, і було краще чутно. Пожежник навіть не потягнувся до свого телефону. Мабуть, боявся його змочити, а чи просто не хотів затримуватися, бо з великою нетерплячкою поглядав на будинок в кущах, смикався цілим тілом і наче вагався, чи заходити у ворота.

– Так а що горіло? Блискавкою щось спалило? – запитав я, коли той врешті подякував і з крехкотом зняв сумку мого з вела.

– Нічого не горіло, – хлопака розвернувся до мене і розгублено скривився.

Тепер я побачив, що він молодий, може, тридцятка. Але якийсь дуже змучений. По лицю його текла вода, та він уже її не втирав, звик, напевно.

– Зайдіть, Михайле Кристофоровичу! Доки дощ не вщухне, підсохните, – сказав він без особливої певності та кивнув на хату в зарослях. Мої очі полізли на лоба, а серце бухнуло якось так раптом тривожно. Як то так, що мене вже по–батькові впізнають пожежники з області? І чого це він так запросто запрошує мене до Люби додому. Може, то в неї щось горіло? Я озирнувся в бік хати в пошуках диму і навіть потягнув носом, намагався внюхати спалево. Пожежник спробував волокти свою валізу по розкислій мучці, якою вже років двадцять засипаний цей провулок. Їхати вона не хотіла, наче колесо заклинило, тоді підняв її за ухват і ступив до воріт під лапатими мокрими гілками яблуні, які від поривів вітру шмагали старий штахетний забор.

Я став і оглянув його вогняний одяг іще раз – з голови до ніг, і заразом роздивився його черевики, схожі на військові, такі на грубій підошві, для пожежника в сам раз. І тут промайнув мені спогад про те, як горів дах у Савки Балабухи, років зо три тому. Легко так промайнув, як пір'їнка з горобчика. І мені замуляло. Тоді бригада не бігала довкола дому Савки в таких памарнчевих комбезах, а тільки в оранжевих касках і темно-сірих робах. Чого ж я охрестив цього хлопаку пожежником? А бо він був сам як спалах вогню. І тепер глянув на мене так, наче міг пропалити дірку мені в лобі. Бачив я вже такий вогняний погляд. Мене заціпило.

– Камінець заліз, і колеско не крутилося, а я тягнув по асфальту і не бачив, то воно і стерлося. Треба нову купити! – вигукував він до мене, силкуючись перекричати черговий гуркіт в небі. – Чого стоїте?!

Я опритомнів і озвався:

– Боже, як ти схожий на батька!

Він широко всміхнувся:

– Впізнали, нарешті? Ну, давно я не приїздив, що ж.

Я впер вело об забор і до нього аби-як приклав вудку. Тоді присягнувся, що останній раз на сьогодні, та пильно і уважно вгледівся в лице хлопця. У думках, як на хвилях, колисалося його ім`я – Лев, Лев. Я чомусь кинувсь обійматися, хоча він не відвзаємнив обіймів, тільки плеснув мене по плечі рази два. Потім було трохи соромно, але тої миті під зливою я дуже зрадів малому Левчикові Ніжинському. Добре собі малому – тепер був вищий від мене на голову, і взагалі якось деформувався. Схуд чи то змужнів і загострився. Зрадів так, наче то був не він, а батько його, мій старий приятель Дмитро. Ніби ще раз вдалося його побачити – тепер точно востаннє.

А як Люба зраділа, навіть мене не помітила. Кинулася з порогу під дощ сина обіймати і тягти до столу – чекала на нього, ясна річ, він її попередив. Зараз у всіх є телефони. Я теж маю, мені минулий мер подарував, Мальчинський, щоб я, де побачу порушення або навпаки щось хороше якщо хтось зробив, а я побачив, то би знимкував і викладав у мережі. Є у нас така група на фейсбуці, і там всі новини баранівські є. Чого мені подарував? Бо якось так є, що я гуляти люблю по Баранівці і людей знаю, і прізвище моє навіть часто люди плутають – кажуть не Боженко, а Бережко. А я знаю чого? Кажуть, що бережу Баранівку. А я не сперечаюся, бо хто б її беріг, як не я?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.