Глава 4. Пат

Того дня я ще мав нічне дежурство в гімназії. Взяв, як завжди, термос і бутерброди. Сидів в каптьорці на першому поверсі. Переді мною лежало дві книги на вибір: “По кому дзвонить дзвін” і збірка Аґати Крісті з обдертою обкладинко, де була та історію про блакитну вазу. Крісті читав разів п’ять, і всі на дежурствах. Шостий не хотілося. А “Дзвін” мені зараз видавався не під настрій. Я його колись уже починав, і кинув. А то ж класика, треба прочитать, раз лежить під носом. Ліньки було плентатися в бібліотеку з благою надією, що хтось приніс свіжий томик, бо всі місцеві я давно перечитав. Треба було конче чимось завантажити голову, а то думки гуділи, шарпали за серце, я побоювався розкиснути.

Поки боровся з картинками минулого в думках та вирішував, за що взятися, то на столі засвітився і пілікнув телефон — Сашко Сірий питався, чи буде нині партійка. Я зітхнув із полегшенням, сховав книги до шухляди столу та відписав: “Приходь, ставлю фігури.”

Сашко — добрий хлопець, однокласник Левчика з Альонкою. Завжди заходить із пивом, і то не самим дешевим. Зараз приніс нам по 2 пляшки старопрамена, сушених кальмарів і велику банку солоних горішків, розсівся на стільчику під вішаком і мовчки дивився, як я шукав відкривачку. Об гімназійні меблі не можна було відкривати — залізне правило. Він пожалів мене і витягнув ключі з кишені, відкрив тим від власних вхідних дверей, якого недавно просив мене здублікувати.

— Завтра великий день, — мовив я після того, як зробив класичний хід білими е2-е4.

— Все ви знаєте, — всміхнувся Сашко одним кутиком рота і зробив очікуване е7-е5.

— Я Ніжинського зустрів сьогодні, — мовив я ніби між іншим, бо ми вже поволі розігрували класичний дебют.

— Та-ак, він оце приїхав вперше від смерті батька, — мрукнув Сашко, соваючи слона вперед, с8-е6, і атакуючи мого, щойно виведеного.

Я підстрахував пішаком, і лише тоді до мене дійшли слова Сашка. Я задумався не про шахи. Чогось не подумав навіть, що з ним можна провернути таку розмову. Може, тому, що не сподівався на нього сьогодні, то і не запланував. Але Богові видніше, які стежки для нас прокладати, головного не дуже заплануєш. Сашко атакував конем і чекав на мій хід, пив собі пиво та хрумтів горішками, несвідомо чухав долоню об відрослого русяврго їжачка на своїй круглій голові.

— То кажеш, Лев досі переживає через це? — акуратно запитав я, забрав його коня, не думаючи про далекі наслідки ходу.

— Угу, — Сашко, навпаки, відповідав півпритомно, бо цілий поринув у ситуацію на дошці.

— Ми дружили з Дмитрем, — вів я далі, а мій кінь з лівого флангу рятувався глупою втечею під короля. — Я ще його на роботу приймав у ДОСААФ, потім він пішов на завод, а я — в тренери. Рибалили разом і на гриби їздили.

— То сумне, — кинув Сашко, підвівши пішака під мого слона. Розміну не минути.

Я став брати, і домінялися до того, що я не міг тепер зробити коротку рокіровку через бите поле. Я спробував прогнати його слона, в результаті віддав свого далекого пішака, але він його не взяв. Я не міг зібратися, думав по Дмитра і про те, чому Лев не приїздив досі, бо ж дев’ять років пройшло. Не лише ж через хорошу посаду. Дитина робочих, вирвався в світ, сам себе зробив, як то кажуть. Мамці гроші висилає, вона навіть перестала їздити на будову. А то було всякого в Люби після того, як перестала малювати посуд на заводі: і Київ, і навіть Москва тоді, ще давніше. Чи він таки щось знав?

— А чого Лев не приїжджав досі? — запитав я вголос.

— А хто йо знає, дядь Міш. Страний він трохи.

— Така собі причина.

— Ну, — Сашко відірвався від дошки, — він стидається, мені здається. На фейсбуці пише, що зі Львова, а не з Баранівки.

— І мені на пост про річницю Дмитреву теж якось якось так відписав… — я собі пригадав цей випадок із минулої зими, який відібрав мені спокійний сон на кілька тижнів.

— Як? — Сашко повернувся до дошки і забрав мені другого коня.

— “Дякую, що нагадали” — ніби нормально, але без смайликів і мені відчулося незадоволення в тому його коменті.

Сашко забрав мого слона, а я його коня, і далі мінялися пішаками. Я сам його змусив до рокіровки, трохи даремно. Грав ніби невимушено, аби Сашко нічого не подумав.

— А що за пост? — мрукнув мій суперник.

— Дмитро і червоні тюльпани. Поставив нашу фотку — якраз собі сканував старий альбом, і згадав про друга, а то січень був, річниця його загибелі. Ми там в тенісках із закаченими тріко, по коліна у воді, я з вудкою, він з порожнім казанком — не дуже була вдала рибалка, але весела, сміємося обоє, як пацани.

— А тюльпани де?

— Дурга фотка в тому пості, то я ніби йому подарував. На могилу того дня відніс справжній букет, якраз зійшлося, бо в Павлини в оранжереї багато нацвіло, я випросив чотири штучки. Вона баба добра, дала шість. То та, що кіз багато має.

— Та він нормальний, дядь Міш, — Сашко зітхнув і глянув на мене, — Лев тоїсть. То його просто стара пам’ять мучає. Я радий, що він приїхав, може, його попустить трохи, як рідну землю побачить і мамку з бабкою. Ще його сам не бачив, але завтра не відпущу. Давайте грати.

Дійсно, я геть не до шахів був нині. Допив махом своє пиво, відкрив другу пляшку і став до бою, трохи зібрався, але побачив, що вже нарозробляв непоправного на дошці. Ну, нехай перша партія буде за Сашком, хлопець хороший, не пішов бухати в п’ятницю ввечері, а приплентався до старого сторожа на інтелектуальну розминку.

— Мамка рада йому була, то безперечно. Аж мене запросила на обід. Хороша вона жінка, — мамротав я, ліниво соваючи фигури по дошці, у повному переконанні, що маю здати цю партію.

— Таке собі, — відказав Сашко.

— Тобто?

— Тобто. Вона Левчикові не сказала про похорон, того він і не приїхав тоді, досі на неї сердитий. Сесію мав, то вона, бачте, не хотіла турбувати. Мав якогось екзамена чи перездачу між Новим роком і Різдвом, — Сашко розповів, критично прицмокуючи язиком і забираючи мою туру із легко хтивим усміхом.

Мені похололо всередині. Хлопець не знав, що його батько загинув. А ми думаємо, що зазнався. Пам’ятаю, він приїхав аж на Різдво, а похорон був четвертого. Софа Гаврилівна з мого під’їзду казала, що всі говорять, що так не можна, що це за син і таке всяке. А він не знав. Господи, світи над його животом.

Тут Сашко зробив хід і виразно уп’вся поглядом в моє лице, постукуючи пальцями по столу. Я силоміць сфокусувався на шахах, і вигукнув:

— Пат!

— Пат! — радісно підтримав мене Сашко Сірий. — Як я вас? Хе-хе!

Він почав пританцьовувати, сидячи на місці. Я відкинувся на спинку стільчика. Він знав, малий негідник, як я ціную такий фінал партії. Я ще раз пробігся поглядом по дошці, переконався у вирокові і потиснув руку Сашкові:

— Ну все, з мене банка білих грибів. Піде так?

— Ще як піде, мамка зрадіє. Дякую за гру, дядь Міш. Це мій дванадцятий пат для вас, так?

— Так, гарний учень! — я злегка поклепав його русявого їжачка рукою. Згадав, як Дмитро був відростив собі патли, тоненькі видалися, але довгі, у хвіст збиралися. І спохмурнів — нічого вже не зміниш.

Дмитро вже не зміниться, назавжди зостанеться у розквіті літ, у тенісці, з вигорілим на сонці волоссям та з блискучою усмішкою на засмаглому обличчі, а в руках — порожній казанок. Молодий, сильний чоловік, наділений живою цікавістю, який опинився невчасно у невдалому місці та не мав більше жодної вини ні перед Богом, ні перед людьми. Я навряд чи змінюся, куди мені? Мушу тривати. А от що буде з Левом? Не сказати, що він сильно змінився з дитинства, бо і був таким трохи відлюдькуватим, сам собі на умі, і зараз такий, лиш досвіду набрався, життя понюхав, світ подивився, корона сяє на голові. А характер то наче такий самий, хоча, чи я його добре знав, чванливого відмінника? Тут мене за серце смикнула надія — може, це якраз і доказ того, що батько йому не розповів того… ну, того всього? Може він собі поїде тихо, як і приїхав, буде жити своє прекрасне затишне довге життя десь далеко, і тут теж усе буде, як було?

Сашко вирвав мене із забуття постукуванням свого пішака по дошці на клітинці е4, уже почав той самий класичний дебют. Найбільш розповсюджений перший хід у шахах. А такий може бути різний кінець кожної партії.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.