Глава 11. Щира рибалка

У вівторок лив дощ. В обід за чаєм я згадав, що ніби на світанні мав ловити неіснуючих сомів з Юліком десь на Случі. Ну і добре, що він не дав ся чути. Може і не пригадав навіть. Від самого ранку хмарилося, до перших крапель дощу я встиг рознести пішки козяче молоко всим, хто замовив у нашому невеличкому чаті. Альонка не замовила. Подумав був знову, чи не написати їй, але у стрічці новин побачив її свіжі фотографії — букет із цукерок і хитро зібрані у велику квітку надувні кульки зі словами вдячності від замовниці. Альона відписала півгодини тому щось миле і ще поставила в коментарях фотку власної кухні, мені знайомої, зі знайомим творчим безладом і малою Ангелінкою на задньому плані, мовляв, отак майстриня працює для дорогих клієнтів. Я вирішив, що у неї все добре, бо фото і її слова були мирними, навіть веселими.

Я собі уявив, як Юлік педалює на моєму велі під важкими хмарами та під дрібним дощиком, як заходить на подвір’я з квітами в руках і вибачається перед Альоною, як обіймає малу, і вони втрьох ідуть до хати. Альона йому щось виказує для годиться, але вже немає жодної бійки, вже мир. Нехай так і буде. І вело хай собі залишить. Бог із ним.

Пілікнув телефон, і я зрозумів, що мій недопитий чай вистиг у горнятку, дощ перестав, надворі майже випогодилося, а під під’їздом знову загуділи розмови. Відкрив месенджера, і тьохнуло мені серце: Лев написав. Просив взяти його на рибалку, коротко, одним реченням, без смайликів. Може, в нього просто така манера писати в мережі? Я запитав, коли він має час. Виявилося, що тільки сьогодні, власне, зараз. Сказав йому, що далеко не підемо, бо велів не маємо і бо погода непевна.

Зустрілися біля парку. Я був щиро вдячний Левові за те, що він не пригадав мені той сором із підгляданням. Здалося, що він мені був рівно за то само вдячний. Пішли поволі, балакаючи про погоду і про наживку для різних риб, нізащо не дивлячись у бік парку, ніби його не існувало. Засіли нижче по течії, одразу за шлюзом, зрештою, яка різниця, де ловити — річка ж та сама всюди. Головне, щоб відпочиваючих не було поряд. А тоді не було, бо будній день, до того ж трава мокра після дощу. Якщо трохи підсохне, то ближче до вечора понаїдуть.

Мені не вірилося, що ми ото удвох сиділи з Дмитревим малим і слідкували за поплавками. Я гадав, для чого Лев оце мене витягнув на такий тет-а-тет. Він мав батькову вудку, я дав свіжу жилку і гачки, ну й черв’ячки теж були мої. Лев йорзав на складальній табуретці, не дивився мені в очі, трохи ніяково і неохоче бовкав про хороші і погані техніки вивчення англійської мови, про буріння і розвідку копалин, з якогось дива згадав про гуртожиток у Львові, в якому жив, коли вчився. Далі обоє мовчали якийсь час, аж небо роз’яснилося і запекло сонце.

— Все-таки пощастило з погодою, — сказав Лев тихо, щоб не лякати рибу.

Мені полегшало після довгої мовчанки, і якось цілий сьогоднішній день постав перед очима.

— Н-ну, — покивав я головою на підтримку його слів. — Вранці був туман. Я ще мав вести одного хлопаку на сомів, а він не прийшов. То такий Юлік.

— А, знаю, то той… — тепер Лев покивав, але не зміг оголосити статус Юліка, слова про те, що він — чоловік чи бувший чоловік Альонки стали йому впоперек горла. Я пожалів, що згадав про нього. Ну чому воно так вічно вискакує не те, що треба?

— Угу, рудий такий, — сказав я, бо треба було щось сказати, і до того ж не про Альонку.

Лев якось скис. Склав лікті на коліна, опустив голову. І раптом вирік:

— Можна, я вам щось розповім? Ви ж були батьковим найближчим другом.

— Був. Звичайно, кажи… с-сину. Що там в тебе? — насилу промямлив я раптово скам’янілим язиком. Губи теж не дуже слухалися.

— Ай, така дурня, — він вже ніби пожалів про свої слова і передумав розповідати. Шукав поглядом довкола, до чого би вчепитися, щоб змінити тему.

— Слухай, — мені повернувся дар мовлення. — Часом треба викласти те, що на серці, бо воно може на камінь перетворитися і душитиме. Ми ж тут оце по довірі. Я нікому не розповім.

Лев усміхнувся і увіткнув погляд в кущі на протилежному березі ріки.

— Я сьогодні до Альонки ходив, — випалив він на одному подиху і видихнув, ніби в його легенях зібрався вогонь замість повітря.

— Угу, — я з усих сил хотів, щоб йому полегшало. Для цього треба було не відлякати своїми теоріями і водночас дати зрозуміти хлопцеві, що мені не байдуже, що я слухаю. Мабуть, десь так.

— Купив букет, великий. Ледве знайшов, уявляєте? — він знову всміхався. — В матері не хотів питати, бо спокою б не дала.

— У Зіни дома, певно, знайшов? — блиснув я знаннями про місцеві ресурси.

— Так! — Лев із вдячністю глянув на мене. Між нами проскочило порозуміння. Я відмітив перший виграний пункт на шляху цієї розмови. — Такий із трояндами і тими дикими ліліями. І з папороттю. Думав, сподобається.

— Ну, гарно, я собі уявляю.

Лев усміхнувся самими губами, решта лиця його згіркла.

— Ну і що ви думаєте? Прийшов я, шкари мокрі, квіти мокрі, хоч і закривав їх тою фольгою від дощу, пісок скрипить на підошвах, сяк-так витер об траву, з парасолі тече. Стукаю у двері… — він похитав головою, — і відчиняє мені Саня. Уявляєте? В самій сорочці. Зараза. Я букет кинув йому під ноги та й пішов.

Мені став клубок в горлі. Левові теж. Посиділи трохи, я попив води з півтора літрової пляшки, дав йому.

— Ох ти ж, — прошепотів я.

— Угу, — Лев здобувся на слова. — Я от сижу і думаю, на якого хріна воно мені треба було? Не збирався навіть, хотів Сашка послухатися. Ви ж чули, як він ото тоді розказував у барі? А потім щось мені перемкнуло. Вчора, коли в бабці був. Там так добре, в бабці. Я наче в дитинство пірнув. І, як салага, оце розклеївся. Сидів дома ввечері, думав, як то так, що у нас з Альонкою нічого не вийшло в школі? Я що, я так життя проживу, як… не знаю, хто? Як невдаха якийсь. А вона ніби розвелася якраз. І я… той. Теж ніби. Думав, щось у тому є. А ніц нема, порожнеча одна, як у тих її колекційних чайниках із горщиками — порожнюсенько і нічого воно не означає, — він звертався до протилежного берега ріки потоком слів, які штовхали одне одного, турлялися і збивалися докупи, так, ніби всередині хлопця прочинивсь якийсь власний шлюз. Потім спохопився, глянув скоса на мене і сказав: — Блін. Вибачте, що я оце все… на вас, Михайле Кристофоровичу. Просто якось так відчув, що можна.

— Можна.

Я взяв його за руку, вона дрібненько тремтіла, і поклав її на вудку.

— Клює, — тихо мовив я, кивнувши у бік поплавка.

Лев рвучко схопив вудку і смикнув на себе. Поплавок потягнувся на нас. Скоро хлопець дістав порожні гачки, засміявся:

— Я сам бачив, клювало!

— Ну, то не завжди вдається підсікти. Трохи потренуватися, і тобі вийде.

Я теж сміявся до порожніх гачків. Ми ще раз згадали за хорошу погоду і що перша машина вже привезла відпочивальників, благо, вони розіклалися метрів за тридцять від нас. Я дістав канапки з помідором і зеленою цибулькою. Сало моєму приятелеві не пропонував. Він дістав твердого сиру, нарізаного скибками, квасу, вже трохи пригрітого в затінку, аж пляшка роздулася, і торбинку гарних абрикосів. Пожували. Квас побоялися відкривати. Я виловив тим часом двох пліточок, показав, як нанизувати черв’яка, Лев навіть не гидився, спробував сам, і йому вийшло. Сказав, що пам’ятає, як батько вчив.

Стало поволі вечоріти, сонце мало от-от сховатися за вершинами плакучих верб. І тоді Лев відважився на ще одне откровення:

— Я взагалі-то хотів вибачитися перед вами.

— Га? — я домотав жилки і сховав гачки в металеву коробочку, випростався на його слова.

— Вибачте мені, будь ласка, Михайле Кристофоровичу. То я забрав ваше вело. Вчора почув, що ви думаєте на Юліка. А то не він. То я.

Хлопець стояв рівно і просто, трохи схилив голову, відвів очі, але не ховався у свою шкаралупу. І не усміхався.

— Я вам нове куплю, бо те вже на ніц не годиться, знаєте. Іржаве і старе. Я вже пороздивлявся, завтра зайду в той магазин і приведу вам нового залізного коня, — щоки Лева збуряковіли, але він стійко витримав паузу, яка мені була потрібна для осмислення його зізнання. З виду він був готовий прийняти будь-яку мою відповідь.

Мене так заткало, що я навіть розсердився. На себе. На те, що закинув слідство і змирився з тим, що Юлік — крадій лише тому, що він гарно пасує на цю роль. Я не міг здобутися на слова. Лев дозбирав наші речі, взяв обидві вудки та пішов. Я за ним. Сонце сповзло ближче до горизонту і перемалювало околицю. За якусь мить усе стало абрикосовим, навіть плесо річки, бо в ньому те все відбивалося. Комарі дзижчали, люди перемовлялися довкола вогнища, гавкав їхній невеличкий собака, шурхотіла трава під ногами, уже на неї впала перша роса.

Біля повороту на Софіївську Лев став і подивився мені в обличчя, був блідий і нещасливий.

— Ви мені пробачите? Будь ласка.

— Та що ти, — я всміхнувся. — Забудь.

Він помовчав, підбираючи слова.

— Не знаю, що на мене найшло. Я так ніколи в житті не робив. Просто…

— Розізлився, що я підгледів тоді?

— Мгм.

— То й ти вибач. Я теж такого зазвичай не роблю. Не мав би стежити.

— Якийсь абсурд один.

— Мгм, — я погодився, і нам обом дивним чином полегшало. Потиснули руки і розійшлися.

По дорозі запілікав мій телефон. Я відповів.

— Дядь Міш! Слухай, ти вобше я не знаю, якийсь несерйозний! — прохрипів у слухавці голос Юліка. — Казав, шо візьмеш на сома. І де? І шо? Вівторок закончився.

— Я ж чекав на твого дзвінка.

— А я — на твого, — пирхнув невдоволено Юлік. — І ше одне. Слухай, тут тойво кажут, шо я в тебе якесь вело украв. То то звиздьож. Нічого я не крав. Так їм і скажи.

— Кому? — на автоматі запитав я.

— Їм, срана холєра! Всим! Щоб не звизділи. Бо реально, я прийду пішки з Вірлі й розберуся, — він ричав зі справжнім гнівом.

Перед моїми очима проскочила іделічна картина примирення Юліка з Альоною, тільки в кінці він кинувся на неї з кулаками і очима, нилитими кров’ю, а вона заверещала так, що мені аж у вухах задзвеніло. Мала Ангелінка шугнула під ліжко.

— …маю право по закону! То наклеп! — шарпався далі у трубці голос Юліка.

Дзвін у моїх вухах поволі втихав.

— Чоловіче, послухай. Ніхто тебе не звинувачує, все добре, — я говорив спокійно, і почув, як він притих, тільки тяжко дихав у слухавку. — Вело знайшлося. Якщо хтось на тебе казатиме, то я спростую. Гаразд?

— Гаразд! Нічо собі гаразд! Я ж це і просив! — він вибухнув новим шквалом гніву.

— Так, — я далі вів спокійно. — Ти хороший і роботящий, тобі нема коли займатися дурнею. Я так і скажу всім.

— Добре, — гордовито кинув він.

— Я поговорю з Альонкою, щоб дозволила тобі бачити малу. Я сам її приведу. Зі мною, утрьох погуляємо, гаразд?

Щоб він не вибухнув знову, то я прикрив очі і поставив його руду голову пред собою, вільною рукою погладив по скуйовдженій чуприні, змусив його заспокоїтися.

— Та-ак, — непевно промичав хлопець.

— Ти будеш бачити малу в парку або у сквері, на гойдалках, добре? Будеш телефонувати перед тим, як прийти, гаразд?

— Та-а-ак.

— Не будеш сперечатися з Альоною Цебрик. Не будеш її переслідувати. Будеш працювати гарно і сумлінно. Платитимеш аліменти. Питимеш вміру, — я не був певний, що він п’є надмірно. Спортсмени у нас не завжди пияки. Зрештою, я його бачив тверезим, тільки агресивним. Але про всяк то і таке наказав, на гірше не буде.

Він погодився. Я ще щось наговорив у такому ж роді, й відключився.

Якраз дійшов до сквера, звернув у кобальтову тінь дерев та присів на лавці. Трохи мені трусилися руки, бо до того дня я собі не дозволяв аж такого втручання. На Юлікові зірвався. Я похилив голову, чекав, що зараз мусить впасти на мою голову кара небесна. Бо ж мені не можна втручатися так напряму. Без особливої надії страшно хотів, щоб зі мною сталось, як із Василем — тихо і мирно. Неподалік ходили люди, сюрчали коники в траві. Навіть часом проїжджали автівки. Стемніло, і в сквері закублилася молодь. Ну і більше нічого не відбулося — жодних вогняних дощів на мене не спало, хвилями повені мене не знесло. Я відкрив, нарешті, очі, трохи озябнув від прохолоди ночі.

Старий я став — зриваюся. Мабуть, прийшов час. Мабуть, не вийде далі просто собі тривати. Як же залишити мою Леді? Ніхто не давав мені жодних інструкцій на випадок таких змін. Жодних інструкцій мені ніхто ніколи не давав, я ясно бачив повертання колеса часу сам із себе, по факту, а так хотілося б знати наперед.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.