Глава 7. Під липою

В неділю я проспав цервку. Точніше, не проспав, а помилив години. Ніколи ще такого зі мною не було. Отець Макарій побачив, що я прийшов під кінець служби, пропустив сповідь і причастя, тому коли я преклонився, гримнув мене хрестом по лобі зі словами: “Смуток — від нечистого.” Мені відразу стало чистіше на душі. Вже надворі кількоро людей привіталося до мене із заклопотаним виглядом, а Альонка запитала, чи я не застудився. А я у відповідь запитав її, чи більше не приходив Юлік. Сказала, що ні, що вона заблокувала його у всіх соцмережах і знати не хоче. Зарум’янилася, натягнула рожевий шалик на лице і втекла вперед.

Я мав їхати в Жаборицю до Павлини за молоком. Слабо пригадував, ніби вона казала, що сьогодні везе продавати в Першотравенськ і треба прийти по обіді, та не був певен. Мав розмову до Йвана про котельню, але то геть увечері, бо він був у Новограді. Став перед своїм сірим під’їздом і думав, куди податися. Здалося би сітку поремонтувати і нових поплавків з грузиками наробити, але ж неділя. Василь мій гуляв по здичавілому зеленому газону, он перед моїми очима — теж бо неділя. Я його рідко випускаю, тільки в сьомий день, щоб відпочив від своїх домашніх котячих справ.

З того всього я вирішив піти набрати лікарської ромашки і звіробою, може б ще ведмежих вушок і взагалі, що знайдеться на полях у бік хутора Горобця. Сів на вело і поволі покотив вулицею Соборною. Сонце часом вискакувало з-за розірваних хмарів і припікало в голову, тож я наклав на неї свою білу кепку з гачечком “Найка”.

Альону зі спини впізнав по рожевому шалику — верталася після церкви, але мала вже пакет з Нашого Краю, виходить, закупилася. Думав наздогнати, щоб підвезти покупки, бо й так було нам трохи по дорозі, і притиснув на педалі. Не встиг. Біля гімназії до неї підійшов високий хлопець у сірій куртці з каптурем, відібрав її пакета, і вони далі почимчикували разом. Я чи то побоювався, чи то хотів, щоб то виявився Лев, але не міг переконатися, бо було трохи далеко, захотів краще роздивитися і сповільнив свого коника. Їх стало ще гірше видно, бо набігли хмари, враз вулиця потемнішала, почувся далекий грім. Згадав про трави, які на мене чекають у полях, і що бажано їх схопити перед черговою зливою. Зняв кепку, повісив на руль.

Так ці двоє йшли поперед мене, аж минули поворот до Альонки. Я насторожився, а коли завернули на сходи до парку — я вже не зміг проїхати повз то місце, до того ж дощ почав трохи накрапати з першої ж хмари — то вже по травам на сьогодні. Я спішився, завернув за Альоною і її супутником, зніс вело по сходам якнайтихіше.

Пройшов у ворота стадіону і зупинився біля молодого каштану, спер вело на його стовбур і роззирнувся. Знайшов обох під липою, а більше не було ні душі. У нас стадіон дуже особливий — на самому краю футбольного поля, між ним і біговою доріжкою, росте стара розлога липа на невеликому підвищенні, довкола неї збудували таке ніби бордюр. Згадав, що випускний у цих малих був тутечки, на стадіоні, де море місця, бо в один день випускалися обидві школи, коли ще Перша не була гімназією, а Друга — не була ліцеєм. Зараз люди раптом полюбили гарні назви. І ще тоді теж був дощ, такий же легенький, як зараз, і небо перетягли дві веселки, а всі казали, що по одній для кожної школи.

Альона з Левом сиділи на тому бордюрі і хилитали ногами, сховані від дощику під розлогою зеленою кроною. Я впізнав Лева по чуприні, бо він стягнув каптура з голови. До липи притулили пакета з Альониними продуктами, він ліниво присповз.

Тоді ці двоє взяли і поцілувалися.

Я аж відскочив, зачепив ногою педаль вела, і воно зсунулося по мокрому стовбурі та завалилося із траскотом. В уламок секунди помітив, як обоє рвучко розвернулися до мене. Схопив вело і чкурнув. Віддихався аж за ФОКом, зрозумів, що веду вело в руках, а сам біжу. Господи, як соромно було. Оце ж терба буде сповідатися. Ще раз буде соромно.

Отже так, Сашко правильно все внюхав про них. І я теж правильно підозрював. От зараза. Я згадав, як Альонка шарпалася з Юліком. І як Ангеліна вилізла з-під ліжка вся в павутині. Шкода дівчат. Але ж Лев поїде, він хіба що все ускладнить, а не полікує. Приїхав, холєра ясна, романтик з-за морів! Починає втручатися.

За ФОКом я заліз на змокле сідло і покотив до річки. Там кинув вело у кущі, сам сів на траву при самому березі. Дощ шумів собі потихеньку, займав брижами поверхню мутної Случі, куртка моя набирала ваги, а волосся прилипло до лоба. Від річки несло сирістю, з кущів — чимось тухлим, з мого серця — противним Богові смутком.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.