Глава 12. Наступний

— Ще в Баранівці? Коли ти їдеш? — запитав я, спішно сьорбаючи гарячий, як холєра, чай.

— Сьогодні, останнім автобусом на Новогорад, звідти сяду до Львова, — відповів здивований Лев.

— Знайди, будь ласка, годинку для мене. Це важливо.

— Добре, е-е, — пауза, — хвилин за п’ятнадцять можу.

— Йди одразу до заводської прохідної. Звідти подзвони, я тебе зустріну, — я вже збігав сходами свого під’їзду.

Лев виглядав на знервованого і заполошеного. Мабуть, Люба йому влаштувала веселі збори в дорогу. Поглядав на годинник. Я гукнув його від прохідної, і ми обоє увійшли на територію фарфорового заводу.

День був спокійний, хмарний, калюжі висохли, череп’я не сяяло під сліпучим промінням сонця, все було сіре і закинуте. Хоча асбест із отруйною хімією не валявся під відкритим небом, і здичавілі пси теж не носилися територією. Лев із цікавістю оглянув кожен куточок, зайшов у кожен цех, чи в те, що залишилося від старих будівель. Я дав йому вільно походити там, де він бігав хвостиком за батьками, як був малим. А потім я відчинив старий живописний цех. Лев покосився на ключі в моїх руках, але питати про них не став. Ми увійшли в сире півтемне приміщення. Електрика не працювала вже давно, але вдень достатньо світла спливало з вікон, нині воно було досить скупим. Лев розглянувся по кабінетам, по мотлоху, який залишився після художників, втягнув запах гіпсу, фарб і скипідару. Видно було, що впізнав небуденний букет ароматів. Очі йому зішкліли, хлопець заблимав повіками і відвернувся від мене.

— Боже, як тут все… — сказав упівголоса. Повторював цю формулу сьогодні уже раз сотий, певне.

Я пішов у найдальший кут найдальшого кабінету, Лев скоро приєднався.

— Я тобі хотів головним чином показати ось це, — я вказав рукою на стіну, де висіли фотографії в тонких рамочках під склом, навіть ще цілком добре збережені, бо сонце і погодні вибрики сюди не потрапляли. Він придивився і прицмокнув:

— О, тут моя мама, ще геть молода. Її начальник. Як його там? О, то ж ви! — він повернувся до мене і впив здивований погляд в моє обличчя. — Такий, як зараз. То вам скільки років, Михайле..? — він не назвав мене по-батькові навіть, вкляк і розглядав фото. Я там був у костюмі-трійці, ще за кращих часів, коли відповідав за кадри на заводі, поки ще не втомився від служби і не дременув із посади.

Я не відповідав, а повів Лева у музей завода. Він знаходиться не на території, а через дорогу, під парком, щоб люди могли відвідувати без перепусток. Теж мав ключа, Лев знову покосився, але вже більше із цікавістю, ніж зі здивуванням. Поки перейшлися через дорогу, він розповів, що Сашко із Альоно подали заяву до РАГСу і запросили однокласників на розписку через місяць. Що йому про це розповіли інші, та він і не зможе бути через роботу. А по голосу було чути, що за жодні скарби світу Лев не хотів би потрапити на цю урочистість. Я його розумів. Навіть завагався перед дверима до музею. Може, нащо вона Левові треба та правда? Може, хай собі їде… останнім автобусом на Новоград?

Але це рішення було сильнішим від мене. Мої руки самі повернули ключ у замку, самі натиснули на клямку. Це був один із тих обертів колеса часу, над якими я був не владний. Треба було йти до кінця. Я мовчав не через те, що хотів витримати інтригу чи навіяти таємничості. Я просто не міг йому нічого сказати — горло стиснуло лещатами, серце бухкало так, що я відчув, як мої вуха і щоки під густою щетиною поволі розігрівалися, а зуби аж боліли від стискання. І нічого не міг вдіяти, все робилося само. Я йшов і показував Левові вази та сервізи, кожен стенд із фарфором, щоб трохи відтягнути демонстрацію головної експозиції. Хіба це я міг, і це давало мені дрібку сподівання, що я ще є, що володію ситуацією. Мабуть, мені це залишали, щоб я не звар’ював завчасу. Значить, міг би бути на щось придатний потім, опісля цієї божественної екскурсії.

Врешті ми стали перед стіною з фотографіями і портретами, старішими, ніж ті в живописному. Кілька геть давніх, олійних. Я бачив, як побіліло Левове лице. Як він не міг повірити власним очам, читав написи.

Там всюди був я. На добрій половині зображень. З тією ж сивуватою борідкою, яку ношу і зараз, хоча зачіска трохи мала відмінності в різні часи, як і вбрання. Ще була там пані Валевська, єдиний невеличкий портрет братів Мезерів, багато чорно-білих фотографій родини Грипарі, головне — самого Миколи Петровича, бо ж то його була сердечна справа з цим фарфором, та ще різні важливі для заводу і Баранівки люди з ХІХ століття і початку ХХ.

— Боже… як це? Ті самі очі.

От, Лев помітив очі, а не борідку. Він помасував ціле своє обличчя, далі зняв одне фото, обернув тильним боком, стер товстий шар давно незайманого пилу з верхньої кромки. Завісив назад. Встромив у мене погляд і відзадкував на два кроки, поки не вперся у запилюжене підвіконня.

— А як? То ніхто не знав, чи шо? — прошепелявив Лев, намагаючись зібрати думки докупи.

Я всміхнувся. Тепер можна було розповідати.

— Не надавали значення. Є таке в людях, що вони звикають до якоїсь речі чи людини, і не можуть її оцінювати, вона просто є, і все, і значить, так має бути.

Лев скептично примружив очі.

— Твій батько бачив речі в їхній істині, — нарешті я це сказав. Найтяжче речення в моєму житті. Сказав, не давши собі часу засумніватися, бо не зміг би. Видихнув.

— Батько? — Лев потрусив головою. — Але що це означає, Мих…? — не зміг закінчити. Моє ім’я не проскочило через його горло. Мабуть, хлопець уже і в ньому сумнівався, хоча ж сам щойно читав його на цих світлинах.

— Знаєш, є хаос, а є порядок, тобто космос, — це вже ішло мені легше. — От порядок мусить тривати. Але сам він не буває. Його потрібно підтримувати, — я чекав, що він здогадається і сам скаже за мене, але Лев мовчав зі збаранілим виглядом. — Я підтримую порядок. Але не цілий, не всюди. Тільки тут, — я кивнув за вікно на мою Баранівку.

Важко було сказати, яке враження на Лева справило моє зізнання, бо він жодним чином не змінився ні в обличчі, ні в постаті. Я преступив з ноги на ногу, а він все одно мовчав.

— Мусить так бути, щоб ніхто про це не знав, — я підводив його до голосного висновку.

І врешті розум хлопчини запрацював:

— Батько дізнався?

— Мгм.

— Ну то як він… той… пішов? Ви його?

— Ні-і-і, — я перехрестився тричі. — Слава Богові, мені нічого робити не треба, і навіть не можна. Я тільки дивлюся. Система сама приходить до балансу. Я, знаєш, то дуже тяжко пережив. Щоразу, коли бачу те балансування, хочеться припинити жити. Але мушу тривати, бо хто ж іще?

— Йош… — він зажував неясне прокляття. І тепер глянув на мене тим своїм вогняним поглядом. — А я? Я ж тепер типу теж знаю.

— Та-ак, — я неохоче погодився. — Ти сам знайшов, подібно до Дмитра, фото і сам зробив перший висновок. І при тому здох тільки мій кіт.

— Га?

Складно такі речі пояснювати. Краще казати менше, я ж знав це, і знову от вискочив цей коментар. Не мав наміру пояснювати йому про Василя, хотів про сам принцип, щоб він потім у тиші наодинці з собою це розпакував. Як я свого часу.

— В тому сенсі, що… як би то сказати? Вороття нема. Я тільки прояснюю для тебе справу. Не питай, що буде. Я не знаю. Щось, — я зробив якомога більш значущу паузу, аби підкреслити невисказаний фатальний сенс цього слова, — уже б мало статися.

— Але не сталося. Я живий.

— Угу.

— Ну ви… даєте, — видихнув Лев.

Найбільше мене вразило те, що він не сперечався. Намагався опрацювати дані, але не боровся з ними. Істне чудо.

— Але ш… — йому не вдавалося нормально артикулювати. — Що мені робити?

— Їдь до Львова. Лети в Копенаген. Живи своє життя, працюй. Головне — не намагайся боротися з цим знанням. Нехай воно просто буде. Коли буде треба, воно тебе поведе, — я зітхнув. Мусив доказати головне: — Дмитро став боротися одразу, від першого дня. А це — хаос для системи. Мусить бути порядок. Розумієш?

— Наче так. Порядок, — повторив він. — Батько став щось як вірус для системи?

— Мгм.

— А ви?

— А я, може, — імунітет, — відказав йому і всміхнувся. Ніколи так про себе не думав.

Я замкнув музей, і ми попрощалися. Доки я взявся відпинати своє нове вело, подароване, власне, оцим високим кудлатим хлопчиною, який щойно мене залишив, той повернувся і став переді мною.

— Мені здається, — мовив Лев, часто блимаючи повіками, ніби перебирав ними думки, — що я повернуся сюди. Скоро. До вас, а не до мамки. Не знаю, як пояснити — маю таке відчуття, і все. Коли матиму борідку, як у вас, Михайле Кристофоровичу. Отак.

І пішов.

Я сів на бетонних сходах, кинув відщіпнутий ланцюг перед собою. На вулиці в одну мить стало тихо-тихо. Вітер завмер, звуки затихли. Я не оглух, бо чув легкий шелест трави і далекий спів пташок, але ворони в кронах паркових дерев замовкли враз. Нелічні машини, люди — все затихло. А потім почав наростати шурхіт з боку заводу. Я не одразу зрозумів, що то. Аж побачив, як знялися вгору гнучкі гілки берези та на протилежному тротуарі злетів дорожний пил із папірцями. За мить порив вітру розшматував мою сорочку і волосся на голові, жбурнув піском в очі.

Здається йому! Повернеться він! О так, мені теж здавалося, Леве, чуєш?! Мені теж здавалося. Я сміявся до шквалів вітру, вже і на зубах скрипів пісок, серце калатало.

Я сів на вело і поїхав Баранівкою. До центра, від центра в бік Гути, назад, далі в бік Новограда, знову повернувся, заїхав у мережу північних вуличок, потім в Жаборицю. Так їздив до вечора, перевіряв, як вона, моя Леді. Шукав змін. Шукав катастрофи, руйнування, нігілляції. Знаходив тільки будинки, дерева з кущами, котів, псів, гусей, кур, кіз, навіть двох коней зустрів… і людей. Ті останні віталися зі мною, як завжди.

Врешті я сів на траву під яблунею, що росла на обочині. Заблукав! Уперше в житті не розумів, де знаходжуся. Бачив збиту грунтову дорогу, зелене узбіччя, хатки. У найближчому подвір’ї квітнули червоні тюльпани — самі звичайні, які тут ростуть майже в кожного.

Що з тобою буде, моя Леді? Як ти переживеш вихор, що надходить серед тиші?

***

Уже в сутінках я повертаюся додому, ледве плентаюся, тягну вело в руках — нове, і вже брудне від пилюки. Це вулиця Соборна, он за дві хати живе Альонка. Минаю її будиночок. Може зайти до неї? Не хочеться турбувати. Хтось іде мені назустріч, сходимося акурат під ліхтарем, який щойно засвітився.

— Дядь Міш! Добрий вечір. То ви звідки такий втомлений? Не хворий, га? — це Альона. — Приходіть на розписку! Я вам написала в вайбері. А ще приїжджайте на базу. Сашкові вдалось озера викупити, вже там порядкує, буде в нас маленький курорт. Це в сторону Рогачова. Ви, — вона ширше всміхається до мене, — можете хоч би і вже приїжджати, будем раді!

— Дядя Міся — либак? — дзвенить Ангелінка. Мале чудо з косичками, у спідничці із рожевого мережива, тицяє в мене пальчиком. — Либу ловить?

— Так, — всміхається до малої Альона.

— Для всіх? — Ангелінка сама собі підтакує кивком голови з усього розмаху.

— Для всіх своїх, — відповідаю я.

Щось відломлюється і падає серед того кришталевому сміху маленького чуда з косичками. То з моєї душі валиться тягар невідомого. Моя Леді — ось вона, переді мною, заливно регоче дитячим голосом. І у неї все буде добре. Вона витримає.

А я зможу піти далі. Оце вдруге в житті бачу трохи наперед. Давно був той перший раз — я бачив, що треба прийти в Баранівку, що вона на мене чекала. Прийшов і закохався.

Тепер піду назустріч сонцю, на схід, осяду біля столиці, в такому маленькому містечку і буду його берегти. Бо так треба. Бо нема кому, а буде дуже треба. Містечко матиме схожу назву — Бородянка, чи щось таке на Б. Пошукаю потім в картах на телефоні.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.