Глава 9. Котячі тропи

Я так і не заснув тієї ночі. Коли небо за вікном почало сіріти, чув, як Василь шарудів у своєму лотку, потім — як він тоненько писнув десь у вітальні. Я не мав ні сил, ані бажання зіскакувати з ліжка і ломитися виконувати його захцянки. Із першими променями світанку я трохи призаснув.

Прокинувся ще більше потовчений, біля години 9 ранку. Краще б устав тоді до Василя, був би свіжіший. Я поплентався вмиватися. Василь спав на боку під дверима на балкон у вітальні. Я попирхотів водою над умивальником, поголився, одягся в чисте, зробив собі чаю на кухні. Здивувався, що кіт не прибіг на скрип відкривання холодильника, насипав йому сухого корму, бо не було нічого готового, налив молока. Він не прибіг. Я пішов за ним. Присів та занурив пальці у руду шерсть, і аж тоді зрозумів, що Василь не дихає.

Не повірив, підняв його морду, перекинув на інший бік — нічого, мертвий. Зараза. Чистий, здоровий домашній кіт, отако віддав духа без жодних ознак хвороби чи поранення. Я сів на кріслі й довго дивився на його нерухоме тільце під дверима на балкон. Через прочинену кватирку чув, як Софа з кимось з’їдалася на подвір’ї, як цвірінкали пташки в кущах, як час від часу проїжджали машини. Як цокав годинник на стіні. Як бухкало моє серце. Як у думках шаруділо тихеньке: “Згуба.”

***

Біля обіду я здолав вийти з дому із Василем, загорнутим у смугастий рушник, старий, але чисто випраний. Мав ще саперну лопатку на поясі і нарвав квітів по дорозі — знайшлися гарні білі ромашки біля базару. Я йшов на край міста, на кладовище. Не знав, чи так можна, але Йван якось розповів, що прихоронив свого собаку там збоку під кущами, і ніхто йому нічого не сказав. Закопав я Василя у рушнику, нагріб невеличкий курганчик та поклав квіти. Попросив Бога, щоб приняв його душу — теж не знаю, чи так можна, але що душа у Василя була, то не сумнівався, рівно як і в Господньому милосерді. Наді мною шуміла висока береза, а по курганчику бігали сонячні плямки.

Чогось мій Василь не хотів або не мав побачити в тому світі. Отже, зміни. Ну нехай, на все Божа воля.

Навпроти православного кладовища лежало католицьке, у ще густішому затінку дерев, хіба трохи по-іншому впорядковане. І там був Дмитро, який пішов, аби ці зміни не настали, не розчавили нас, дали ще трохи потривати. Тоді вдалося. То, може, і Василь щось зупинить?

Біля Дмитра хтось був. За пам’ятниками було складно розгледіти, але я знав, що то Лев. От просто собі знав. Пішов іншим краєм католицького кладовища, не гублячи його з виду, і так зміряв цілий периметр старого цвинтаря. Аж тоді Лев рушив з місця, натягнув каптура на голову, хоча було досить гаряче. Зупинився над однією могилою аж біля виходу і читав. Давго там стояв. Я знав той хрест і ту табличку. І батька тих вісьмох малих, що погинули від голоду в тридцятих роках, а тепер там лежали всі разом.

Я підійшов до Лева, дав йому себе побачити. Стояли обоє біля того хреста. Я поклав ромашок на гранітний крайчик, він — кілька цукерок, які дістав з кишені.

— Часом, — Лев порушив мовчання і мусив прокашлятися, щоб продовжити. — Часом думаю, от якось же люди то все пережили, ага?

— Ну.

— Різні події проходять, а люди тривають.

Оце я б мав сказати, а не він. Я глянув на Лева, він видався ще вищим і ще більш чужим. Мав профіль свого діда, Дмитревого батька, а над кутиком ока такий напливчик повіки, характериний для тієї лінії по бабці, для Мезерів.

— Я оце гортав альбома вдома, — трохи непевним голосом мовив Лев. — Бачив вас із батьком.

— Царство йому небесне, — тихо поблагословив я.

— Цікаво, ви ні трохи не змінилися з того часу. На всих фотках такий самий, навіть на старіших, де ще мама молода. А то ви скільки років зараз маєте?

Мені наче баняком по голові дали. Ох, Василю, ти мій янголе. Тепер кажи, що мені з тим усим робити! Йти зараз же геть? Більше ніколи не показуватися цьому парубкові на очі. Виїхати в Рогачів, де тітчина хата стоїть.

Я відступив на кілька кроків, наче щоб зірвати кульбабку, а сам думав. Мені все попливло перед очима, кульбабка пропала серед сонячних плямок на траві, поїхала, розпливлася. Стало шуміти у вухах. Ох, Василю, чи ти знав, що так буде? Ну нє, може за тих кілька днів нічого ще не завалиться? Лев же має квитки на літак. Альонка… То добре, що я їх побачив, а вони — мене. Дуже-дуже добре, будуть тепер триматися подалі одне від одного. Добре, що Сашко забагато попросив, може Лев і не має 2 тищі, просто відмовить? Добре… Що іще добре в тому? Думай, старий!

Добре, що в Юліка моє вело — він повернеться до родини, і все стане по-старому. Хай не дуже гарно, але будемо тривати. Я його вспокою, більше не буде дертися і пити кине. Хух. Люба нічого не знає — оце істне чудо, це її особисте благословення від Господа. Що іще?

Ні, до Рогачова не можна мені їхати. Мушу тут.

О, Василю, хай тебе Господь прийме, руда ти бестіє! Привів мене сюди. Добре. Значить, я ще можу щось вскурати. Гаразд. Святий Боже, святий крепкий… Поможи мені все зробити правильно. Амінь.

Я зірвав дві кульбабки та повернувся до хреста, поклав їх поверх цукерок і ромашок.

— Піду я, бувайте, — Лев скинув каптура і вклонився мені, як ото колись прощалися, не за руку, а через уклін. І пішов. Я зітхнув із полегшенням через те, що він простив мені мовчанку у відповідь на його запитання. Най би забув про це і ніколи більше не згадував.

Тепер я мусив тримати його в полі зору. На зворотному шляху все мізкував, як би це зробити. Пригадав собі, що Віруня просила мене розпиляти зрізаного горіха на пеньки, а то сусідка Любина. За годину я був у Віруні з інструментами. Вона мені сходу налила вишнівки своєї, я відмовився, і отримав кухоль вранішнього молока натомість. З її городу, де лежало дерево на розпил, крізь кущі бачив подвір’я Люби. Там носилися чоловіки, а біля воріт стояв бус. З уривків розмов я зрозумів, що то приїхав котел і його одразу почали встановлювати. Стало ясно, чому Лев був на кладовищі один — Люба готувала хату до приймання котла, а може і вечерю для майстрів.

Лев вискочив до воріт, щоб відповісти на дзвінок по телефону, бо там було найтихіше — в хаті якраз запрацювали відбійники, штробили стіни. Я рубав гілки, до бензопили ще не брався і не робив зайвого шуму.

— Так! То я, бабцю! Нє! — Лев кричав у трубку ще й через те, що його бабця Марусина вже погано чула на обидва вуха. — Я ж казав, що прийду! Так! Обіцяв, і прийду! Нє, не треба! Ой нє, нічого не… ну будь ласка, таке на літак не можна брати! Бабцю! Розповім. Обіцяю, все розповім, кажу! — довша пауза. — Добре! Буду сьогодні, в сім годин вечора! В сім! Цілую!

Так я дізнався, що працюватиму з тим Віриним горіхом тільки до шостої.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.