Глава 2. Згуба

Люба цикала газ-плитою, грюкала каструлями, син її витягав подарунки з брудної та мокрої сірої сумки зі стертим колеском. Витягав і витягав, і розповідав про кожного історію. А я сидів у кутку, закутаний у покривало з козячої шерсті – не хотів так нахально, але якось дійсно змерз, доки ми ту сумку Левчикову тягнули. Був би вже давно дома, пив би гарячий чай і не згадав би про жодну зливу, бо я ж у центрі живу, у п’типоверхівці за гастрономом, біля дому його якраз і зустрів. То міг і на покривалко погодитися, не соромно. Я навіть зняв мокрого светра, а не тільки куртку. Наші шмотки Люба одразу повісила і вмикнула на них дуйку – такий вентилятор зі спіралями. Я підлаштував, щоб прилад стояв безпечно, бо Люба одразу зникла в кухні, аж смикалася з переживання і радощів, бігала з кімнати в кімнату, кричала розірваними реченнями і прагнула нагодувати сина сиром з медом і полуничками з городу, поки ще бульба не доварилася і щось там недотушкувалося. Бо то вітаміни і здоров’я. Я згоден з нею, я взяв той сир із медом. Теж не було соромно, бо синові вона наклала більше і йому першому дала, то і я міг погодитися. Хоча Лев узяв мисочку і одразу поставив на холодильнику, але то нехай, то не є неповага, а він просто хотів подарунки всі дістати пошвидше.

– Оце тобі справжнє китайське віяло, бачиш, із спеціальним вузлом і китицею червоною, так у них традиційно все прикрашають, – говорив Лев до матері. Його кучері почали підсихати, рости в об’ємі й ворушитися під вітром з дуйки і від Любиної біганини. Славну мав хлопець чуприну. Славне вів і життя, як я собі зрозумів.

– Я був позатого року в Пекіні, мав довгу пересадку і облазив цілий аеропорт. А це – коробка спецій із Абу-Дабі. Ні, чекай, все-таки зі Стамбулу, бо в Абу-Дабі я не мав часу, біг навіть до свого ґейта.

– До чого? – озвалася Люба, втираючи руки об спідницю на стегнах. Далі схопилася за сковорідку і стала в ній помішувати цибулю. На спідниці плями залишилися від борошна, чіткі відбитки. Вона страшно поспішала замісити тісто на вареники, я зробив вигляд, що не бачу білої п’ятірні на її стегні. А Лев якось так обурено не зробив жодного вигляду, а гарнкунв:

– Ну маа! Ну гості ж, візьми рушника.

– Нема мені коли, – відмахнулася Люба і широко всміхнулася до мене: – а гості простять, правда ж, дядь Міш?

– Ет, про шо мова? – я теж відмахнувся і теж до неї всміхнувся.

– Порядку в тебе бракує, – буркнув Лев до матері. Витягнув коробочку з сумки і далі коментував: – Крем з колагеном із Копенгагена, рослинний. Насправді, він у Європі всюди продається, але я брав уже на вильоті до Брунею, в д’юті-фрі аеропорту, бо не знав, чи в Азії таке точно буде. Трохи проїздила ця коробочка, тому вибачай, прим’ялася, я її мав цілий шифт.

– Цілий що? – Люба рубала зелень на салат. Як на мене, то страв вистачало, бо я бачив купу повних мисок і салатників. Але ця моторна жінка хотіла, щоби почастунок був королівським.

– Блін. Ну я ж тобі розповідав стільки разів, ну – відрядження, зміна. Не можеш простого слова зама’ятати?

Я б теж не запам’ятав, бо ні з чим воно мені не асоціювалося. І дійсно – вилетіло з голови ще до того, як Левчик закінчив відчитувати маму.

– Звідки знаєш, що крем хороший? Ти що, тепер і в косметиці розбираєшся? – цвірінчала вона з нотками провокації в голосі.

Лев якось притих, а Люба лукаво зиркнула на нього з ножем у руках, і він вирішив зізнатися, при тому набрав якнайбільш спокійного виразу лиця:

– Настя казала.

– Ти для неї таке брав?

– Ну, брав.

Лев трохи знітився і ступив крок у бік дверей до світлиці. Але мама не відпустила йому спроби втечі, зітхнула голосно і мовила, твердо дивлячись йому в обличчя:

– Може, ще помиритеся?

– Навряд, – відповів син. І то “навряд” прозвучало як “точно ні”.

– Ну–ну, хай трохи часу пройде, засумуєш за нею, я тобі кажу. Де таке видано, 8 років ходили, і не поженилися, ех, – останні слова Люба адресувала до мене. Я сумлінно покивав головою на знак згоди.

– Мамо, давай не будем, добре? Чи ти хочеш, щоб я далі не приїжджав із декаду– акурат до наступного ювілейного зібрання однокласників.

– Із що не приїжджав?

– З років десять, – тут Лев трусонув копицею темних кучерів і тяжко зітхнув з того, що йому все доводилося тлумачити. – Давай уже їсти, може? Стільки всього наготувала, ми втрьох до завтра не з’їмо.

– Та я вже піду, – підхопився я, як почув про те, що ми маємо їсти то все втрьох. Негарно так набиватися, Люба за сином скучила, а тут стариганя принесло.

– Нема мови! – вигукнула жінка, і очі їй заблищали. – Залиштеся, дядь Міш! Рідко заходите, а тут ще й так допомогли! Досі дощ валить, я вас нікуди не відпущу. От зараз голубці догріються, і сядемо. Добре вже, на вареники не чекаємо, через годинку зварю, бо і так наліпила.

Вона справді встигла наліпити вареників, я навіть не помітив, коли. Щойно тісто місила, а вони вже лежать кривенькими рядами на дошці. Я аж привстав, щоб краще їх роздивитися. Люба засміялася застерегла:

– Тільки в нас все без м’яса, дядь Міш. Бо малий тепер не їсть. Я спеціально нашукала рецептів для нього. Не знаю, чи вам таке підійде.

Я вчергове уважно поглянув на Лева. Згадав, що обіцяв сам собі не витріщатися більше на нього нині, і відвів погляд. Бідна дитина, травою харчується, це ж треба. Таки від мами далеко жити – то не добре.

– А що тобі болить? – зі щирим співчуттям запитав я.

Лев скривився і закотив очі.

– Нічого не болить, навіть старі болячки попроходили. Я просто вегетаріанець, – відказав скоромовкою хлопчина, зметикував і одразу пояснив, щоб не терпіти перепитування: – Їм рослинну їжу. Ну і ще молочку. Не їм: м’ясо, рибу, яйця.

Мені з грудей виравася стогін здивування. Він трохи налякав Любу, і вона заходилася заспокоювати мої нерви:

– Не переживайте, дядь Міш. Мені Настя багато рецептів давала, я вже давно вправляюся в такій їхній кухні на випадок, якби вони раптом приїхали. Часом навіть їстівне виходить. Ну, ходіть усі до хати, сідайте там, я сама все донесу, – замахала Люба руками. Вона вже встигла навиймати з шухляд начиння і посуд, всучила нам, скільки могло вміститися в руках, і далі бігала по кухні.

Ми пішли до світлиці. Я там зауважив, як сильно досі лив дощ, бо кімната мала два величезних вікна на суміжних стінах, за ними – зарості зелені, яка разом із пригорщами води стукала в шиби. Я сів на краю дивана і вперся поглядом у невеличке фото Дмитра із кутиком, перетягнутим чорною стрічкою, що висіло на стіні серед кількох православних іконок, теж маленьких. Кивнув до нього, привітався, і більше не дивився в його обличчя. Це не було тяжко, бо в нас із ним тепер мир.

Лев пішов бродити кімнатами. Крім світлиці їх було ще дві, у кожній хлопець роззирнувся, постояв, ступив углиб, я дивився у вікна на дощ, щоб не надокучати своїм поглядом ані молодому господареві дому, ані старому. Чув, як Лев голосно зітхав, прицмокував язиком, брав та ставив на місце предмети.

Люба кілька разів залетіла та вилетіла назад до кухні, а на столі перед диваном тим часом росла гора наїдків, мені лоскотило в носі спокусливими запахами. Люба щось до мене казала, але я чув лише, як Лев у іншій кімнаті тягнув носом та шелестів грубими листами фотоальбому. Не ОДразу мені дійшло, що господиня вже принесла останні страви, розсілася в кріслі та гукала сина до столу. Вона встигла налити нам коньячку, лише дві скляночки, бо, виявилося, що Лев не п’є. А як мені то все дійшло, то я кинувся їй розповідати, що у нас скоро буде правильний кінотеатр, що Таміла візьме в оренду старий універмаг і крутитиме нові фільми, як в столиці. Що мені про це довірливо розповів Мальчинський, а скоро стане відомо по всій Баранівці, бо папери пішли на підпис. Люба сказала, що точно чула, ніби в універмазі має постати магазин одягу. Подискутували з нею, чого мені і було треба – виграв для Лева часу, щоб той міг повренутися до нас, як буде готовий, а не по мамкиному наполяганню.

Повернувся, почали їсти. Люба тепер сама йому розповідала, що у нас скоро буде свій кінотеатр, і не той старий, до якого вона водила малого дивитися щось там про піонерів, а навіть в іншій будівлі. Лев казав, що не вірить в успіх такої затії, бо хто в Баранівці стане тринькати гроші на таке, коли існують торренти і в кожного є комп’ютер дома? Немає в кожного комп’ютера, забубніла Люба, і це було правдою, навіть смартфони далеко не кожен мав.

Я дивився на Лева, на його чорну курчаву гриву, на впертість і вогники в його очах, на те, як він жонглює сучасними словечками, сперечається з мамкою про те, що їй, якщо чесно, краще знати. Дивився, як він сидить із нарочито вирівняною спиною та дещо награно закинутою головою, розповідає про свою важливу працю, як він місяцями сидить на нафтових платформах, проводить інспекції обладнання, говорить англійською з капітаном, як йому набридла ця яскрава помаранчева – вогненна у моєму розумінні – уніформа і важкі черевики. Я мовчки сьорбав борщик на своєму краєчку дивана, намагався не тарабанити ложкою по тарілці та слухав про те, як він багато читає, міркує, слухає розумних людей в інтернеті та в життю. Я розумів – приїхала наша згуба.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.