Глава 10. Сучечки

Марусина, бабця Лева, жила на іншому березі Случі, в Жабориці, трохи смотою — по обидва боки від її хати стояли два закинутих двори, один із густезним садом, який забуяв ще після травневих дощів, а тепер був ідеальним пунктом спостереження. А далі хвойний ліс.

Лев трохи запізнився, а я тим часом обскубав нижні гілки здичавілої черешні — то був мій обід і вечеря заразом. Він притягнув дві великі сумки з провіантом, споряджені Любою. Бабця обіймала онука, крехтіла, що він, бач, такий великий виріс, підстрибувала, щоб показати, ніби не може дотягнутися до його голови, щоб розцілувати, як слід. Сказала покласти сумки у літній кухні та потягнула Лева до хати. Але я бачив, що стіл вона накрила у подвір’ї, біля літньої кухні, тож чекав на їхнє повернення.

Файна та Маруся, сердечна, усих лікувала травами та зашіптуваннями, мала вдома цілий іконостас, де завжди палилися олійні світильники та воскові свічки. Мала купу сушіння у будь-яку пору року. Воно висіло віничками довкола печі, на цвяшках, вбитих у стіни зі старих колод, на вікнах, на одвірках, на розстелених газетах просто на підлозі. Літня кухня її слугувала за склад і сушильню водночас, де ще часом готувалася їжа для гостей, бо для себе бабця давно перестала особливо готувати, як її дід відійшов у засвіти. Сама пила молоко, жувала домашню ковбасу з хлібом із магазина і те, що на городі й у лісі виросло. Свиней та кур тримала ніби й не для себе. Я їй неодноразово привозив свіжі батони або чорний хліб з борошна грубого помолу, так і побачив Марусин стиль харчування. Та іконостас із сушінням.

Вони вийшли з хати. На Левові красувалася вишита сорочка, трохи більшого розміру, ніж треба, наче дідова, бо той був грубий. Він трохи кремпувався, роздивлявся вишивку на грудях, а бабця скочила на літню кухню та винесла звідти горщик із чимось гарячим, тримаючи його через рушник. Сіли, Лев урочисто вирік рівно одне речення про те, як був на кораблі, котрий мав бурити шельф океану в пошуках нафти. І тут бабця в одній секунді сплеснула в долоні, просльозилася і затараторила пронизливим скрипучим голосом:

— Ой ти мій внучку! Який дорослий став! На морі був! А от Валентина, пам’ятаєш Валентину?

— Ні, — стенув плечима Лев під невпинну говірку бабці.

— …то вона була в Гамериці. Це твоя сестра трьохрідна, щоб ти знав і не забував, — поучала вказівним пальцем, як учителька. — То вона там мала чоловіка, літаком до нього літала. А той її залишив з малим Андрійком і вженився на чорній! Йой! А Валентина нічого собі, да-да, теж вженилася.

— Заміж, може, вийшла?

Бабця не помітила його зауваження.

— А моя кума, пам’ятаєш? Зойка. Вона вже не ходить. А я до неї сама хожу, приношу свіжий вереск і смоли, а часом прополісу, як є. Смоли треба на вату взяти і спиртом залити зверху, і так прикладати. То у її внучки нога відсихає. Але я її підніму. Є такий мурашиний спирт, в аптеці продається.

— Чого не на мурашнику? — в’яло скоментував Лев, зігнувся і, намагаючись не обтраскати свою ткану і вишиту спадщину, обережно відкусив помідор.

— Йой, бери голубці, внучку! — бабця підсунула йому просто під ніс горщик із голубцями, юшка ляпнула, Лев вчасно відсахнувся, бо вловив рух сухої бабциної руки, тож обляпалися тільки його темні джинси. — Он ще котлети Любчині! Їж, дитино! Он який худий!

— Дякую, бабцю, — його голос став невдоволений. Я не бачив лиця хлопця, він сидів боком і ще затуляли гілки. Марусю бачив зо спини.

— Он ще кров’яночки тобі покладу!

— Нє! — Лев зверещав голосніше від бабці і висмикнув свою тарілку від загрозливо завсилої над нею темної ковбаски. — Я не їм м’яса! Тим більше крові! Ба-абцю, не треба!

— Як то не їж? А он тоді котлетку візьми — то рибна!

— Я візьму он цибулю, добре вже. Із помідорам.

— Голодний будеш! Де сили брати?

— Добре, бабцю! Я он голубця візьму! Дякую! — голубець так і пролежав у тарілці, напоказ ледве розколупаний виделкою.

— Йой! Йой! — Маруся хитала головою.

— Давай, я розкажу про свою роботу.

— А, так! — вона відкинулася на спинку дерев’яної лавки, наче готова слухати, і поправила волосся під хусткою, а мала довгу косу, аж до пояса, тільки закладала її шпильками на голові. — А що, тобі робота гроші дає? Мамка твоя каже, що дає, що ти тепер велика людина. А от Зойка моя хотіла внучку віддати в міську раду, але та не хоче. Хоче сидіти вдома і грати в телефона. А має вже двадцять літ! Але от я її підніму, то і зможе працювати. Ну то і шо, шо нога!

Бабця більше не дала Левові сказати ні слова. Він все нижче сповзав на лавці, все частіше клав голову на руки. Мусив робити вигляд, що їсть. Бабця дала рятівний чай замість горілки. Щоправда, Лев після першого ковтка аж сіпнувся, і далі лиш робив вигляд, що п’є.

Тут Марусина підскочила з місця, рвучко роззирнулася і побігла за хату із криками:

— Йой! Сучки, знову повискакували!

Я побачив, як у Лева випала виделка з руки, як він привстав ошелешений, дивився вслід бабці. Я і сам від неї ніколи таких слів не сподівався.

— Тримай фіртку! Внучку! Закрий і тримай фіртку! — верещала Маруся десь на задноьму дворі. В неї там був город і стодола.

Лев насилу висмикнув себе із заціпеніння і скочив до фіртки, припер тісніше крило воріт, заклав клямку, побачив, що фіртка нізащо в житті не закриється щільно, бо вже трохи провисла на поржавілих завісах, і став у її обороні, роззираючись по сторонам кругилими очима. Тепер він був до мене лицем, і то не так вже і далеко, я міг розгледіти його бурхливі емоції. Я сам мало не побіг рятувати ситуацію, але в першу ж хвилю зачепився штаниною за дріт, що стричав зі стосу штахет, покритих мохом, і зрозумів, що Господь не хоче, аби я втручався. Ну то і Амінь тоді.

З-за будинку вискочило рожеве порося, із несамовитим квіком пронеслося через подвір’я по великому колу і тицьнулося п’ятачком у ногу Лева. Той щось прогарчав, несамовито замахав руками і не дав свинці проломитися на вихід, тож вона, не спускаючи темпу, дременула через ряд червоних тюльпанів попід хатою назад до бабці.

Лев став і дивився на ті тюльпани. Під ними був гарно впорядкований і розпушений чорнозем, всипаний тепер червоними пелюстками та слідами малих копитець, які прорили борозну, розкидали темну землю на траву і на самі тюльпани. Із заднього двору чулися прокльони Марусі, біганина, пронизливий поросячий квік, і то в кілька голосів. Та Лев наче того не чув, втикнув погляд у затоптані червоні пелюстки на чорній землі.

Тут з вулиці надбігла Люба. Просунула руку між штахетами, відщипнула клямку і прочинила фіртку.

— Поросята вибігли? Знову? — кинула синові та понеслался до Марусі. Додала на бігу наказ: — Стій тута, бо як в ліс повибігають, то звіздочка!

Лев видавався нездатним зіступити з вахти, якби навіть хотів. Здавався геть очманілим. З городу, окрім поросячого хору, чулися вже прокльони на два людські голоси. Бабцин вирвався понад інші:

— Ох ви ж мої сучечки! Йдіть до бабці! Мої кохані, як же я вас люблю, помьот ви чортів!

І тут Лева розірвало від реготу. Він повернувся в бік, звідки почув це зізнання в коханні, правда, хата стояла поміж ним та голосом, котрий то вирік. Лев змінився на обличчі й більше того дня не вклякав.

Коли свинки були половлені, усі троє сіли до столу. Лев сміявся і жартував з бабці, з її манери не давати іншим слова сказати. Люба жартувала з його серйозності, що як старий дід крекче. Марусина заливалася то сміхом, то щасливими слізьми, бігала в літню кухню і складала в торби щораз то нові пакунки з сушінням — то все внучок на літак забере. Внучок їв бабцині голубці з уже не дуже гарячого горщика за обидві щоки. Навряд чи вони були без м’яса.

Я повернувся додому, задоволений життям. Запалив свічечку для Василя та налив молока в миску — на прощання. Але не було мені аж так сумно. Було якось чисто. Ніби тепер усе владнається. Ніби буду тривати, і не я один.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.