Глава 8. Той, що все знає?

Наступного дня у мене вкрали вело.

Я про це дізнався від сусідки Софи, бо вона вийшла з дому раніше і побачила на тому місці, де я прив’язую свого залізного коня, тільки одиноку вуздечку, точніше перепиляний ланцюжок із замком. Софа говорила на подвір’ї з бабами — з Надею, Валентиною Федорівною і Зіною. Баби в нас звичайні, нічого особливого. Говорила вони голосно і навперейми, а кожна слухала тільки себе. Поки я допетрав, що пропало, то мав уже повний звіт із їхнього галасливого розслідування.

Отже, баби вирішили, що вело вкрав “той рижий, малий механіка з Вірлі”, тобто Юлік. Спочатку мені це нагадало індійське кіно, на яке ми всі бігали ще до розвалу Союзу. Але я послухав бабів іще та вловив кілька важливих деталей.

Деталь найголовніша — Юлік у п’ятницю розбив своє вело. Виходить, якраз тоді, коли я його випровадив з Альониного подвір’я.

Деталь друга — Юліка бачили нині в магазині. Так і не зрозумів, в якому, тут думки експертів розбіглися. Значить, він з’явився в Баранівці.

Деталь третя — ланцюг мій був таки дійсно добрий і крепкий, і пропил (я сам перевірив) був зроблений технічно, професійно і швидко. Швидко — бо Софа із першого поверху не помітила злодія, а вона у нас все завжди знає, навіть те, що сталося перед світанком в бурю і навіть, якщо вона сама поїхала на город, а на нашому подвір’ї в той час подерлися сусідський спанієль з тойтер’єром — вона про то буде знати ще до того, як ступить однією ногою на місце славетної бійки. Я подумав, що вона підняла хай і розслідування більше через уражену гордість, ніж через те, що розхвилювалася за мою втрату. А що пропил був зроблений технічно — то крадій мусів мати гарний інструмент. А Юлік мав — з батькового варштату.

Я ще сам собі відмітив одну деталь, про яку баби не кричали. Юлік мав мотив, навіть два: один особистий, другий чисто практичний. Я ж таки вліз поміж ним і Альонкою, то міг захотіти помститися. І вело йому було, значить, потрібне, щоб далі до неї їздити. Ще собі пригадав, як Альона вчора в церкві сказала, що останньо не бачила свого бувшого чоловіка, що вона заблокувала його, то навіть не знала про те, що Юлік розбив вело. Характерно, що ніхто не хвилювався, а чи не розбився Юлік сам. А я оце запереживав. Ще постановив собі написати до Альонки, дізнатися, чи вона в порядку і чи Юлік не тероризує її, знову здобувши мобільність із моїм велом у руках. Та як же я мав виконати постанову після вчорашнього сорому? Пом’явся, дістав телефон під щільний гомін слідчих преспокійно, бо бабам вочевидь не дуже була потрібна увага потерпілого. “Була в мережі 48 хвилин тому” — сказав мені месенджер. Я не зміг підібрати слова, так і не написав повідомлення.

Баби кричали, я ще постояв збоку в марних спробах зібрати думки докупи, та й пішов поперед себе. Софа мене наздогнала та впіймала за рукав, із притиском наказала, що я маю не забути забрати її передачу з Житомира від сестри. Я не пригадував собі, щоб таке їй обіцяв, але краще було не сперечатися. Але то аж по обіді.

Дощ не падав, слава Господові, хмари все більше розривалися над головою, показуючи чисту синь. Незнати як, я знову опинився на Соборній, ноги несли до парку. Таки правду кажуть, що злодій завжди повертається на місце злочину.

До парку, вирішив, ні ногою. Я ж не злодій, кінець із кінцем! А до річки можна було б і піти. У нас за парком одразу такий схил і шлюз із плакучими вербами — найгарніше місце, в якому серце тішиться будь-якої пори року. Хіба крім тих весен, коли Случ розливається більше звичайного і зносить все довкола, власне, шлюзу, бо він бетонний і залізний. Як повінь, то трохи страшно, але все одно гарно, і від шлюзу дивитися на розлив — найгарніше. Туди й пішов. Хоч і не було жодної повені.

Та щось мені завернулося до заводу. Він стоїть перед шлюзом, на вишині, акурат навпроти парку. Подумав, що істе бермудський трикутник мене впіймав! Подумав так, відвернувся від парку і почимчикував до старих цехів, обнесених виским парканом.

То заради фарфорового виробництва колись давно і перегородили нашу Случ та звели на ній водяну електростанцію. Зараз від заводу залишилася тільки порожня шкаралупа, а 200 років пропрацював. Довго він вмирав, як справжній кит, перевертався з боку на бік, змінювалися його власники, поволі над старим заводом нависав банкрут. За Союзу то підприємство спочатку спустошили, потім славно відновили, і воно стало відоме на всі братні народи. А як завалилася Наддержава, то і кит почав тонути.

Я не обмовився, риба теж може потонути у воді. У нас неподалік досі є відкрите родовище каолінової глини, такої хімічно правильної, що її навіть не треба особливо збагачувати, тільки греби з поверхні землі ковшем, вези і формуй сервізи. Доступна сировина для підприємства — що вода для риби. Вода залишилася, кит іздох.

Я опам’ятався, коли вже вліз через щілину в заборі на територію бувшого заводу, продерся через кущі, обійшов старий живописний цех і став між облущеними стінами тунельного та мехліній. Жодних механізованих ліній в ньому вже не було, тільки обдерті стіни та сміття. Там і сям біліли купи вайлуватих гіпсових форм, побите глазуроване череп’я лисніло серед кропиви, як гори перел. Калюжі поблискували на потрісканому асфальті, через нього протиснулися молоді деревця, і в тих калюжах — синє небо, ніби повів минулої робітничої слави. Подумав сфотографувати то все для групи, але не вийшло дістати телефона з кишені — рука не послухалася.

Не міг ступити і кроку далі, хоча раніше, було, гуляв заводом на різних стадіях його руйнування. А тепер не зміг. Правий Лев, нічого тут уже доброго не буде. Як раніше — не буде.

Господи, я ледве відклеїв свої стопи від того місця і погріб назад, до людей, до живої Баранівки. Йшов, горбився і шаркав, як старигань. На плечі тиснуло минуле. Знову згадав Дмитра, бо з ним бігали тут, коли все було ще живим. І навіть з Любою він познайомився при мені, на обіді, тут же, біля старого живописного цеху. Далі поволочився за нею з місяць, і перевіз її до себе із заводського гуртожитку — вона там жила як молодий спеціяліст-художник.

І тут мені враз зробилося млосно і холодно — переді мною постав живий Дмитро! Я сахнувся і вперся спиною в забор, а він теж сахнувся.

— Знову ви! — вигукнув він, і ступив трохи вбік, так, що його лице освітился сонечком.

— Господи-боже, милосердний, святий крепкий святий безсмертний.. Лев! — я перехрестився легким помахом руки, який мав не кидатися хлопцеві в очі.

— Ну, — він трохи згорбився, і став знову собою, а не батьком. Зараза, мене мало шляк не трафив за саме серце.

Він відвернувся, щоб не дивитися прямо на мене, і неохоче мовив:

— Ви з зводу?

А я тільки-но вискочив зі щілини в заборі на тротуар Соборної. Звіди ж я міг бути?

— Ну, — відповів я за його звичаєм. Побачив, що він сіпнувся в сторону тріщини в заборі, та схопив його за сірий рукав сорочки зі словами: — Краще не йди туди.

— Тобто?

— Там… токсичність, — збрехав я, — асбест валяється всюди, шприци, пляшки і навіть глазурі порозливані. Солі металів, знаєш. І ще бігає зграя псів, — довісив я на кінець.

Він дивився на мене, як на віл на помальовані ворота. Але зупинився. Я подивися йому прямо в очі і поволі ступив крок від щілини в бік центру, рукав його не відпускав і потягнув легенько за собою. Лев послухався, пішов поруч. Я здивувався в духу, бо був переконаний, що він не підкориться, адже туману в його очах не зауважив.

Аж коли минули прохідну і все, що в’язалося з заводом, він непевно мовив:

— Мама казала, що там безпечно.

— Мама, угу, — я трохи розсердився на Любину легковажність. Цей хлопець і так тут всього бридиться, йому ще показати мертвого кита, і він остаточно зненавидить мою Баранівку — це б вона мала розуміти. Я ще від себе сам не хотів, аби він вештався руїною. Знав, що не треба. Бо я досі не отримав знаку, що це він — той, кому буде можна. Сподівався, що і не отримаю, але вже під’їдали мене сумніви

На повороті на вулицю Софіївську ми розійшлися, мовчки кивнувши один до одного головами. Отак я не потрапив на шлюз, а ноги понесли додому. Вирішив сидіти з Василем, доки не приїде автобус із Софиною передачкою. Взяв по дорозі собі пива, бо треба було розслабити трохи мозок, щоби він мені не закипів.

Поплентався на автостанцію, як геть випогодилося, а хміль пивний ще не зовсім минув. Гола синь неба на мене трохи тиснула. Люди повиходили і всюди сновигали, ніби то тільки і чекали, щоб сонце почало припікати. Я навіть зняв куртку і розщіпнув верхні ґудзики в сорочки, а рукава закатав до ліктів, не був у настрої тримати форму, бо почав плавитися. Млосно мені було на душі і в тілі.

Коли забачив автостанцію, ще здалека помітив там машину поліції — новеньку тойоту-гібрид. Зараз люблять такі екологічні вибрикеньки, але що там вирішить одна машина на район, коли всі палять листя на городах і сміття в пічках, а ще збираються звести фабрику для спалення чужого сміття за гроші? Тойота від’їхала, я став біля перонів, сісти не вдалося, бо всі лавочки виявилися зайняті. Почув із розмов, наче житомирський автобус затримується, і пішов запитати в касирок, що до чого. Заодно запитав, чому поліція приїжджала. Неспокійно мені було, а я свій неспокій добре знаю — він, як Василеве мнявкання, не буває от просто так, а обов’язково до чогось.

Я не до кінця зрозумів новину, але мусив відійти від вікончика, бо якісь двоє пильно захотіли купити білети. Поблукав очима довкола. Всі якраз вискочили з прохолодної автостанції, бо прибув автобус із Новограда. Я теж вийшов, хоча мого і не було — так воно працює, що конче треба переконатися, чи то, бува, не твій автобус прийшов, хоч і голосно оголосили інший. Коли гармидер затих, залишилося нас кількоро надворі, то я впіймав найближчого чоловіка, якого знав з лиця, але не особисто, і запитав про поліційну машину.

— Побилися тут двоє, — відмахнувся він і затягнувся сигаретою. — Без послєдствій і скарг, то і відпустили обоїх.

— А хто? — я трохи відхилився від смердючого диму, але не відступився, бо мусив дійти правди.

— Я там знаю.

— Наші?

— Один наш, бо його познали поліціянти. Хотя іншого тоже познали, але я так поняв, шо той не звідси, а десь приїхав, бо йому грозили ескортом додому.

— Рудий? — в мене тьохнуло серце.

— О, та ти все знаєш! Чого голову морочиш? — він сплюнув убік тютюновою слиною, добре, що не на мене.

— Не знаю, так собі здогадався.

Чоловік примружив очі й запитав:

— А то не ти — Міша Бережко, який все знає?

— Скажи краще, хто був той другий, — я взлився і зазирнув йому просто в очі. Мутні такі вони в нього були, як у старого собаки. Катаракту мав.

— Е… — йому цигарка випала з руки, я її затоптав. — Ну той, як його. Катерини Сірої малий.

Я відпустив його і пішов геть, схаменувся аж біля Нашого Краю і повернувся. Якраз над’їхав автобус, мені видали передачку від Софиної сестри, велику напхану сумку в клітиночку, яку я ледве відірвав від землі та попер у бік свого дому.

Ну, почалося. Загойдався порядок речей. Виходить, Юлік побився із Сашком. Серед білого дня, на автостанції. Де ж в такому разі моє вело? Чи поліція забрала, чи Юлік десь його сховав, чи Сашко його не відвоював? Геть не схоже на нього — вирішувати питання через рукоприкладство. На Юліка схоже, але щось тут не клеїлося.

З того всього серце мені було не на місці. І оце було вже на мене не схоже. Але то нічого, Софа зараз вдома мені все про всіх розповість. Аж перехотілося тягнути її торбу від такої перспективи.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.