Глава 5. Однокласники

Я зазирнув у порожній термос і вийшов із каптьорки. Чув, що на сходах головного входу до школи збиралися люди та як по шибам нудив дощик. Чув не дуже чітко, бо після ночі в гімназії без сну трохи мені гуділо в голові. То був суботній обід. Моє дежурство повинно було закінчитися о 7:00, але напарник десь пропав. Так бувало, бо Гріша дуже запрацьований, часом не встигає прибігти і проспати може, життя в нього трохи пошарпане. Мені ті кілька годин не грають ролі, можу і до обіду посидіти. Василь мій вчора нажерся риб, навіть залишив був кілька хвостів біля миски і крутив носом, то хай тільки мені спробує сьогодні невдоволено мнявкати.

Пора було впускати однокласників до школи, в порожніх коридорах котрої досі дзвеніла тиша. Я відімкнув одне крило вхідних дверей, і великі діти вервичкою просочилися до фойє — мокрі, гарно вдягнені, дехто з букетами в руках — багато їх зібралося, я нарахував 23 душі. Віталися зі мною, хто широко всміхався, хто мав міну поважну або сердиту, бо мокру. Лева потягнув Сашко серед перших однокласників, вони голосно премовлялися, і я чув, як в дальніх коридорах гімназії відбивається луна тих перемовин. Устиг помітити, що Сашко підстригся і тепер був майже лисий, але то його природній стан, я всунув йому до рук ключа від класу. Лев виглядав мені на чужого, звичайного парубка, трохи розгубленого, як турист біля стін Колізею чи в коридорах Лувру, якого тягнула за собою ватага місцевих і показувала пальцями експонати, щоб йому врешті дійшло, де має честь перебувати і що тут усе мало не їхніми власними руками виготовлене. А він оглядав осоловілими очима, ніби вперше: свіжі малюнки на стінах гімназії, два вазони в бочках на підлозі, старі плафони та стару сіру плитку на підлозі, по якій сам набігав не одну тисячу кроків за роки навчання.

Я собі стенув плечима, бо нагадалися думки минулої ночі, такі безглузді у світлі дня, нехай просіяному через дощові хмари, але буденному і звичайному.

Альона на підборах, у червоній курточці поверх зеленої сукні забігла останньою, сапаючи від швидкої ходи, підіймала плаття однією рукою, в іншій тягнула великого букета червоних троянд і півоній — для класної керівнички. Усміхнулася до мене бігцем, привіталася і побігла наздоганяти своїх. Вона одна в них мала таке гарне сонячне волосся, завжди його розпускала, коли не до роботи.

Гуркіт їхніх голосів та цокання підборів поволі затихло, коли однокласники дісталися до свого старого класу на другому поверсі.

Мені подзвонив Гріша, сказав, що вже біжить і що несе відкупне. Не любив я його відкупного, бо напарник щоразу пробував підмовити мене випити той шмурдяк на місці, разом із ним, а я відбивався, як міг, посилаючись на нагальні справи. Але біг він не шибко, бо я встиг зробити обхід та протерти бруд на сходах, який нанесли випускники. Вийшов на територію, щоб оглянути пришкільну ділянку, і лише тоді Гріша, нарешті, добіг. Розшаркався переді мною, всунув мені до рук пакета з пляшкою і згортком чогось зі словами:

— Жінка передала. Там вкусно, бери і не злися.

Я розсміявся:

— Коли то я на тебе злився, Гріш?

— Ото-то і добре, — він награно набундючився, а потім пустив мені бісика оком, киваючи на пакета.

— Ет, ти ще маєш обійти дальній периметр. Я щойно зараз збирався, але ти встиг перехопити задачку, — перевів я розмову на обов’язки, ігноруючи його бісиків.

— Ясний красний, — скинув він головою та зайшов під навіс, де не крапало, і де стояло моє вело.

Я ще не був готовий їхати, тож ми разом зайшли до школи, щоб я зібрав сумку. Гріша почув приглушений сміх із другого поверху.

— Вже прийшли? Ще довго? Кєра є? — по-діловому розпитав мій напарник.

— Немає, самі зібралися.

— Бухати тут не будуть? — він підійняв одну брову на мене.

— То нормлаьний клас, я їм вірю, — я недбало махнув рукою, бо Гріша у кожному бачив гультяя, і його підозри були безвартісними.

— А який то?

— 11-А, випуск 2003, Паньківської.

— А-а, — діловито кивнув Гріша, а я побачив, що він ні в зуб ногою не зрозумів, про кого я кажу. — А хто там у них?

— Сашко Сірий, ти його знаєш, мій шахіст. Ще Величко, Блажевська Наталка, Сус, Сиромятніков, — йому вочевидь стало світлішати в голові від прізвищ нашої еліти, — Лев Ніжинський.

— Шо за Ніжинський? Отой відмінник?

— Ага, Дмитра син, нащадок Мезерів, которі завод заклали 200 років тому.

— Все ти знаєш. Тіко шось фамілії не співпадають.

— То по бабці.

— А-а.

— Ще Альона Цебрик з ними вчилася, то вона від Валевських виводиться, це їхні землі були тоді. Мезери в них купили собі під фабрику, — я наче сам до себе говорив.

— А, то вона чайники збирає? В нас купила була дві штуки. Потім не мав, де окаянну ховати від жінки.

— Вона.

Треба було втікати від Гріши, він явно був не в дусі та весь час косився на відкупне. Він виплентався за мною з гімназії, під навіс, де чекав мій залізний кінь, припнутий ланцюгом до спеціальної велопарковки. Сказав, що ще покурить зі мною.

— Ну, ти чоловік вчений, Міша. А от скажи-но мені, — Гріша випустив хмару смердючого диму в бік, але той поповз мені просто в обличчя. Бо я був трохи вже роздратувався через відкупне в кульку, яке палило мені руку, а напарникові — серце. То і отримав кару. Я призаплющив очі, повільно видихнув, чуть розслабив кулак, в якому тримав Грішиного кулька. Заспокоївся. Вогонь згас. Я склав відкупне під пружинку на багажник. Гріша не кинувся рятувати пакунок від пружинки, значить, нічого не мало б постраждати, тільки супроводив сумним поглядом мої рухи і безтурботно продовжив: — А ти знаєш щось про мене? Про мого старого?

Я добре знав одне — якщо не відповісти йому по суті, він може пригадувати мені це питання до гробу. Так уже було. Гріша спитався якось, чого я не одружений. Я сказав, що не хочу про це говорити, а він потім дорікав мені тим щоразу при зустрічі, а я дратувався. Аж раптом брякнув під настрій, що кохана мене кинула замолоду, і більше ніхто мені не потрібний, а він повірив тому сиропчику, і навіть перейнявся. Хотів мене познайомити зі своєю двоюрідною сестрою з Полянок. Я ледве відбився — придумав черговий сироп. Тож і тепер мусив скоро щось наплести:

— Пилип’юки — то були з лісничих при Валевских. Не останні люди, мали свій двір навіть, зі старостою дружили.

Лісничого не так звали, і навіть не схоже, але я вже був ляпнув, аби Гріша задовольнився і не повертався ніколи в житті до цієї теми. Нащо я був згадав за ту шляхту? Наступного разу краще буду виговорюватися Сашкові. Чи Софі. Втрачаю пильність, зараза. Я витер чоло від дощових крапель і відімкнув замок на велові.

Тоді то повиходили однокласники. Сашко підскочив до мене, вичеканив:

— Ми — все, дядь Міш, я ключа завісив в учительській. Я сьогодні точно не прийду, — він усміхнувся одним кутиком рота і кивнув на своїх, натякаючи, що ввечері матиме серйозніші плани, ніж шахи.

Він ніколи не займав жодних посад у оргкомітеті гімназії чи класу, але завжди все організовував. Побіг на парковку, натягнувши на голову комір чорної шкірянки, бо дощ не думав закінчуватися. На ходу пілікнув брелком до свого вантажного буса, той відповів миганням фар. Ще двоє хлопців побігли до своїх машин, а решта поволоклася за ними, тулячись по кількоро під нелічними парасольками. Альонка йшла серед перших, тримаючи обіруч своє плаття, на яке таки встигла нашити мережку, під однією парасолею з двома іншими дівчатами, часто оберталася. Я не одразу зрозумів, на кого, аж останнім з-під навісу вийшов Лев із її величезним букетом в руках, який був призначений для керівнички. Теж позиркував на дівчину, трохи засерйозним поглядом, як на те веселе зборище. Вони розсілися в різні машини. Мені ті перезиркування видалися трохи не на місці.

Ми із Грішою провели поглядами караван із двох легковушок і буса, з черева которого доносився вереск і сміх. Я навіть трохи порадів, що напарник так запізнився нині, й дав мені змогу побачити цю гарну молодь.

Вдома я гортав фотоальбома — власну стару копію того, котрого я сформував для сина грека Грипарі. Того, котрий опікувався нашим фарфоровим заводом після Гагаріної, аж доки не прийшли більшовики. Він ще привіз французького майстра із Ліможу. То цей син мені надіслав кілька новіших світлин своєї родини, бо давніші то якраз я мав. Згадав їхню лимонну настоянку, яку діставали на свята і для визначних гостей, і легеньку наливку з фіг на щодень, яку старий Микола Петрович Грипарі цідив пообіді в альтанці й оповідав історії зі свого консульсько-купецького життя. Щоразу нову — як ілюзіоніст, що дістає з капелюха здоровенного кроля, той майстер діставав бувальщину. Вміли люди відпочивати, не те що Гріша. І працювати вміли.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.