Глава 3. Прокляття Василеве

Додому я повернувся розігрітий теплою любиною хатою, наїдками і коньяком. До того ж, дощ майже перестав. Міг не заскакувати до себе, бо мав пильну справу, але пожалів кота. Бо я від учора його не годував, а було вже ближче до вечора, година п’ята. Кіт жер дрібних карасів, які я нині зловив акурат перед зливою, і позиркував на мене із докором, а я тим часом все-таки перевдягся у сухе гатя. Взяв баночки під молоко і попрощався з Василем. Він, руда бестія, якось сердито мнявкнув мені на доріжку. Я ще подумав, як би то не спіткнутися від таких котячих благословень.

У Жаборицю і назад я з’їздив без пригод, набрав у Павлини козячого молока і повіз роздавати. І вже мав останню баночку в торбі, а справа йшла, як по маслу — всі добрі люди віддали гроші без здачі й чисті баночки, навіть з капронками. Я вже був подумав, що й Василь може помилятися, коли почув гуркіт і штовханину у подвір’ї Альони. Сплюнув і перехрестився, бо мені було, власне, до неї.

То Юлік ломився до хати, а Альона його не пускала, обоє сичали одне до одного прокльони впівголоса, схопившись долонями, і штурхалися. Я позадкував у відкритій фіртці, спер вело ззовні до плоту з сітки, бо з подвір’я стояло вело Юліка, я вирішив не складати своє на його, бо якось навіть то його вело само по собі було сердите і відштовхувало. Молоко я взяв одразу — щоб усім було зрозуміло, що я тут роблю. Альонка побачила мене і засичала в лице Юліку щось із моїм іменем. Той рвучко відпустив її руки та розвернувся до мене. Так опинилися ми всі в один рядок на стежці.

— Шо там? — гаркнув задиханий Юлік.

— Молоко привіз, — на автоматі відповів я якось надто м’яко. Потім подумав, може, треба було теж гаркнути.

Тут я помітив, як з-за спини хлопаки Альона подає мені недвозначні сигнали: “Спасіть, поможіть!” Я виструнчився і ступив крок до Юліка. Виглядав він дико — розхристаний, червоний, чуприна руда його сторчма стирчала. Я заговорив тихо, але твердо:

— Юлію, доброго дня. Я нині сома витягнув, уявляєш? На вудку, бо спінінга не брав, ані сітки.

— Га? — хлопець отетерів, і через туман на очах ще йому не дуже доходило.

— Ну такого, не дуже великого, але сьогодні і того не мав права витягти — без наживки нормальної, без спінінга. Ну і бачив, що їх там є багато, і то не малі.

— Де? — Юлік ковтнув приманку.

— На Случі.

— Та ясно, шо не в копанці. Де — на Случі? — погляд Юліка поволі прояснювався.

— Так я і розказав, — хитринка блиснула не то, що в моїх очах — в моїй душі.

— Дядь Міш, нема в нас сомів, — Юлік нахилив набік голову з викликом у погляді та в задертому підборідді.

— Я сам витгянув, значить є, — становчо відрік я.

Сома витягнув насправді Йван, два дні тому, десь на озерах, маленького, на лікоть не буде. Тож я майже не збрехав. А в душі порадів, що Йван мені вчора зустрівся на базарі й розповів про свої пригоди з тим сомиком, і що мені оце вони враз пригадалися. Боже проведіння, не інакше, бо той розшалілий Юлік був іще завзятішим рибалкою, ніж я та Йван разом взяті. Він взагалі спорт любив і був підкачений, хоч і невисокий, але міцний — мав як виплескувати свій азарт.

Юлік глянув на мене з недовірою:

— А покажеш?

Я мовчав, окутаний аурою містики. Він розтулив кулаки, я це побачив боковим зором, точніше нижнім, бо очей від його лиця не відривав. І я пообіцяв:

— Якщо поможеш мені витягати і додому завезти, то покажу. Живець із тебе або жабів налови. У вівторок підемо. Обіцяють туман — буде в сам раз погодка.

Юлік отстаточно просяяв, потиснув мою вільну руку, і знову скривився:

— Договорилися. Тепер ідіт, я побалакаю зо свею жінокою.

— З колишньою жінкою, — писнула Альона.

— Поговорю з мамкою меї доні, — гаркнув Юлік до неї. Його брови знову грізно зсунулися.

Зараза, уже ж заспокоївся. Я акуратно взяв його за плече. І потягнув на себе, злегка, без примусу, щоб він мені на рефлексі в пику не заїхав. А його руки самі стиснулися в кулаки, тож я відступив, і молоко забрав собі за спину.

— Юлік, давай, ти потім поговориш. Бачиш, Альонка нервується. Нашо воно тобі зараз? Якось потім все залагодиш.

— Яке потом?! Дядь Міш, холєра срана, я маю право по закону! — прохрипів злісно Юлік.

Тоді я піймав його погляд, намертво. Я дивився йому просто в його дурні сірі очі, оточені рудими віями. Він закам'янів. Я говорив далі медовим голосом:

— Я он молоко приніс. Ти давай, вертай уже на сьогодні додому. Альонка має малу годувати, все буде добре, хлопче.

Я бачив, як його зіниці покрило поволокою. Але не такою ж, як раніше, не злою — він розслабився, аж хитнувся. Альона сахнулася до порогу. Я взяв Юліка за руку і повів до його вела, і далі за фіртку. Зачинив за ним та пішов, не обертаючись, до Альони. Вона дивилася на мене трохи ошаліло. Я вмію буйних усмиряти, але де їй було то знати? Альонка ж не буйна.

— Де мала? — запитав я тихо.

— Під ліжком, — відповіла Альона. Її голос дрижав.

— Діставай її і став молоко на газ, поки не скисло. Тобі щось допомогти?

— Ох, — вона закрила лице руками, схилила голову, і золоте волосся впало поверх її долонь. Похлюпала носом, я подивився на неї, постаив баночку з молоком на траву, а сам розвернувся до фіртки — захотів залишити у спокої нещасну молоду жінку, можна сказати, дівчину, якби не її дрібненька Ангелінка. Не гарно було б її зараз розпитувати за моє. Але Альона тихенько покликала:

— Дядь Міш, дякую вам.

Я зупинився.

— Та нема за шо.

— А можете мені допомогти перетащить арку?

— Маєш замовлення? — я зрозумів з півслова, їй ішлося про арку із надувних кульок на чиєсь свято. Так вона гроші заробляла. Не тільки так, а ще красила дівчатам нігті і стригла, і консервацію продавала. І взагалі вона талановита, я вважаю.

— Угу, — Альона втерла очі, продихалася, нарешті взяла молоко і пішла до хати, я — за нею. Вона плутано розповідала: — Вчора замовили на завтра. А в нас зустріч однокласників, то треба закінчить сьогодні, бо то хрестини, в обід уже мають святкувати. Я почті закінчила, тільки кульки треба було понадувать, то я додом прибігла, а тут цей приперся… — вона знову схлипнула.

— Ну-ну, розумію, — я поспішив завернути її думки від Юліка. — І то треба вже зараз, поки не стемніло, віднести арку, так? Ти наступного разу скажи, я тобі краще сам притягну балон на місце, і після всього назад завезу.

— Ой, дядь Міш, не знаю, як вам дякувать, — вона зітхнула, запросила мене з веранди до світлиці. Справді, там стояла гарна арка із кульок блакитних, срібних і білих, ще гора паперових квітів і купа торбів. Букет кульок з гелієм висів під балками низької стелі.

— Не дякуй, тільки дзвони. Або в месенджері пиши, я читаю одразу.

Альона всміхнулася. Молодь завжди всміхається, коли я кажу про фейсбук. У світлиці Альонки панував хаос, рабочий безпорядок, він мені видався дуже симпатичним: кольоровий папір, стрічки, дріт, пакети з кульками, різні ножиці, пласкогубці, дироколи, нитки, скотч і таке різне. То все на фоні її знаменитої колекції чайників, ваз і дзбаників, які стояли на всіх поверхнях. На дверях на вішаку висіла зелена сукня, біля неї на табуретці лежало такого ж кольору мереживо в мотку.

— То на завтра, ще треба пришить кружево, — муркнула Альона за моєю спиною. Вона вже поставила молоко, згребла сміття, щоб можна було вільно винести арку у двері, повернулася до плити і десь між тим помітила, як я дивлюся на сукню.

— На збір однокласників? — здогадався я.

— Ага.

Мені стало весело з того, як по-різному люди готувалися до цієї події. Левчик піде хіба що у своєму старому піджаку з випускного, але ж не у вогняному каверолі. А дівчата он, готують вечірні сукні.

— Лев навряд чи так гарно виглядатиме завтра, — всміхнувся я.

— Хто? — Альона застигла, на плиті зашипіло молоко, і вона на автоматі викрутила регулятор пальника, дивлячись на мене своїми дрібними очками, які зараз округлилися, наскільки могли, і стали великими.

— Ніжинський, — відказав я. — Приїхав сьогодні, я йому ще сумку помагав тягнути в саму зливу. Казав, що на ваш збір однокласників явився. Він хіба в чаті не писав?

Я затамував подих, бо це був шанс підняти мою тему найприроднішим чином. Пильно стежив за дівчиною, бо також не хотів її зайве турбувати, в разі, якщо ще не відійшла від сутички з колишнім. Хотів м’яко, а не впоперек, бо мені так назагал то не спішилося.

— Не було мені коли в вайбері сидіть, — буркнула Альона трохи неприязно і відвернулася до плити, а я помітив червоні випіки на її щоках. Угу, краще потім. А про рум’янець — то краще ніколи, бо не моя справа. Не моя. Але Левова. Давня невирішена справа, яка може його затримати в Баранівці. Тут мені добряче тьохнуло в серці. Не вийде все пустити за течією. Мушу увімкнутися, слухати і дивитись. Бо як не вловлю вчасно знаків, може статися непоправне.

Слово “відповідальність” бухкало в моїй голові. Я ніби збудився від гарного глибокого сну. Боже, як защемило в серці.

Тоді у дверях до зали з’явилося маленьке чудо із двома світлими косичками, обліпленими павутинням, і проказало:

— Дядя Міся — либак. Либу ловить. Сома. Со таке “сома”, мама?

Я підхопив малу Ангелінку на руки, Альона дала їй скляночку з молоком, і на тому ми закрили тему однокласників.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.