Глава 6. Немає нормальної кави

Усі ресторани в Баранівці тієї суботи були замовлені, окрім бару моєї сестри. Власне, Марійка мені не зовсім сестра, лиш дальня родичка, але більше нікого не зосталося, то ми трохи трималися купки по-братськи. Любив її, бо ніколи не задавала зайвих питань. Я часом допомагав їй, коли бармени раптом кудись дівалися. Або як от нині, коли наплив більший, ніж зазвичай. А сталося так через те, що в той день одразу чотири класи з обох шкіл мали зібратися на річницю після випуску. Ті, хто встиг замовити місця зарання. Хто не встиг — планували на інші вихідні, або в п’ятницю чи в неділю, але субота — то коронний день для гулянки.

Тож у нас зібрався тлум тих, хто не святкував жодних річниць. Коли ближче до опівночі прийшли залишки однокласників мого шахіста Сашка, ще було ніде сісти, тож вони потулилися на барній стійці. Я бачив Лева, він один був тверезий і виглядав недоречно. Вони зникли, та скоро знову з’явилися. Могли б гуляти десь на вулиці або пішли б до парку, але дощ не відступав, і то були б сумнівні мокрі веселощі.

Біля годиини другої ночі стало майже порожньо, пару чоловік засіли по кутках, допивали, слухали музику, ніхто вже не танцював. Я бігав на обслузі цілий вечір разом із двома офіціантками. Давно закінчилося молоко до кави, серветки, холодні салати, і кухня пішла, але запаси випивки у Марійки завжди були на висоті. Працювали ми до останнього клієнта, який був готовий замовляти випивку без доброї закуски.

Я знав, що Сашко із Левом засіли за столиком біля мене, хоча не бачив їх через високу барну стійку. Сашко двічі приходив дозамовити пельменів. Я сам йому їх варив, це не вища математика, коли їх треба тільки дістати з морозилки і кинути в окріп, міг і без кухарки справитися.

Упіймав себе на думці, що вже хвилин п’ятнадцять сиджу, і ніхо мене не смикає. Огледів залу і стишив музику, бо ті нелічні півпритомні тіла, які досиджували свій вечір, вже не мусили її слухати так голосно. Але мигалку залишив, із нею зала видавалася не такою порожньою. І тут я почав мимоволі чути їхню розмову.

— Ну бо ж кажу, він гімном набитий! — розлігся голос Лева по цілому бару, бо він досі мовив голосно, прилаштувався вже перекрикували музику, а вона раптово притихла. Лев теж притих. Сашко розмазано засміявся — не ясно, чи то з самої фрази, чи із того, що його приятель опростоволосився трохи. Хоч то і не мало особливого значення, бо ніхто його не слухав. Крім Сашка і мене.

— То тей самий… шо відправив тебе в Швецію? — промямлив Сашко.

— В Данію. Ну, мій начальник, — Лев говорив дуже притомніше, бо ж не пив. Я почув брязкіт виделки по тарілці, здивувався, невже Лев погодився їсти м’ясні пельмені? Але він одразу продовжив свою мову, і не чути було, що мав напаханого рота, значить, брязчав Сашко. — Ну і ми мусіли їздити по техаських автобанах на роботу і назад, по 2 години щоразу, бо Фарід розщедрився тільки на занюханий мотель на трасі. Я ще й машину вів, через те, що напарник прав не має.

Я відійшов прикрити задні двері, бо вже сильно тягнуло холодом, можна було закінчувати провітрювання. Повернувся і сів на своє стуло за баром, мене далі ніхто не рухав, а Лев далі говорив, трохи навіть, веселіше:

— ...пробіг варан, огромний, як вівчарка! Але прикинь, як нам доводилося викаблучуватися, щоб робити вигляд, ніби ми незадоволені, що вони загубили наші паспорти. Так прожили з Гєником шість днів на гольфовому курорті в Малайзії за рахунок “Мерск Дрілінг”. Але це тільки один раз так пощастило, а то більше порожняк: аеропорт — готель — порт — вишка.

Далі Сашко озивався тільки дзенькотом виделки по тарілці та графинчика об склаянку. Перепитав в одному місці розповіді Лева:

— Хіба є такі кораблі?

— Ну, вже є, в тому-то і шутка, що це перша партія, про них навіть кіно знімали, документальне. І я на такому проїхався з Кореї до Штатів. У Південній Кореї потужні верфи, там багато всякого будується, а ці дрілшіпи потім звідти переганяють, куди треба. Мого треба було в Мексиканську затоку.

Я відволікся, щоб налити пива трьом майже тверезим хлопакам, які неочікувано виросли перед баром, а сьогодні ще в мене не були. Я їх тільки смутно знав з лиця. Видно, щось святкували дома впівсили, і вирішили, нарешті, розслабитися. Були в піджаках і білих сорочках. Цікаво, що можна святкувати дома до третьої години ночі, і ще й не пити? Краєм вуха чув монолог Лева, він майже не зупинявся, нарешті освоївся, я навіть трохи зрадів за нього.

— Як тільки мене не обзивали вже за кордоном. Я не знаю, як можна неправильно прочитати і написати ім’я з трьох букв. Ну з прізвищем складно, то ладно, то ще можна вкласти в голові. Найепічніше було Льюіс, прикинь! — Лев розсміявся. Потім замовк. Далі він серйознішим голосом додав: — Сань. Ти ще тут?

Я почув, як Сашко кашлянув, дзенькнув склянкою об миску, проторохкотів стільцем по плиткам підлоги і відказав мляво:

— Я є, є, спакуха.

— Та ти не слухаєш зовсім, кабан ти такий. Сам просив розказати про подорожі, — дещо ображено вів Лев.

— Я з тобою, — запевнив Сашко і далі протягнув: — Слу-ухай, є до тебе справа.

— Справа? — розгублений голос Лева.

— Угу. Мені дуже треба на озера. Такі діла, знаєш, я втрачу, якщо… Ну, треба заплатить до двадцятого числа. Можеш позичить?

— На озера?

— Карочє, позич мені дві тищі, будь ласка.

— Зараз? — голос Лева став дещо роздратованим.

— Нє, ну чо зараз. Заватра можу забрать, зараз уже ніч.

— Так а що за озера?

— Ну, то я маю дать залог. Який уже заклав. Якщо не дам, то той… то перший пропаде, і тоді мені не пере-оф… не переоформлять, — Сашкові вже тяжко давалися довші слова. — А сроку — до 20 числа. Мамка дала ну той… на перший залог дала, а тепер не дасть. А зато потім… М-м-мм, — голос Сашка майже розплився, а потім стрепенувся: — Я все віддам! Ше до кінця літа. Бо там на озерах… Ну, там все вже є, слухай. Тільки треба той залог дати.

— Ніфіга не розумію! — розсердився Лев.

Його кудлата голова раптом виросла над баром просто переді мною. Він вийшов з-за столика і розвернувся до мене, потім глянув на те місце, де щойно сидів, і відсунувся ще далі від нього.

— Зробіть кави, будь ласка. З молоком, — сказав мені, через плече озираючись у чорне вікно, по якому пливли блискучі краплини дощу. За ним слабке світло від ліхтарів мерехтіло у калюжах.

Я відсунувся від свого спостережного пункту за стійкою, відвернувся, ніби і не слухав, та відказав, хапаючись за пакетики з кавою:

— Молока немає, чорну будеш?

— Не п’ю чорну. То у вас тільки розчинна? — скис Лев, коли узрів, що я тримаю в руках. — А немає нормальної кавомашини?

Я стенув плечима, тримав у руках банку дорогої розчинної, яку встиг вихопити з-під стійки замість тої бурди в пакетиках, і показав її Левові. Він скривився, як середа на п’ятницю:

— Краще вже чаю.

— Хвильку.

Я став поратися біля чайника, і все думав, чи Левчик помітив, що я слухав. І головне — чого він сердиться. По ньому не можна було зрозуміти, чи то він на Сашка, чи на гидку каву, на дощ, чи на мене, в лиці його було щось мені вкрай знайоме і незрозуміле водночас. Я знову згадав Дмитра. І подумав, що за всі ці роки ніколи так часто про нього не думав.

Я подав чай зі скибкою лимона і трьома паличками цукру, хоча мій молодий клієнт не уточнював про такі спеціали. Хотілося йому зробити приємне. Лев одразу поклав лимон і цукор у темний інгліш брекфест, і мені трохи відлягло на душі. Він покалатав ложечкою і заговорив до мене:

— А чого Марійка не купить кавомашину? Вони ж дуже добре відбиваються, склянка латте коштує гривень 50, і вона нормальна, люди би брали.

Я пив латте один раз у Новограді. Їздив із колишнім мером дивитися комбайна. Я не дуже в них розбираюся, тільки трохи. Але Йван тоді був хворів, а мер хотів ще чиїхось очей поряд, то взяв мене. А потім ми пообідали там із продавцями, таке, вчотирьох, по-простому. І мені запропонували хорошої італійської кави, з італійської чашечки і за італійським рецептом. Така нічо була, на каву мало схожа і трохи холоднувата, а дорога, як холєра.

— Я скажу Марійці, може, дійсно, поставить, — погодився я. Щось смикнуло мене заповнити запалу тишу, поки Лев потихеньку сьорбав гарячий чай: — Як тобі Баранівка? Давно тут не був.

— Тепер можна ще не бути, — бурнкув він. — Нічого тут ніколи не зміниться, я вам точно кажу. Як був порепаний асфальт, так і лежить. Мене аж прибило, коли я у своєму провулку побачив канавки від коліс машин — вони точно-преточно такі самі, як в моєму дитинстві, де сусід мучкою засипав, там твердіше, решта — болото, — Лев скрушно похитав головою і прицмокнув. — Цей гидявий спурмаркет, краще б його не малювали, а залишили, як був, бо то якесь вирви-око посеред центральної площі. Про вокзал і туалет у дворі в багнюці я взагалі мовчу. Завод умер. Закладаюся, тут ніде кави навіть нормальної немає.

Лев Швиронув ложечку, вона дзенькнула об блюдце і відлетіла, чудом втрималася на барній стійці. Я забрав її, дав йому чисту. Я розумів його розчарування, але ложечка чим винна? Мені стало невимовно легше від того, що хлопчина вже хоче звідси їхати. Най-най, так і йому буде краще, і всим. Я навіть смикатися перестав і розпростав плечі.

Далі Лев мовчав і пив свій чай, а я всівся на стуло, зробив вигляд, що терміново треба перетерти ложечки, в дусі подякував йому за ідею. Тер спокійно і врівноважено. Над барною стійкою виросла голова Сашка. Він підсів до Лева і забубонів:

— Як чайок? В мене дома є кофе в зернах, я тобі намелю і зварю. Молоко теж є. Приходь завтра, — і так кивнув до Лева із надією та жалістю в очах, трохи вже хитався.

— Прийду. Але може, не завтра, бо треба до баби піти і взагалі купа роботи, — відповів Лев, спокійніше і тихіше. — А гроші можу зараз дати.

— Дві тищі? — здивувався Сашко. — Стільки з собою носиш?

— А, то ти про валюту, — Лев почухався в потилицю і знітився. — Ну, я подивлюся, не знаю, чи стільки взагалі є.

Я ретирувався в дальній кут за своєю стійкою, зайнявся склянками, бо якраз побачив підноса із помитими, але не тертими — хтось мені притягнув із кухні ще давно, а я не помітив. Хотів був не слухати і не думати про хлопаків, але раптом почув, як Сашко згадав ім’я Альонки. Ох зараза, я тепер мусив дзенькати склянками тихіше.

— Ну, розійшлася з тим… як його? Юліком. І тепер дуже вільна. Ти знаєш, про шо я? — голос Сашка був масний і таємничий.

— Не знаю.

— Тепер краще від неї подалі. Бо знаєш, всяке буває.

— Типу?

— Ну, типу, потім про тебе розкажуть те, чого немає.

— Ти гониш. Кому яке діло до неї?

— До неї — може і ніякого. А про тебе будуть всі триндіти. Ти ж типу як той… ну не новенький, а як це сказати?

— Свіже м’ясо? Цікавий таємничий гість? Блудний син? Хто?

— Ну да, десь так.

Лев незадоволено пирхнув:

— Та я наче і не збирався до неї.

— А-а-а, — Сашко загиготав. — Бачив я, як він не збирався. Телячі очі. Старий, ти як завжди. Ти все провтикав, коли можна було. Тепер не той… — затнувся і шукав потрібне слово, — не то пальто. Остинь вже накінець.

— Тихіше балакай, засранцю, щоб тобі повилазило, — прошипів Лев. — Сам кажеш, що треба стерегтися пліток, і сам їх розпускаєш.

Сашко поклав руку на плече сердитого Лева і тягнув далі, голосним шептом просто у вухо другові:

— Нічо, старий, ти собі ще своє знайдеш. Получче. Чи вже знайшов, га?

— Знайшов і згубив, — Лев трохи пом’якшав — чи то від сентименту за минулим, чи від широченної посмішки Сашка.

— Не пічалься, брат.

— Та де, нема коли, — фиркнув Лев.

— Ну то все, завтра в мене, братішка. Бережися, — Сашко відхилився від барної стійки, впираючись в неї рукою, ноги зробили непевний крок за тілом у бік виходу з бару.

— Куди ти сам зібрався? Я тебе проведу, бо ще в канаві прокинешся.

— Як то гарно. Який я радий, шо ти вернувся, — хлопака всміхався цілим обличчям, навіть його плечі та руки всміхалися, і його розстібнута куртка теж.

— Не вернувся, скоро поїду.

— Нє-е! Нікуди ніхто тебе не відпустить!

Вони ще погудилі, поштовхалися, Лев розплатився за пиво, три порції пельменів і за свій чай, і обоє вивалилися з мого бару.

Ще якихось кілька днів, і Лев поїде — він так мамці казав, що кров з носа має бути за тиждень в Данії. Він і не збирався залишатися, хоча Сашкові б таке сподобалося, бо Лев має велике і гарне життя там, а не тут. Має квитки на літак зі Львова, строгого і недоброго начальника, якусь дівчину, за якою сумує. А тут — йому нема чого сунути носа у старі справи. Я б мав зітхнути із полегшенням і жити далі. Намагатися ці дні якнайменше контактувати з Левом для загального добра. Але спиною чув, що Василь не нявчав тоді надаремне. Я стояв сердився на свою думку про цю невідворотність. Хай би вона залишила мене в спокої.

Я насупився. Сам цього не помітив, але до барної стійки присунули ті троє з пивом, досі тверезі, щоб замовити вишнівки, і один сказав, що я чорніший від дощової ночі за вікнами. Поет, зараза. Поет із обгризеними нігтями із чорними смужками бруду під ними. І в піджаку. Дивне те життя.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.