Вона

На землі зеленій особливій

Серед тих гарячих небес

Є царство живе магічне у живому світі

Де руки могильні чорні та криваві танцюють

Де час плине особливо

Немов він від зірок на нічному небі тих кам’яних небес залежить

Немов від них він тут живе

І коли він побачить їхню вогняну красу та волю

Ті самі вогняні зорі

Того забутого від сяйва божого світу

Серед того величного чорного мертвого неба

Сам починає танцювати на тому безбарвному небі

Яке земні титани бачать чорним

Хоч і неба того над їхніми головами немає

А є тільки божий світ

Ті руки дерев’яні майстрів

А те небо прокляте вогняне та шалене

Немає в ньому тих барв чарівних

Немає в ньому тих чорних барв від світу божого

Чи від просторів чорнильних долин людських

Одні істоти - божі сини потворні тут живуть

Є тільки магічні прокляті на вічну муку танці

Є тільки чорнота від людських тіней

Бо вони слугують для того світу зірковим небом

А люди - тими зорями гучними

Але вони той світ не прикрашають

Його створюють набагато страшніші істоти часу

Що є богами цих тернистих долин

І те полум’я отруйне теж слугує німим богом

Воно вкриває всі ті світи снів

Вкриває собою кожне тіло мертвого земного бога

Що вже немає власних мокрих від дощу країв

А лише ті слова його батьків

На жаль вогонь їх ніколи не помічав

Він тільки своїми язиками їсть тіла ще досі гнилі

А в тих язиках вогню і час магічний танцює

І його божевільні діти

Що породжені були його шлюбами з різноманітними пестливими богами

Чи після останніх таємних слів у віршах просторових рук

Теж танцюють разом з ним

Піднімаючи руки чи стеблини власні до закликів людських

Серед цих холодних просторів королівства німого

Серед цих тисячі очей отруйних див

Інколи лякаючи людей своїми танцями та галасом залізним з тіней

Коли ті тихо сплять на теплій перині

Літаючи довкола власних метушливих королівств

Повністю поринаючи у темряві сонця того небесного

Та коли вони прокидаються у страсі

Від тих слів ангелят часу на не зрозумілій мові

Ті барвисті долини

Ті пахощі трав розуму

Або ті долини річкових надій

Повністю перетворюються на високі кам’яні вежі

У саду одного з тих темних богів

Що завжди проживають на поверхні неба густого

Тихо співаючи різноманітні пісні

На честь власного безсилля перед мовчазним божим небом

А під ним є багато ще небес

Того забутого сяйва божого світу

Саме в них та долина чорна і широка панує

Лякаючи всіх тих моторошних крилатих дітей

Які власним виглядом нагадують людей зі стрілами

Тими справжніми німими співами

Того чарівного саду що живе під вогнем густим

В ньому були ті вежі кам’яні

Однак не ті що на хмарах живуть

Ті вежі були спотвореними гнилими лозами рослин того господаря

Й вони втратили ту красу магічну

Залишили її у тих думах тяжких

Перетворившись на справжній мурашник

Що нагадував собою тяжку золоту корону

З сотнею вікнами червоними від тієї крові колишньої

Яка бігла у руках блакитних

Серед тих володінь ангельських

Серед їхніх спритних стріл

Однак не це настільки сильно лякало ангелів крилатих

Вони боялися ще більш гучного співу іншого бога

Який собою сонце замінює

Тими тихими земними ночами

Боялися ангели в обладунках

Почути його крик

Бо саме тут він помирає

На вершині цього мурашника кам’яного

Під час найгучніших танців часу та його дітей світлих

Під час співання тих божевільних пісень

Устами тих богів на поверхні тіні

Від них місяць втрачає сили

Коли сонце сильне прокидається

Та від його променів воно у той світ божий потрапляє

Падає воно у той кам’яний сад

Де тільки тиша та звучання чавкання його господаря чутно

І скільки б не намагався місяць кричати

Ангели до нього не прилетять

Не кинуть навіть зброю у те царство між світами

Боячись господарів цих темних долин

І ось залишається бідному м'ясці тут бути

Лежачи на гострих вершинах давніх веж

Що йому його шкіру поранили

Насолоджуючись виглядом тієї червоної крові

Виглядом тих падаючих тіл богів земних

Що ще мали поки власне життя

Живучи в тілі місяця немов ті черви

Однак вже без можливості рухати власне тіло

І в цьому кінці пекла вони житимуть

Постійно страждаючи від падіння на гострі стіни веж

Залишаючи після себе тільки ту червону лужу

Та ті голови з широко відкритим ротом

Звідки вже запахом гнилого м'яса пахнути буде

На радість всім господарям

Та на жах тим вісникам небесним

Які від сорому імена мертвих забудуть

Ховаючи ту гнилу картину в тіні за хмарами густими

Та за тими крилами білими

Не бажаючи чути як ті чорні криваві руки

Почнуть очі із залишків тіл виймати

Розкидуючи їх всюди

І на небі і на поверхні води

І на землі і на повітрі

Щоб красу особливу створити

Яку той місяць майже мертвий проклинає

Називаючи чи це справжнім пеклом

Або його потойбічним кінцем

Але йому завжди на це відповідь багатьма голосами давали ті примари цього світу

Ті боги та навіть час

Коли місяць заплющував очі

Що тут є справжній ідеал

Або той ідеальний всесвіт

Й після цих заклять не хитрих

Вони те гниле пошкоджене та поїдене тіло місяця підіймали

Відправляли назад до неба

Де його вісники воскресять

Де його ангели у золотому вині вимиють

Нагодують тим солодким медом

Від якого той супутник все забуде

Та той титул місяця дадуть

Швидко відправивши ті кляті хмари

Що колись залишки блакитного сяйва царя

На страшну криваву страту

Проте залишки тих білих крил

Впадуть у ту чорну зіркову долину

Де їх примари зжеруть.