Чужинка

Тарнавська жадібно вдихнула запах Каміли, що наглажувала однією рукою її волосся, а іншою дбайливо притискала до себе. Від дівчини пахло «бабиним літом» — осіннім теплом та затяжними дощами. Зачаївшись, Зоя не тямила себе від щастя, настільки їй добре наразі було. Лише з рудою бунтаркою вона могла відчувати щось подібне. Розмірене серцебиття дівчини заспокоювало і дарувало забуте відчуття затишку; воно билося в одному ритмі з її власним.

Кілька тижнів тому Зоя припинила надіятися на їхнє примирення. Зневірилася, що ця свавільна дівчина коли-небудь захоче з нею розмовляти, що пробачить їй і тим паче вибачиться сама. Зізнається у взаємних почуттях. Відкриється... Навіть тепер, лежачи на плечі Каміли, Тарнавській було складно повірити, що це не сон чи якийсь глюк, від побічної дії лікарських препаратів. Що це не жарти богів, про яких колись згадувала при розмові із нею кумедна дівчина, коли сильно нервувала. Зої не вірилося, що це руде сонечко дійсно знаходиться тут, поряд з нею — не шипить, не язвить, а лагідно її обіймає, ледь відчутно, наче боїться завдати ще більшого болю. Чому Каміла вирішила змінити своє відношення до неї і чи було це явище тимчасовим — вона й гадки не мала. Були самі лише здогадки, якими наразі не хотілося морочити голови, бо та й так була надто важкою, наче налита свинцем.

Поворушившись, Тарнавська відчула як занили забиті ребра. Слабкі пальці рефлекторно вп'ялися в светра, з замружених очей бризкнули сльози.

Фізичні страждання — ніщо, в порівнянні з душевними. Кому, як не Зої було про це знати. Так, вона сама була винною в тому, що свого часу дослухалася до порад подруги: не дзвонити Камілі першою, не нав'язуватись їй, не надокучати. Дати дівчині можливість самій розібратися, чи потрібні їй стосунки на відстані — здавалося тоді єдиним розумним рішенням. Зою лякала перспектива стати «другим гравцем у команді». Вона не була впевнена, що Каміла не забуде про її існування ще до початку першого семестру. Що не заведе собі нову подружку або ж друга у «місті великих можливостей» і не завдасть їй цим нищівного удару. Тому відступила, зникла з радарів, зачаїлася...

Терпляче чекаючи на хоча б якусь звісточку від першокурсниці, той проміжок часу став для Тарнавської одним з найдовших і найважчих — справжнім випробуванням. Тоді їй вдалося багато чого переосмислити. Щоб там не казала їй Руся, Зоя потай сподівалася, що руде сонечко також сумує за нею. Вірила, що дівчина дуже зрадіє коли почує її голос — що ще не пізно виправити помилки. Коли вона нарешті зібралася їй подзвонити, щоб вибачитися за тривалу мовчанку, Булигіна надала докази, які свідчили: справи в Каміли, навідміну від неї, йшли просто чудово. Дописи під фотографіями з дівчатами, які обіймали руду зрадницю: «Моє найкраще літо», «Я ні про що не жалкую», «До біса минуле» — її просто вбили. Правда виявилася нестерпно болючою. Каміла дійсно дуже швидко забула про неї. Гнів засліпив розум, він відбив всіляке бажання діяти, тому вона теж вирішила послати усе до біса...

Впродовж всіх цих років, ані міцний алкоголь, ані випадкові короткотривалі зв'язки, так і не спромоглися розрадити білявку, не змогли втамувати відчуття втрати. Заповнити порожнечу нарешті вдавалося завдяки екстремальним розвагам. Смикаючи смерть за вуса, Тарнавська більш-менш справлялася з відчаєм і невимовною тугою, що повільно висмоктували з неї життя.

Це працювало допоки вона віч-на-віч не зустрілася зі своїм найбільшим страхом. Знову бути відштовнутою рудою, після того як вони кохалися — до цього Зоя була не готова.

Останнє загравання з «кістлявою» мало не коштувало їй життя. Вилетівши з кросовика Зоя могла заприсягтися, що бачила, як усміхнена пані у чорному савані привітно махала їй ручкою. Та, дякувати богам, цього разу все обійшлося легким переляком. Якби не цей нещасний випадок, навряд чи Каміла приїхала би до неї, тому білявка ні про що не жалкувала. Якби знадобилося, вона б іще раз повторила цей небезпечний трюк. І не таке б зробила аби почути зізнання Каміли у взаємних почуттях, які стали бальзамом для її зраненої душі. Обійми її любої дівчинки стали ковтком свіжого повітря, яким Зоя ніяк не могла надихатися. Стурбований погляд сірих очей і пролиті сльози — підтвердженням того, що її сильна дівчинка теж страждала і переживала через їхню сварку не менше за неї...

Тарнавській не хотілося наразі про щось із нею розмовляти, тому вона вдавала що спить. Не хотіла нових сварок зі своєю дівчинкою, боялася що вона цього разу піде на завжди — безповоротньо зникне з її життя. Накривши Камілу рукою й стегном, Зоя майже не дихала. Вона не знала, чи зможе пережити ще одне розтавання; чи витримає її серце черговий удар; чи не збожеволіє кінцево від туги. Так багато тривожних думок крутилося в її голові, що було складно заснути. Каміла, навпаки, поринула у дрімоту. Розслаблена долоня зісковзнула зі спини жінки і впала на живіт. Розплющивши одне око, Зоя підвела голову щоб злодійкувато подивитися на дівчину. На спокійному обличчі рудої лапулі завмерла блаженна посмішка.

«Яка ж ти в мене вродлива. Це не ти ідіотка, а я — бо відпустила тебе. Дозволила повірити нам обом, що я зможу жити без тебе, що ти мені не потрібна. Я добре засвоїла цей урок і тепер зроблю все можливе і неможливе, щоб знову отримати привілей називати тебе своєю дівчинкою»

Повернувши голову на плече, Зоя легенько торкнулася пальців Каміли, переплітаючи їх із своїми і задовільняючи потребу у ще більшому тактильному контакті із нею. Важкі повіки налилися свинцем. Невдовзі, крізь сон, у її свідомість прокралися застарілі страхи. Відчувши фантомний біль від втрати, що здушив когтистою лапою горло, вона тихо шмигнула носом.

— Хей, все добре. Тепер усе буде буде. — сонним голосом промурмотіла Каміла.

— Обіцяєш? — В очікуванні відповіді, білявка перетворилася на суцільну грудку нервів.

— Обіцяю. — торкнувшись вустами світлої маківки, Каміла заспокійливо провела долонею вздовж плеча Зої, отримавши від цього насолоду. — А тепер постарайся заснути. Тобі потрібно відпочити. Та і мені, чесно кажучи, також.

— Тільки нікуди не йди. Добре?

— Не хвилюйся. Поки ти не прокинешся я нікуди не зникну. — іншою рукою дівчина потяглася за ковдрою щоб вкрити нею свою змійку.

Задовольнившись відповіддю, Зоя ще трохи покрутилася у кільці рук рудої лапулі і невдовзі заснула.

***

— Як гадаєш, Руся, чим вони там займаються? — прислухаючись до тиші, що панувала у квартирі, прошепотіла Дана, розливаючи духм'яний чай у чашки.

— А біс його знає. Може, знову… миряться. — запустивши бровами хвильку, брюнетка глузливо посміхнулася. — Вони то сваряться, то пуцькаються, потім знову гризуться. Ці їхні любовні каруселі — просто жесть якась. Якщо я коли-небудь закохаюся, пообіцяй що пристрелиш мене.

— Ти невиправна. — реготнула Градова. Виставивши на стіл чашки, вона присіла навпроти Руслани, підсунувши одну до себе. — Невже тобі не набридла самотність і ці твої безкінечні стрибки з одного ліжка до іншого?

— Ні, не набридли, і ніколи не набриднуть. Я обожнюю різноманітність і ненавиджу моногамність. Страждати фігнею, як Зоїч, я точно не збираюся.

— Як можна називати кохання фігнею?! — чи-то за правду, чи жартома, обурилася, романтична за натурою, поліцейська.

— Не бачу між цими словами різниці. Вони, як синоніми. — байдуже знизавши плечима, Руся почала виловлюючи ложечкою чаїнки, що плавали зверху. — Краще вже скоти, ніж закохатися в когось.

— А мені хотілося б закрутити роман. Хоч із кимось. Я так втомилася від самотності, Русю. — відсторонено дивлячись у вікно, шатенка помішувала цукор. — Роки летять, а досі одна.

— Ти не одна. У тебе є ми. А про роки: ти це серйозно? Розмірковуєш, наче якась сторічна бабця. Нам усього трохи більше тридцятки. І хто тобі не дає завести роман? Крути, якщо вже так хочеться. Давно пора павутиння по куткам позбирати.

— Ти так кажеш, ніби це просто зробити. Прийшов-побачив-переміг. Я тобі не Юлій Цезар. — безрадісно посміхнувшись, відмахнулась від неї Дана.

— Якщо не зациклюватися на пошуках того-єдиного-неповторного, то так воно і є. Ти в нас жінка вогонь. Хоч і дрібна на зріст, зате он які очі гарні маєш, усмішка також красива, дупа шикарна. Щоправда цицькі замалі, але з твоїм зростом в самий раз. Ще не вистачало аби ти спину собі зірвала, тою ношею. Та й бронік не начепиш з великими цицюндрами, а при твоїй роботі безпека понад усе.

— Ой, та стулися ти вже. Бо я тебе точно пристрелю. — беззлобно огризнулася Дана, хихочучи разом з Русею. В потім серйозніше додала: — Саме через мою роботу я не можу когось собі знайти. Чоловікам не подобаються жінки, які самі здатні себе захистити.

— Або жінки, які можуть відстрілити їм яйця.

Натякнувши подрузі на інцидент, який нещодавно стався на стрільбищах з нею та одним лейтенантом, Булигіна почала чавитися сміхом, накривши рота рукою.

— Ти така дупа. Як тебе жінки тільки терплять? — пирхнула Градова, знову відвернувшись до вікна. — І це не смішно. Годі реготати. Я більше нічого тобі не розповідатиму.

— Агов, ще чого вигадай. — зробивши нажахані очі, обурилася брюнетка. — Твої кумедні історії допомагають мені клеїти дівок. Бачила б ти, як вони регочуть, коли я їм розповідаю про тебе.

— Я рада, що мої «кумедні історії» хоч когось веселять. Мені от зовсім не смішно. Юрко мені дійсно подобався.

— Якщо він не зміг належним чином оцінити твої загравання, він тебе не вартий. Знайдеш собі іншого Юрка-дурка, не такого зашуганого. Не парся, Данко.

— Добре, як скажеш.

Вести серйозні розмови із Русею, всеодно що намагатися загасити пожежу сцяням. Градова чудово це знала, але інколи забувалася, і миттєво ставала жертвою дружнього стьобу. Розмова більше не клеїлася, тож обидві жінки мовчки пили чай, кожна думаючи про своє. Глянувши на годинник, поліцейська підхопилася на ноги і почала вишкрябувати з чашок заварку в смітник. Поставивши їх у мийку вона сказала:

— Мені вже час йти додому. За кілька годин почнеться вечірня зміна.

— Зажди. — Підскочивши до подруги, Булигіна змовницьки зашепотіла їй у вухо: — Давай хоча б подивимося, що роблять ці двоє.

— Навіщо? — здивувалася Градова, хоча подібні дурниці вона чула від Русі не вперше.

— Як це навіщо? — обурилася брюнетка, пояснюючи незрозумній подрузі очевидні речі, — А раптом та ненормальна придушила Зойку подушкою, поки ми тут чаї ганяли.

— Це ти якась ненормальна. Їй Богу. — зневірливо похитавши головою, Градова спробувала дати Руслані потиличника, щоб та не верзла казна що. Однак Руся спритно відскочила до вікна. — Навіщо Камілі душити Зою?

— А навіщо їй було кидатися на мене? Вона не в собі, точно тобі кажу! Бачила б ти її очі в той момент. Окрім чистої люті в них нічого не було.

— Ти сама спровокувала її на бійку і чудово це знаєш. — тицяючи в подругу пальцем, пожурила її Дана. — Я бачила очі Каміли, спостерігала за її мімікою, рухами. І нічого неадекватного у її поведінці не помітила.

— Фіговий із тебе слідчий, Данко. — невгавала брюнетка. — Хіба ти не знаєш, що всі маніяки поводяться цілком адекватно на людях. А ось коли їх переклинює, тоді вони показують своє справжнє обличчя. Через нашу довірливість ми можемо втратити подругу. Можливо, вона ще жива, лежить під подушкою, шкрябає нігтями простирадла і думає, чому ми не поспішаємо їй на допомогу.

— А нехай тобі! Гаразд. Пішли. — почепивши сушитися чашки на гачки, приречено промимрила Градова. — Йди за мною, тільки тихо.

Притулившись до стіни, обидві жінки мовчки прошмигнули коридором до спальні. Обережно відчинивши двері, вони підійшли до ліжка і тепер дивилися на парочку, що мирно спала. Якщо Каміла й хотіла придушити їхню подругу, то хіба що своїми обіймами. Правоохорониця уїдливою посміхнулася вчительці, яка мала злегка розчарований вигляд. Кивнувши їй у бік виходу, Дана першою попрямувала з «лігво маніяка». Таємний візит мало не зірвався — на підвіконні завібрував чийсь мобільний, налякавши обох шпигунок до гикавки. Нервово посміхаючись, Булигіна схопила гаджет і вибігла з ним в коридор. Відкривши «книжечку», вона, під невдоволеним поглядом подруги, тицьнула під її носа екран телефону Каміли, на якому маячила фотографія вродливої іноземки.

— Руслана! Навіщо ти взяла чужий телефон? — обуреним голосом прошипіла Дана. — Це не законно.

— Я не хотіла, аби наших голубків розбудив дзвінок цієї Альбіни. — навмисне перекрутивши ім'я іспанки на свій лад, видала подрузі напів правду брюнетка.

— Всеодно це не привід брати чужі речі. — тягнучи подругу на кухню, не припиняла її розпікати Градова. — Треба було просто вимкнути його.

— Ти взагалі бачила хто їй дзвонив? Це та сама баба, з якою ця руда шмаркачка крутила шури-мури, поки наша Зоя божеволіла через неї.

— Дзвонила, та й дзвонила. Що тобі з того? — вимогливо випроставши долоню, Дана грізно насупила брови, — Негайно віддай мені телефон.

— А що, як між ними досі щось є? — тримаючи перед Градовою гаджет, що знову дзвонив, Руслана дивилася на нього, як на щось мерзенне. — Раптом ця мала курва знову кидане нашу Зойку, як тільки їй набридне гратися з її почуттями?

— Господи, Русю! Що ти мелеш? Звідки ти знаєш, що між Альбою і Камілою щось було чи досі є? — видерши з її рук бісів мобільний, Градова роздратовано запхала його до бічної кишені в штанах.

— Ти це серйозно?! — викотивши очі, брюнетка почала реготати. — Ти бачила фотки цієї іспанки? Це ж ходячий секс! Хто при здоровому глузді зможе встояти перед її чарами? Перед спокусою залізти до неї в трусики. Я б точно її трахнула.

— Не можна рівняти всіх під себе. — вібрація залоскотала Данине стегно. Вийнявши його з кишені і ще раз поглянувши на екран, вона у задумі торкнулася пальцями підборіддя. — Ця Альба і справді гаряча. Навіть мені подобається на неї дивитися.

— От бачиш! Гетеро, й ті слину пускають. Ну ж бо, прийми дзвінок. Тоді ми зможемо дізнатися, що їй треба від малої. Не дарма ж вона їй так надзвонює.

Градовій вже й самій закортіло дізнатися, чи не пов'язують Камілу і цю іспанку романтичні відносини. Ковзнувши пальцем по іконці, вона прийняла дзвінок.

— Hola. — широка усмішка засяяла на засмаглому обличчі Альби. Але як тільки вона збагнула, що привіталася з незнайомкою, миттєво насупилася. — Ти не Каміла.

— А ти спостережлива. — перейшовши за спину подруги, Булигіна, хитро посміхаючись, безсоромно зазирнула у виріз купальника гарячої кралечки. — І гарна, і розумна. Комусь дуже пощастить з тобою.

— Por qué у вас її телефон? Ви його… вкрасти? — мазнувши котячими очима по привабливій брюнетці, обличчя якої псував пластир, Альба поглянула на низеньку злодюжку, з військовою виправкою. — Ти не схожа на bandido. Ти de la policia?

Від муркотливого контрольто іспанки в обох подруг підскочив тиск і волосся на руках наїжачилося.

Погідно кивнувши, Дана ширше розправила плечі. Помітивши це, Руслана глузливо закотила очі, знаючи, що та, за звичкою, вмикнула «режим домінатора».

— Доброго дня. Я капітан Градова. Чи можу я вам поставити кілька питань про Камілу?

— Що з нею статися? Вона в порядку? — стурбований голос і переляк в медових очах змусив Градову напружитися і серйозніше поставитися до слів Русі, відносно стосунків між Камілою та цією жінкою.

— Хто вона вам, Альбо? — Дана не відповіла, а одразу ж поставила їй зустрічне запитання, не даючи красуні оговтатися, — Ви її дівчина чи подруга?

— Я не зовсім розуміти про що ти запитуєш в мене. — розгублений вигляд іспанки свідчив про те, що вона не бреше.

— І як мені тепер допитувати її, якщо ми розмовляємо різними мовами? — невдоволено підібгавши вуста, Дана зітхнула.

— Girlfriend? Friend? Who is she to you?! — прийшла на допомогу подрузі Руся, сподіваючись, що англійська мова іспанці більш знайома, ніж українська. І не прогадала…

Приємний сміх полився крізь динаміки телефону, заповнюючи стіни кухні.

— Ми з Камілою друзі. Novias.

— Novias. — мов зачарована, повторила за нею Булигіна. — І ви ніколи з нею не… — показавши на пальцях досить відвертий жест, що натякав на секс, брюнетка завмерла в очікуванні відповіді.

Руслана не відчувала зніяковіння, на відміну від Дани. Щоки шатенки вкрилися сором'язливим рум'янцем. Вона була ладна придушити подругу за її нетактовну поведінку.

— No! Ніколи. — закусивши губу, Альба з бісиками в очах спостерігала, як змінюється колір обличчя капітана поліції. — А у тебе був з нею sexo? — підвівшу брову, тепер іспанка не просто посміхалася, а сяяла, мов барселонське сонце.

— Ні-ні. Я ні. — Для більшої переконливості Градова похитала головою, витрішаючись на співрозмовницю очима мальтійськогр краба. В неї навіть впріли долоні. Іспанка, своїм недоречним інтересом до її скромної персони, змусила Дану нервувати. — Каміла мій друг. Як і Руслана. — вказавши великим пальцем за свою спину, вона помітно розслабилася, коли подруга поклала долоні на її плечі, масажуючи їх. — Мені подобаються чоловіки. Це Руся у нас по-дівчатам.

— Qué lástima. — скорботно зітхнувши і втративши будь-який інтерес до шатенки, Альба тепер з цікавістю дивилася на брюнетку. — То що сталося з cabeza inquieta? З нею все добре?

— Так. Не хвилюйся. Вона просто заснула. Навіщо ти їй дзвонила? Я можу щось передати Камілі? — досі не довіряючи вродливій іспанці, Руслана дивилася на неї з підозрою.

Ця кралечка, граючись, відправила «домінатора» на лаву запасних. Вибила ґрунт з-під її ніг. Альба знала собі ціну. Розуміла, як діє на людей її харизма та врода, і безсоромно користувалася цим.

— Її madre просила мене подзвонити їй. Каміла не відповідати на дзвінки. Рobre mujer хвилюватися через доньку. Ти можеш мені її показати, щоб я переконатися, що з нею все добре?

Прохання Альби виявилося дуже доречним. Булигіна і сама хотіла їй продемонструвати, що у Каміли є жінка, з якою вона ділить ліжко. І заразом перевірити реакцію рятувальниці на цей незаперечний факт. Перейшовши на англійську Руслана з ентузіазмом сказала:

— Of course. But be quiet. Аgreed?

Дочекавшись кивка, вона відібрала телефон у Дани і прокралася разом з ним у спальню Зої. Ці двоє так і лежали, майже в тих самих позах, в яких вони бачили їх востаннє. З єдиною відмінністю — Каміла позбавилася від верхнього одягу, залишившись тільки в спідній білизні. Так було навіть краще. Булигіна мусила погодитися що Зоя з рудою скалкою досить гармонійно дивиляться разом. Залишилося дізнатися, що про це думає Альба.

Закривши «книжечку» і вийшовши до передпокою, вона побачила, як Дана шнурує свої черевики.

— Ти вже йдеш? Навіть не збираєшся попрощатися з Альбою? — тикаючи в неї телефоном, Руслана безжально глузувала над подругою. — Може, взяти у неї номер телефону для тебе? Ти ж наче хотіла завести шури-мури... Хоч з кимось.

— Іди в дупу, Руся. — фиркнула Градова. Накинувши куртку поверх футболки, вона відштовхнула від себе руку з телефоном. — Сама з нею крути шури-мури. Мені це ні до чого.

— Ну, як знаєш. Будь обережною, Данка. — поцілувавши подругу в щоку і зачиняючи за нею двері, Руслана вигукнула: — Бувай!

Повернувшись на кухню і відкривши «книжечку», вона посміхнулася Альбі, яка, на її подив, досі не відключилася.

— Ти задоволена тим, що побачила?

— Так, я рада, що cabeza inquieta знайшла свого lindo monstruo. Вони дуже милі.

— Монстра? Моя подруга не монстр. — невдоволено підібгавши вуста, Руслана вороже вп'ялася в медові очі знахабнілої іспанки. — Кілька бинтів ще не роблять із Зої мумію.

— Oh, no. Не треба злитися,  — миролюбно посміхаючись, іспанка поспішила виправитися, — Я не хотіла образити твою novia. Я це сказати жартома. Коли Каміла прощатися зі мною, я побажала їй знайти en Transilvania lindo monstruo. Вона завжди виглядати в Барселоні такою сумною, мало посміхатися, багато думати… Тепер Каміла щаслива. Навіть уві сні посміхається. Я рада за неї.

— Хіба в неї не було там когось, з ким вона весело проводила час? Дівчини чи хлопця? — пускаючи бровами хвильку, поцікавилася Руслана. — Адже Каміла жила в Іспанії цілий рік.

— На неї звертали увагу hombres і навіть mujeres. Рero ella нікого не помічати. Тепер я знаю, чому. Її серце належало Zoi.

— Сподіваюсь, ти знаєш що кажеш. — помітивши позаду Альби якогось старюганя, що вимахував водоростями, Руслана почала реготати. — Схоже, до тебе наближається власний монстр.

— Monstruo? — озирнувшись, рятувальниця трагічно зітхнула. — Еste es don Рepe. Мені треба працювати. Приємно було познайомитися. Adiós.

— Adiós. — продовжуючи витріщатися на темний екран, Руслана всерйоз задумалася про вивчення ще однієї мови.