Чужинка

— Доброго дня. Викликали мене? — озвався до завуча худорлявий хлопчина, який злодійкувато прочинив двері в її кабінет.

— А, це ти, Ковальський. — Алентина Аркадіївна упіймала підхоплений протягом аркуш паперу і зміряла візитера неприязним поглядом. — Проходь і зачини за собою двері. Тільки безладу мені тут не вистачало. Справ і так навалилося по горло, а тут ще ти!

— А що я? — удавано здивувався учень, виконуючи вимогу суворої жінки.

Під її важким поглядом, він наче зменшився, запихаючи руки в кишені штанів.

— Навчальний рік до ладу не почався, а на тебе вже надійшло дві скарги. В чому справа, Мишко?

— А хто скаржився? — несміливо запитав учень, примруживши одне око.

— А то ти не знаєш! — гримнула на нього Алевтина Аркадіївна, складаючи на столі розкидані вітром папери.

— Ну, я в принципі здогадуюсь… — розтягуючи слова, він переступив з ноги на ногу. — Але мені хотілося б почути вашу версію.

— Отже так, Ковальський. Якщо я ще хоч раз почую скарги від людей із сусідніх будинків, що ти бігаєш туди курити, то вважай, що твої документи у тебе на руках. Ти мене зрозумів?!

Цього разу завуч вирішила швидко завершити виховну роботу з другокурсником, бо в неї дійсно не було на це часу.

— Так, зрозумів... — промимрив хлопець, бажаючи якнайшвидше забратися з цієї катівні, поки вона не передумала і не виперла його з училища.

— Тоді у мене все. — Відчитаний шибенник зірвався з місця, та так прудко, що ледве не впав, підковзнувшись на килимі.

— Стояти! — прошелестів за спиною ненависний голос. Ковальський неохоче озирнувся, здригаючись. Зауч йому посміхалася — це був дуже поганий знак. — Зовсім вилетіло з голови. Передай батькам, що я чекаю на них завтра вранці у кабінеті.

— А їх немає вдома. Вони поїхали на похорон, — квапливо пробелькотів хлопець, який суворо дотримувався заїждженої «легенди».

— І кого ж вони проводжають в останній путь цього разу? — Посміхнена жінка сперлася ліктями на стільницью, виблискуючи позолоченими різцями.

— Мою тітку з Любомля, — прогундостив Ковальський, сподіваючись, що й цього разу вдасться уникнути проблем.

— Он воно як. Що ж, співчуваю.

Більше не сказавши ні слова, завуч вийняла з органайзера ручку і почала щось писати в блокноті. Здавалося б, розмова на цьому закінчилася, але Алевтина Аркадіївна чомусь не поспішала відпускати викрутея на уроки. Знервовано тупцяючи біля дверей, Ковальський з занепокоєнням споглядав то на неї, то на незнайому білявку, що сиділа на гостьовому диванчику, і з нудьгуючим виглядом юзала телефон, наче у себе вдома.

— Ось, тримай, — гроза училища передала Мишкові вирваний клаптик паперу.

— Що це?

Завуч стишила голос, ніби збиралася поділилася з учнем таємницею.

— Адреса спадкової ворожки.

— Н-навіщо ви мені це дали?

Зазвичай подібні відмазки мали успіх, але цього разу щось пішло не так, тому другокурсник занервував ще більше.

— Як це навіщо? — показово здивувалася Алевтина Аркадіївна. — Я хвилююся за твою сім'ю. На першому курсі в тебе вимерла половина рідні. Тепер ось знову почалося. Тут явно попахує сильним прокльоном.

— Ви справді так думаєте? — також перейшовши на шепіт, приголомшено витрішився Мишко.

— Ну звичайно, Ковальський. Без викачування порчі гусячим яйцем тут вже не обійтися. Може, навіть доведеться застосувати страусине, якщо зовсім кепські справи. — Схилившись над столом, завуч співчутливо похитала головою. — Спершу кістлява забрала у вас старше покоління, тепер ось до молодшого простягає руки. Боюся, як би то вона не дісталася до тебе. — Нажаханий викрутень позадкував до дверей. Або він був гарним актором, або дійсно повірив її словам — педагогу було складно збагнути. Але вона не збиралася поступатися, ласкаво йому усміхаючись. — Не хвилюйся, Михалко. Я з цією відьмою особисто знайома. За пару сеансів вона зніме з вас пристріт, і я нарешті зможу познайомитися з твоїми батьками.

— А може, не треба до ворожки?

— Роби як знаєш, Мишко. Можеш і не ходити, — байдуже знизавши плечима, завуч відкинулася на спинку крісла. — Але май на увазі, поки я не зустрінуся з татом чи мамою, я забороняю тобі відвідувати заняття.

— Я вас почув.

Збагнувши, що його розкусили, крутько поклав на кутик стола зім’ятий папірець.

— Ну раз почув, тоді не смію тебе більше затримувати. Можеш іти.

— Угу. До побачення.

Під гротескний регіт завуча, Ковальський з понуреною головою вийшов в коридор.

— Дилетант! — констатувала Алевтина Аркадіївна, поглянувши на невдоволену чимось доньку. — Дівчата з попередніх курсів брехали набагато майстерніше. З цими аматорами навіть якось не цікаво розважатися. Суріна, наприклад, була профі з відмазок. З нею дійсно було весело проводити виховну роботу.

— Я звісно рада, що ти не нудьгуєш на роботі, але я тебе прошу, мамо, припини роздавати своїм довбограям мою домашню адресу. Ще не вистачало, щоб мої сусіди подумали, наче я почала торгувати наркотиками чи займаюся сутенерством. Воно мені треба?

— Не перебільшуй, Зоя. Чого одразу криміналом? Ти ж вчителька. Хіба ти не можеш займатися з дітьми підготовкою до контрольних робіт чи іспитів? — не погодилася завуч з абсурдними претензіями доньки, яка вже кілька років поспіль бризкала на неї ядом.

— Бо мої сусіди чудово знають, що я не займаюся репетиторством вдома, — відбрила Зоя, схрестивши руки на грудях. — З мене вистачає школоти на роботі. Зі своєю бурсотою розбирайся сама.

— Та чого ти так розійшлася? Вони все одно до тебе не ходять!

— Поки що не ходять. Якщо не припиниш проводити виховні роботи в подібному ключі, хтось з них обов'язково припхається до мене. — Поглянувши на екран телефону, що ожив у її руці, на насупленому обличчі Зої з'явилася крихітна усмішка. — Про вовка промовка. Твоя улюблена Суріна дзвонить.

— Вмикай на гучний зв'язок, — запропонувала Алевтина Аркадіївна, відклавши ручку на стіл. — Я встигла скучити за цим нестерпним дівчиськом і моїм онуком. Вважай, що ціле літо не бачилася з ними.

— Даня не твій онук, а мій похресник, — заперечила Зоя, приймаючи дзвінок.

— Поки я не дочекаюсь від тебе власних онуків, то буду вважати себе його бабусею.

— І правильно робите, — пролунав веселий голос з динаміка. — Данилко теж вважає вас своєю бабусею. Він навіть вчора намалював вас і запитав у мене, чи прийде бабця Аля на його день народження.

— Якщо запросите, то обов'язково прийду. — Незвично м'яким (для стін цього кабінету) голосом промовила Алевтина Аркадіївна. — А де ви хочете святкувати?

— У дитячій кафешці, що нещодавно відкрилася поряд з нашим будинком.

— А мені можна прийти чи я вже вам не потрібна? — приєднуючись до розмови, вдавано образилася Зоя.

— Нє-а. Тебе ми точно запрошувати не будемо. Даня згадував лише про бабцю Алю. Про хресну він нічого не казав.

— От брехло. Данька не міг забути про мене, — засміялася Зоя, чудово знаючи, що малюк завжди радий її бачити.

— Ти мене розкусила, — реготнула Світлана. — А не запрошую я тебе, бо вважаю, що хресні самі повинні приходити до похресників, без запрошення. Ти, як я розумію, вже в Ковелі?

— Правильно розумієш. Щойно приїхала і одразу ж зайшла до мами на роботу, щоб забрати у неї ключі від квартири.

— Це добре. Бо у мене є до тебе розмова.

— А вона не може почекати до завтра? Ми ж і так зустрінемося завтра в школі і проведемо разом чотири дні. Встигнемо ще наговоритися. Я просто страшенно втомилася з дороги, хочу сходити в душ і завалитися спати.

Вщипнувши себе за перенісся, Зоя голосно позіхнула.

— Якраз про роботу я й хотіла поговорити, — стояла на своєму Світлана.

— Тільки не кажи мені, що ти знову збираєшся піти в декретну відпустку, — насупивши брови, білявка втомлено відкинула голову на спинку дивана.

— Сплюнь. Мені двох дітей цілком вистачає. — Кажучи це, Мордюкова мала на увазі Данилка і Семена, жартівливо називаючи свого чоловіка молодшеньким. — В декрет я точно не збираюся.

— Якщо ні, тоді наша розмова дійсно може почекати до завтра, — безапеляційно заявила Зоя.

— Ні. Ти не розумієш. Мені треба дізнатися дещо в тебе саме зараз!

Від її настирливої наполегливості Світлани було завжди складно відмахнутися. Тому Зої нічого не залишилося робити, як погодитися вислухати її.

— Гаразд, розповідай, що там у тебе.

— Чи не могла б ти дізнатися у Карплючки, чи є в школі ще якась робота. Може, їй потрібні кухарки чи прибиральниці?

— Навіщо це тобі? Невже ще не натішилася на канікулах домогосподарством?

— Це не мені, а моїй подрузі. Розумієш, вона втомилася сидіти у чоловіка на шиї і клянчити в нього гроші. Катька була сьогодні такою засмученою, ти б її бачила, Зоя. У мене сльози на очі наверталися, коли вона розповідала про свої проблеми. Їй, ну дуже, потрібна робота. Розумієш?

— Розумію. Але просто зараз нічим допомогти не можу. Не люблю вирішувати справи по телефону.

— А ця Катя, про яку ти говориш, часом не ваша колишня староста групи? — поцікавилася у колишньої учениці Алевтина Аркадіївна.

— Так, саме вона. Катя Шилова. Відмінниця, спортсменка, активістка.

— Пам'ятаю таку. Відповідальна дівчинка. На мою думку, вона серед вас усіх була самою адекватною.

— Якби вона була адекватною, то не вийшла заміж за Гориніна, — заперечила Мордюкова. — Ми з Камілою теж, між іншим, були цілком адекватними, просто ви тоді ще не встигли розгледіти наш потенціал.

Почавши обурюватися, Світлана зовсім забулася, що її слухає не лише колишня гроза училища, а ще й З.О.Я.

— Ага, точно. От тільки головне тут слово — «були» — миттєво відреагувала на табуйоване ім'я білявка.

Підібгавши вуста, Тарнавська передала мамі свій телефон та відійшла до вікна. Згадка імені рудої дівчини, про яку вона намагалася забути, досі боляче шкрябала серце. Нещодавня радість, яку Зоя відчувала, побачивши на дисплеї фото Світлани з усміхненим сином на руках, розвіялася наче дим.

Тим часом, гризучи великого пальця, Мордюкова подумки картала себе, не знаючи, як тепер вивернути ситуацію, яка склалася не на її користь.

«Трясця! Бісове ТАБУ! Якого ляда я бовкнула про Камілу у присутності Зойки?»

Натомість, Алевтина Аркадіївна навіть не намагалася увести розмову в безпечніше русло, продовжуючи розвивати табуйовану тему:

— В ті часи мені було досить складно розгледіти ваші чесноти. Дві скалки в дупі, які якісно псували мої нерви — ось ким ви були для мене з Камілою!

— О'кей, вам видніше, тітко Алю, — промимрила Світлана, радіючи, що вона наразі знаходиться в дома, а не в кабінеті завуча, прибита до стінки лютим поглядом Зої.

— Нарешті ти це засвоїла. Не минуло й шести років, — підколола її Алевтина Аркадіївна. — Передай Катерині, хай зайде до мене завтра пообіді. Ми маємо вакансію лаборанта. Я замовлю за неї слівце, і, думаю, що через тиждень вона зможе почати працювати разом з вчителькою хімії.

— Оу, круто! Велике вам спасибі. Я все їй сьогодні ж передам! — вигукнула Світлана, ледве не розірвавши нещасний динамік радісним вереском.

— Агов, морда! А де в тебе лежать рушники? Я хочу в душ сходити, — почувся на задньому тлі, приглушений голос якоїсь дівчини, який здався Тарнавській знайомим.

Вони переглянулися між собою, і Зоя першою відвела погляд.

— Подивись у шафі, та що навпроти ванної кімнати, — відповіла їй Світлана приглушеним голосом.

Вочевидь конспіраторка накрила долонею динамік, проте її слова все одно було добре чути.

— Якого біса ти поклала їх туди? У цій шафі завжди стояв мішок із картоплею. Ще б в духовку запхала.

— Агов, підбирай слова. Тепер тут живе маленька дитина, і я не хочу, щоб Данька нахапався від тебе поганих звичок.

— Усі погані звички йому передалися твоїм генофондом, ще в утробі. Малий точна копія тебе, від Сьомича Данилку дісталися хіба що кучері та стручок, який через кілька років теж заросте кучерями.

— Боже, я вже й забула, яка ти дупа! — зареготалася Світлана, огрівши подругу рушником по спині. — Все, вали в душ, смердючко.

Алевтина Аркадіївна пильніше придивилася до доньки, яка вже повернулася на диванчик. Зі зблідлого обличчя було зрозуміло, що вона також впізнала голос дівчини, яка зникла на шість довгих років.

Перехопивши мамин погляд, Зоя невдоволено підібгала вуста і з удаваною байдужістю втупилася у стіну. Прислухаючись до розмови подружок, вона намагалася вгамувати розбурхане серце, яке востаннє так гучно билося... Дуже давно! Аби забути ту, на ім'я якої сама ж наклала табу, Зоя приклала чимало зусиль, і воно зрештою оніміло. Але варто було їй знову почути насмішкуватий голос нестерпного дівчиська, як всі блоки злетіли, наче їх ніколи не було!

— Вибачаюсь, що довелося перервати розмову, — голос Мордюкової знову було добре чути, — Просто до мене приїхала... Кхм, давня знайома. І мені довелося відволіктися на неї.

— Нічого страшного, — відповіла за себе й доньку Алевтина Аркадіївна. — Світлано, дозволь в тебе поцікавитися, хто ця гостя?

— Ой, навряд чи ви її знаєте… — «Принаймі так добре, як я…» — А чому ви питаєте?

— Просто голос здався дуже знайомим.

— Ой, я навіть не знаю… Можливо, ви й бачили її… Ем-м-м… У моєму фотоальбомі, наприклад… — тим часом продовжила ухилятися від прямої відповіді Мордюкова, нервово накручуючи пасмо волосся на свій пальчик. — А голос?.. А голос у всіх однаковий по телефону. Хіба не так?!

— Світлано, може, досить розігрувати перед нами комедію і розповідати байки про ідентичність звучання голосу, викривленого динаміком? Ми все ж таки з Зоєю фізики за освітою. Якщо ти, звісно, не забула про це! — погрозливо суворим голосом присадила її Алевтина Аркадіївна, намагаючись вивести крутійку на чисту воду.

— І справді, якось я про це не подумала, — зніяковіло промимрила Мордюкова, яка знову почувалася нашкодившою ученицею.

— То хто там до тебе в гості приїхав? Тільки не вздумай мені більше брехати! — з натиском наполягла на своєму гроза училища.

— Господиня квартири повернулася додому. — Так і не вимовивши ім'я подруги, зрештою зізналася крутійка. — І тепер виходить, що це радше я у неї в гостях, а не вона в мене.

— Чому нам не повідомила, що вона збирається приїхати?

— Та я й сама нічого не знала про її приїзд. Вона сказала, що хотіла зробити мені сюрприз. Звалилася наче сніг на голову, — чи то поскаржилася, чи то обурилася Світлана.

— Зрозуміло. Як взнаєш щось більше, одразу зв'яжися зі мною. Я буду чекати на твій дзвінок.

— Добре. — Зрозумівши, що допит завершено, з полегшенням видихнула шатенка. — Мені треба йти готувати вечерю. Зідзвонимося пізніше. Бувайте.

— Поцілуй від мене Даньку. Бувай.

Поклавши на стіл телефон, Алевтина Аркадіївна із занепокоєнням подивилася на похмуру доньку. Тільки но вона хотіла в неї щось попитати, як та випередила її:

— Навіть не починай, мам. — Підхопившись на ноги, Зоя накинула на плече свій рюкзак і попрямувала до дверей.

— Зачекай, Зоя. Ти забула забрати ключі.

— Які ще в біса ключі?! — навіть не озирнувшись, гаркнула на маму білявка, мріючи якнайшвидше забратися звідси.

— Від своєї квартири, — брови здійнялися до чола і у подиві завмерли під чубчиком. Вона звісно здогадувалася, що її донька знаходиться в поганому настрої, але ж не в на стільки. — І телефон, — вказала на нього очима.

Зоя знехотя розвернулась і швидко підійшла до стола, простягнувши до матері розкриту долоню.

Алевтина Аркадіївна не поспішала віддавати їй речі, розкручуючи зв'язку ключів на вказівному пальці. Витримавши паузу, вона з усмішкою запитала:

— Ти нічого не хочеш мені сказати?

— Ні, я не збираюся з тобою це обговорювати! — засичала Зоя на причепливу матір, схилившись до її обличчя.

— Може хочеш подякувати за те, що я доглядала за твоїм котом, поки ти відпочивала в Карпатах?

— Дякую! — голос білявки став значно спокійнішим, — Ключі і телефон. Будь ласка.

— Присядь та заспокойся. Я не хочу, аби ти сідала за кермо в такому збудженому стані. У тебе руки тремтять.

Стиснувши кулаки, Зоя з викликом подивилася в мамині очі.

— Поверни мені мої бісові речі! — Алевтина Аркадіївна навіть бровою не повела, продовжуючи дивитися на роздратовану доньку вимогливим поглядом. Зоя тяжко зітхнула, здаючись: — Я не сідатиму за кермо, мамо — надто втомилася в дорозі. І взагалі, я приїхала сюди не одна. На мене дехто чекає в машині. Тож, мушу бігти.

— Дехто, це хто? — з прищуром уточнила в доньки занепокоєна жінка.

— Моя нова дівчина. Ми познайомилися з нею на одній із туристичних баз. — Вкотре зітхнувши, наче змушуючи себе говорити, відповіла їй Зоя.

— А ім'я у цієї дівчини є?

— Я назву тобі її ім'я в обмін на мої речі. — Криво посміхаючись, вирішила поторгуватися з матір'ю Зоя. Коли вона отримала бажане, то неохоче відповіла: — Таміла. Повне досьє на неї я передам тобі завтра поштою.

— Гаразд, іди. Я люблю тебе, Зоя, — відкинувшись на спинку крісла, усміхнена жінка помахала донці рукою.

— І я тебе люблю, мам. До зустрічі.

Білявка поспіхом залишила кабінет, збгаючи сходами на перший поверх. Коли вона вивалилася на вулицю, до неї на зустріч вийшла з автівки обурена Булигіна.

— Зоїч, якого дідька ти там так довго була?! Моя відсиджена дупа втомилася тебе чекати! — Зоя мовчки всілася на пасажирське крісло. Підвівши погляд до вікна, де знаходився кабінет мами її найкращої подруги, Руслана нервово кліпнула. — Чому тітка Аля виглядає так, ніби хоче нас вбити?

— Мені довелося їй збрехати, щоб забрати свої ключі від квартири. А ти знаєш, як вона ненавидить брехню. — Втомлено поміхаючись, Тарнавська передала ключі від машини здивованій подрузі. — Сідай за кермо, Руся.

— Що, серйозно? Ти нікому не дозволяєш кермувати своєю автівкою!

— Боюся, друга брехня за день вилізе мені боком.