Чужинка

— Супроводжувати вас далі не буду. Самі розберетеся, не маленькі. Та й ніколи мені з вами вошкатися. Я і так добряче спізнююся на роботу. — Роздаючи останні настанови своїм пасажиркам, Алевтина Аркадіївна запаркувала автівку на узбіччі біля лікарні. — Навіть якщо все пройде добре, все одно подзвони мені, Зоя. Від твоєї, кхм… Подружки, — навмисно зробивши акцент на останньому слові, усміхнена жінка підмітила, як занепокоєно заметушилися очі Каміли. — дзвінка не дочекаєшся.

— Ну, годі вам. Я вже сто разів вибачилася. Скільки можна нагадувати мені про це? — набурмосено промимрила дівчина, — Тим паче, це не я малася вам подзвонити, а Руслана. Ви просили мене оглянути вашу доньку, ні про які дзвінки мови не було.

— Хех. Завжди в тебе знайдуться відмазки, Каммо. — гиготнула жінка, озирнувшись до дівчини, що сиділа на задньому сидінні.

— А у вас причіпки до мене. — відбрила руда, квапливо відкриваючи дверцята, з наміром вийти з автівки. Поглянувши на обох Тарнавських, вона додала: — Гарного вам дня, Алевтино Аркадіївно. Зоя, я зачекаю тебе на вулиці.

Сірова вирішила, що вже краще вона проведе кілька зайвих хвилин під (не по осінньому) палючим сонцем, аніж надалі терпітиме підколки нестерпного завуча. Хоча вони і сприймалися тепер дівчиною не так гостро, як колись, але всеодно виводили її з рівноваги.

Ледве встигнуши кивнути Камілі, що вилетіла з автівки, наче вжалена бджолами, білявка з докором подивилася на свою маму, але нічого їй не сказала. Відчитувати її за звичну поведінку — марна справа...

— Не хвилюйся мамуль, все буде гаразд. — ремінь безпеки, яким змусила скористатися свою доньку Алевтина Аркадіївна, з шурхотом втягнувся в котушку. Зоя потяглася до жінки і поцілувала її в щоку. — Дякую, що підкинула нас.

— Завжди, будь ласка. Може все таки залишити вам ключі від машини, як я й пропонувала твоїй гоноровій подружці? Вона могла б після огляду відвезти тебе додому. Ти так жахливо шкутильгаєш, доню…

— Стривай-стривай. Ти дійсно готова, ось так просто, довірити Камілі свою «ластівку»? — гадаючи, що їй це почулося, Зоя здивовано витріщилася на матір. Та ствердно кивнула. — Бути цього не може!

— Я їй вже довірила свою доньку. А дорожчого за тебе в мене нікого немає. Так що, так, готова. — м'яко посміхаючись, ще більше приголомшила її мама. — Тим паче, твоя подружка чудово водить машину. Набагато краще за тебе. Та й моя «ластівка» всього лише бездушний шматок металу, так що...

— Бездушний шматок металу? Та хто ти в біса така і що ти зробила з моєю мамою?!! — вдавано вжахнулася білявка, роблячи великі очі. — Мені завжди здавалося, що ти любиш свою «ластівку» більше за мене!

— Припини блазнювати Зоя, я не маю на це часу. — додавши голосу суворості, фиркнула жінка. — І щоб ти знала, більше своєї «ластівки» я люблю лише трюфельні цукерки. Ти займаєш у моєму серці почесне третє місце.

— Я завжди про це здогадувалася. — оцінивши мамин жарт, весело розсміялася Зоя.

— То мені залишити вам ключі, чи?.. — кинувши погляд на годинник, поквапила доньку Алевтина Аркадіївна, з прикристю розуміючи, що безбожно спізнюється навіть на четверту пару.

— Ні, не треба. Не турбуйся, ми… — не знаючи, чи захоче Каміла провести з нею решту дня, білявка поспіхом виправилася. — Якщо що, я завжди можу повернуся додому на таксі. Гарного тобі дня, мам.

— Ага. І вам не хворіти. До зустрічі.

Тільки Зоя збиралася відчинити дверцята, як руда сама це зробила і подала їй руку. Вона з радістю прийняла від усміхненої дівчини допомогу, подарувавши їй у відповідь одну зі своїх найзвабливіших усмішок. Накульгуючи на ліву ногу Зоя обхопила прохолодними пальцями плече Каміли, фактично повиснувши на ній. Та, в свою чергу, притримувала її за талію, сяючи задоволеною усмішкою.

— Ми з тобою обнімаємося на людях, а на нас навіть ніхто зкоса не дивиться. В цьому щось є.

— Пропонуєш мені постійно травмуватися? — хихікнула Зоя, притискаючи ближче до Каміли.

— Ще чого вигадай. Цілою ти мені більше подобаєшся. Коли ти вилікуєшся, — схилившись до вуха білявки, руда прошепотіла: — я зможу нарешті не стримуватися і взяти тебе так, як захочу.

— Обіцянки-цяцянки. Язика ти поки що використовуєш лиш для того, щоб їх роздавати. — подражнила свою дівчинку Зоя.

— А ти для того, щоб задиратися. — реготнула Каміла.

Дорога до травмпункту не зайняла багато часу. Коли вони вже підходили до входу їм на зустріч вийшла попелясто-русява жінка в непристойно короткому білому халаті, який ледве вміщав у собі велитенські груди. Блядська усмішка, з яскраво червоними губеськами, і хижий погляд були адресовані Зої. Тому ця медсестра (з порно-хабу) одразу ж не сподобалася Камілі.

— Привіт, красуня! Рада тебе бачити.

Ігноруючи присутність рудокосої незнайомки, русява потяглася до Зої за поцілунком.

— Привіт, Оленко.

Не встигши ухилитися від червоних уст, які мазнути по її щоці, Зоя насупилася. Вона відчула, як пальці Каміли, що лежали на її талії, сильно напружилися.

— Невже ти так швидко встигла скучити за мною? Вже в третє за цей місяць з'являєшся у мою зміну. — Тарнавська закотила очі, на репліку медсестри, яка, як завжди, поводилася надто розкуто. — Ти у цій сукні така сексі-пексі.

— Дякую. Твій халат також нівроку. — повернула русявій комплімент Зоя. Чуючи невдоволене сопіння під боком, вона поспіхом перевела розмову у інше русло: — Тарасенко сьогодні ж приймає?

«Зашибісь! Тепер мені зрозуміло, чому Зоя морозилася сюди їхати. Не довіряє лікарям? Хах, а як же! Просто не хотіла щоб я дізналася про цю цицареллу…» — злість, що раптово нахлинула на руду, почала нещадно нищити нервові клітини, змушуючи її скреготіти зубами. — «А це що ще за фігня? Якого біса мене так коробить?!» — тяжко зітхнувши, дівчина прислухалася до відчуттів. — «Дідько! Невже це ревнощі? Яка нісенітниця… Адже ревнощі — це щось із розряду фантастики. Хіба ні?! Ефемерне почуття, яке вигадали письменники, щоб додати сопливим романам пікантності. Щоб вони були цікавішими, барвистішими та трагічнішими…»

Сіровій дійсно було не знайоме це огидно-липке почуття, з яким вона зіткнулася вперше і яке воліла би ніколи не знати. Воно накинулося на неї зненацька, мов якийсь буревій, не даючи можливості оговтатися і збагнути, що в дідька коїться. Ревнощі, що руда відчувала до Зої та цієї Оленки, надто швидко зароджувалися десь під серцем, обплітаючи колючим тереном нутрощі. Щось клекотіло в середині чистою люттю, закликаючи нищити та шматувати усе навкруги. Ох, яка ж вона була зла! Навіть до одвічних «липучок» Гориніна, вона не відчувала нічого подібного, хіба що жалість. Бо ті дійсно були жалюгідними у своїх смішних спробах цілковито заволодіти увагою місцевого мачо. Дімон лише бавився з ними. Рятуючись від нудьги та тішачи своє роздуте его, хлопець, час від часу, підігравав дівчатам, роблячи вигляд наче він теж ними зацікавлений. А коли йому набридали подібні розваги, він, підібгавши хвоста, завжди повертався до неї — хотіла вона цього чи ні. Знаючи всі ці нюанси руда ніколи не ревнувала колишнього хлопця до інших дівчат. Можливо через ці знання, а може й тому, що їй дійсно було байдуже: грається Дімон з тими дурепами, чи пуцькає котрусь з них. Спектр її почуттів, пов'язаних з колишнім хлопцем, на той час, можна було охарактеризувати трьома слова — розчарування, співчуття, втома.

З Зоєю ж все було інакше. Спостерігаючи за зухвалою поведінкою цицькатої лярви, яка нахабно клеїлася, у неї на очах, до її жінки, Каміла відчула неконтрольований напад гніву. Їй не тільки хотілося настукати по пустоголовій макітрі сестри-доброї-волі, а й придушити її.

— Так, вона в себе. Інна Романівна наказала мені зустріти тебе і одразу провести в її кабінет. Тож я вийшла в коридор і виглядала тебе з вікна. Булигіна ще зранку подзвонила нам і попередила про твій можливий візит. — Ніби не помічаючи напруженого стану співрозмовниці та наїжаченої супутниці Зої, що підтримувала її, Олена-прекрасна простягла до Тарнавської загребучі кінцівки, з яскраво-жовтим кігтями, з наміром відтяпати її собі. — Ходино до мене. Я допоможу тобі дійти до приймального відділення. Схоже, цього разу, ти й справді серйозно травмувалася. Якщо хочеш, після огляду в лікаря я відвезу тебе додому, і... — пустивши бровами хвильку, медсестра промуркотіла: — побуду твоєю сиділкою.

«Трясця! І що я собі тільки думала, погоджуючись зустрічатися ще з одією серцеїдкою, від якої дуріють жінки? Булигіна ж гранично ясно мені пояснила, що таких «особливих», по типу мене, у Зої до фіга і більше...»

— Не варто. — З прохолодною байдужістю відповіла їй Тарнавська. Стиснувши плече насуплениї Каміли вона поглянула на неї і, м'яко посміхаючись рудій злюці, сказала: — За мною є кому доглядати.

Сірова зустрілася з гіпнотичним поглядом змійки, від якого її трохи попустило. Принаймі руду вже не так сильно колотило з середини. Її жінка дивилася на неї з безмежною ніжністю і теплом, а ще з краплинкою провини, наче вибачаючись за ось це все...

— Ой, я тебе прошу. Що це дитя може знати про догляд за пацієнтами. — ніяк невгавала настирлива медсестра, намагаючись переманити увагу на себе. — Може вона і має гарні оцінки з охорони здоров'я чи медицини, та я тебе можу запевнити, що теорія і практика, це зовсім різні речі. Тому раджу тобі все ж довіритися профі.

«От бісова лярва... Я й близько не схожа на школярку і вона це чудово бачить. Навмисно провокує мене? Що ж, гаразд!»

Терпець рудої кінцево урвався. Перевівши гнівний погляд на розмальовану кралю, вона, погрозливо тихим голосом, сказала:

— Жіночко — вгамуйтеся вже! Я чудово можу впоратися з доглядом за своєю, як ви неодноразово натякнули, «вчителькою» — Каміла навмисне підсунула долоню трохи вище, зупинившись майже під самими грудьми Зої. — Ваша допомога нам не потрібна.

Прослідкувавши за зухвалими діями дівчини, які Тарнавська чомусь не присікала, Олена зронила на руду, вироблений роками, професійно-зверхній погляд, іронійно сказавши:

— Дитинко, а тобі не здається, що ти дещо загралася? — Сірова глузливо закотила очі, демонструючи жінці що її слова пройшли повз неї, — Віддай мені Зою і повертайся на уроки. Запевняю тебе, вона залишиться в надійних руках.

Вперши руки в боки, медсестра, втрачаючи терпець, вистукувала миском білого крокса по асфальтованій доріжці, роздратовано суплячи брови. Цього разу їй трапився міцний горішок, який ніяк не вдавалося розколоти. Ще й Зоя чомусь не допомагала їй вгамувати це вперте дівчисько, дозволяючи молоти все, що злітало з гострого язика.

— Вона і так в надійних руках. В МОЇХ надійних руках. Тож заберіть від неї свої граблі!

Тихий смішок Зої і підбадьорливе стискання пальців на її плечі, пригасили розбурхану лють рудої.

Прискіпливіше оглянувши зарозумілу нахабу, Оленка-зміючка підсунула гострим кігтем окуляри до бельматих очей, готуючись до промови.

— Послухай-но мене, дівчинко. Я розумію що ти переживаєш за свою вчительку і все таке. Однак за нею дійсно є кому доглянути, тому ти можеш спокійно повертатися до школи і переказати директорці, що Зоя Андріївна пробуде на лікарняному ще не менше тижня. — помітивши, як недобре примружилися колючі очі суперниці, медсестра розтягла вуста в глумливій посмішці, — Або ж, якщо хочеш, можеш зачекати її на вулиці. На задньому дворі є чудовий дитячий майданчик. Зовсім новенький. Тобі має там сподобається.

— Ні, це ви мене послухайте. Я сама взмозі вирішувати, куди і коли мені йти. — голосом, що дзвенів від напруги, спробувала присадити Олену-премудру Сірова. Але де там…

— Та невже. — хмикнула жінка. І тицьнувши в її груди наманекюреним пальцем, додала: — Лікарня — це мої володіння. І тут я вирішую, що й кому робити. Це зрозуміло?!

«Пф-ф... Теж мені володарка клізм та суден!»

— Я би сказала, де знаходяться ваші володіння, шановна, та мені виховання не дозволяє. Тому я краще помовчу. — уїдливо посміхаючись, Сірова войовниче виставила підборіддя.

— От і мовчи! Сучасна молодь геть страх розгубила. Зовсім не знає, як поводитися зі старшими і коли варто припнути язика. — шукаючи підтримки у Тарнавської, поскаржилася їй на її супутницю Олена.

— Остапенко, припини чіплятися до Каміли і затикати їй рота! — суворо дивлячись на ошелешену медсестру, осадила її гнівною тирадою Зоя. — Вона йде зі мною і крапка — це не обговорюється. І це ти зараз поводишся, наче дитина, тому прошу тебе по-хорошому, вгамуйся нарешті!

— Та що тут взагалі відбувається? Хто тобі це дівчисько?! — викотивши очі, приголомшено вигукнула Олена, примхливо надувши ботексні губи. — Чому ти її захищаєш?!

— Вона моя… — Вчасно припнувши язика, Тарнвська перевела занепокоєний погляд на Камілу. Двічі за день наступати на одні й ті ж граблі і отримати бурхливу реакцію від неї, було би занадто трешово. Зустрівшись з уважним поглядом дівчини, вона нервово ковтнула. У двох, майже чорних вирах, плескалося так багато різних емоцій, що здавалося в них можна було потонути. Згинути. Зникнути на віки. — Моя… — свинцевий блиск тьмяно-сірих очей змінив колір на світло-графітовий. — спокійніший і поблажливий. — Моя… — а потім і зовсім став кашеміровим — м'якеньким, мов шорстка у ручного кошеняти.

«Тепер я розумію, що мала на увазі Алевтина Аркадіївна, розповідаючи мені про схожість характерів Зої з її батьком. Зверхня, запальна, небезпечна — але тільки не зі мною. І дивиться вона так запобігливо м'яко тільки на мене… Чорт забирай — це так кайфофо!»

— Твоя. — без натяку на сумніви погодилася з нею Каміла, акуратно витираючи великим пальцем чужий слід від губної помади на блідій щоці її жінки.

Мерзенна відмітина на красивому обличчі Зої була поставлена ​​не нею, тому вона не мала права на існування. Її слід було знищити.

— Та невже?! — щиро здивувалася білявка, оголюючи низку білих зубів із гострими різцями. — Ти в цьому впевнена?

«Пішло все до біса! Сумніви і страхи. Я більше не збираюся красти наш час…»

— Більш ніж. — ствердно кивнувши, Каміла ніяк не могла намилуватися своєю любою змійкою: найкрасивішою і найчарівнішою жінкою, яких вона тільки знала. Посилаючи їй срібні зайчики зі своїх очей, руда лагідно додала: — Упевнена, як ніколи.

— Тоді скажи це в голос. Я хочу це почути від тебе. — промуркотіла Зоя, зовсім не помічаючи, що діється навкруги.

Та й начхати їй було на це. Все, що зараз не потрапляло до її поля зору, було не важливим. Пустим. Весь світ сконцентрувався в одній людині і вона дивилася тільки на неї. На свою дівчинку… На її усміхнені уста.

— Я. Твоя. Дівчина.

Три простих слова, в яких було вкладено так багато прихованих надій і невимовних бажань, виявилося сказати зовсім не складно.

— Ти моя, а я твоя? — щасливо посміхаючись, грайливим голосом запитала Зоя.

— Краще й не скажеш. — Розчиняючись у жовто-зеленій палітрі гіпнотичних очей, дівчина почувала себе непристойно щасливою.

— Назавжди? — зробила ще одне уточнення Зоя, хоча на перед знала відповідь.

Просто зайвий раз хотіла переконатися в цьому.

— Назавжди і ще довше. — хихікнула Каміла, закладаючи за гостре вушка світле пасмо волосся.

— Збожеволіти можна. Тарнавська, схоже ти й справді добряче стукнулася головою, бо ти реально дивно поводишся.

Ошелешений голос Олени, про яку вони успішно забути, зіпсував романтичний момент.

— З головою у мене якраз усе добре, чого не можна сказати про твою тактовність. — повернула їй шпильку Зоя, криво посміхаючись. Потягнувшись до Каміли, вона промуркотіла їй на вушко: — Ти знала, що ти дуже сексуальна, коли сердишся. Мені не терпиться повернутися додому і зірвати з тебе весь одяг.

— Оу, тоді нам варто поквапитися. — на одному подиху випалила Сірова, — Сподіваюся твій огляд не займе багато часу.

— Господи, мене зараз знудить! Я мабуть краще сходжу в реєстратуру і візьму картку раз вам так не терпиться усамітнитися. — медсестру аж підкидало від злості, це було помітно по тому, як вона вп'ялася кігтями у свої долоні. — Не чекала я від тебе Зоя, що ти зв'яжешся зі школяркою.

— Остапенко, гріх заздрити чужому щастю. — кинувши поглянувши на наручний годинник, Тарнавська натякнула Олені, що їй час рухатися. — Ти б не могла трохи прискоритися.

— Та йду я вже, йду! — гнівно роздмухуючи ніздрі, жінка розвернулася на стовісімдесят градусів і помчала сходами.

— Не поспішайте ви так, Олено. Навантаження на серце у вашому віці шкідливе для здоров'я. — усміхаючись на всі тридцять два, крикнула їй у наздогін Каміла.

— Ну все, досить її задирати. — награно дотнула своїй усміхненій дівчинці Зоя, пускаючи їй бісики. — Давай швидше покінчимо з моїм оглядом і повернемося додому. Ти ж поїдеш зі мною?

— Додому. — смакуючи це слово, руда засяяла ще більше. — Мені подобається, як це звучить. Так, я не залишу тебе одну. Не хвилюйся. Ще не вистачало аби ти дійсно завела собі сиділку.

Притримуючи Тарнавську за талію, Сірова допомогла піднятися їй по сходам та відчинила перед нею двері. Коли вони опинилися в крихітному порожньому коридорчику, Зоя муркнула їй на вушко:

— Каммо, я така рада, що ти зрештою вирішила повернутися. — зробивши невеличку паузу, вона додала, — До мене.

— Побачимо, якої ти заспіваєш через місяць. — пожартувала дівчина, крадькома цілуючи Зою у вушко. — Коли мої брудні шкарпетки будуть розкидані по твоїй чистенькій квартирі, а на кухні постійно збиратиметься гора немитого посуду.

— Колись я навіть і мріяти про таке не могла. Тож наврядчи витиму від жаху. — хихікнула Зоя, мліючи від близькості зі своєю дівчинкою. — Якщо ти будеш приносити чи готувати їжу, я згідна бути посудомийкою, а от щодо шкарпеток, — вщипнувши її за бока, білявка не добре блиснула очима, — я запхаю їх в твою дупу, якщо помічу їх під ліжком чи де інде.

Сірова розреготалася, уявивши цю картину. Звісно вона жартувала про безлад, який начебто збиралася лишати по собі, просто в неї був гарний настрій і їй хотілося ним ділитися зі своєю жінкою.

— Ходімо, сонце. Мені вже не терпиться скинути шкарпетки і скрізь їх порозкидати.

Підійшовши до кабінету травмотолога, під яким сиділо ну дуже багато людей, які мали травми різної ступені тяжкості, вони присіли на лавочку, чекаючи на повернення Олени.

— Сподіваюся, хоч ця Тарасенко не буде тобі вішатися на шию, як та... Кхм, медсестричка? — буркнула під носа Каміла, все ще відчуваючи легке роздратування, після того як їй довелося буквально видирати з рук змійку у тієї цицькатої курви.

— Не буде. — хихікнула Зоя. Поклавши голову на плече рудої ревнивиці, вона обхопила руками її передпліччя. — Інна заміжня і має трьох дітей. Мої чари на неї не діють.

— Добре. — Трохи помовчавши дівчина знову спитала про те, що її турбувало: — І багато в тебе таких милих знайомих?

— На щастя тільки одна і ти вже їй пояснила, що я зайнята. Тож сюрпризів більше не буде. — Каміла помітно розслабилася, а от Зоя навпаки, насупила брови, не на довго задумавшись. — А я маю про щось хвилюватися?

— Хто зна, хто зна... — хитро примруживши очі промуркотіла руда, дражнячи свою змійку.

— Я і тут тебе можу вкусити. — невдоволеним голосом попередила її білявка, зиркаючи на Камілу з-під лоба.

— Тарнавська, зайди в кабінет. — несучи картку на ходу вигукнула Остапенко. Кинувши важкий погляд на дівчину вона додала: — Її можеш тут залишити.

— Мрій далі. — допомагаючи Зої підвестися з лавки пирхнула у відповідь Сірова, заходячи з нею в кабінет.