Сходинки. Повернення

Андреа та Скай стояли, не в змозі відірватися одне від одного. Емоції від такої бажаної та довгоочікуваної зустрічі трохи вляглися. Міцні обійми зігрівали й дарували надію. Їм здавалося, що навколо них немає нічого, у цей момент лише вони були центром всесвіту.

Але це тривало недовго, лише мить, і життя перехопило ініціативу.

Той постріл, що пролунав відразу після того, як вони побачили одне одного, був, на жаль, не єдиним. За ним почулися наступні, що невмолимо наближалися. Востаннє поглянувши на хлопця, Енді з жалем відпустила його.

– Конвой! Це конвой з Клубу! – почулися вигуки чергових, яких Юджин поставив відразу по прибуттю.

У цьому новому світі, який утворився на уламках цивілізації, Поважні з Клубу «Сходинки» мали усю владу, з якою не бажали ділитися.

– Андреа, зараз не час для цього! – строго поглянувши на дівчину, яка й досі стояла в обіймах хлопця, сказав командир. – Бери ще двох розвідників, і поспішіть на допомогу з лівого краю. Я йду праворуч. Хлопче! – звернувся до Ская, що стояв, розгублено озираючись, мабуть, розмірковуючи над тим, що робити далі. – Давай руки в ноги й збирай людей для оборони! Впораєшся? – той кивнув. – Шукайте місце, де сховати усіх, беріть у руки все, що згодиться для захисту. І чекайте… – він свиснув, гукаючи інших членів загону, які були озброєні, й показав, де вони мають зайняти позиції. Мешканців поселення потрібно захистити, інакше їх просто винищать за зраду.

Десь неподалік селища тривав бій. Це кілька охоронців відстрілювалися від конвою, який, ймовірно, проходив неподалік і побачив великий загін, що заходив до поселення. Вони, мабуть, вже відправили когось із повідомленням до міста. А це означає, що за кілька годин тут буде справжнє пекло.

Тим часом Андреа з кількома розвідниками обійшли поселення і заховалися за напівзруйнованим сінником, який, мабуть, постраждав у один з останніх рейдів головорізів з Клубу, але все одно був непоганим прихистком. Нападники займали вигідну позицію на підвищенні за деревами, маючи перед собою відкритий простір. Висунутись із-за укриття означало смерть. І, хоч набоїв майже не було в обох сторін – запаси, які були, скінчилися дуже давно, а все інше, виготовлене вручну, мало обмежений характер – та все ж вогонь відкривався щоразу, тільки-но з’являвся хоч малий шанс вразити супротивника. Про всяк випадок у кожного за спиною також був лук зі стрілами.

Час спливав, постріли з обох боків ставали все рідшими, але надалі так йти не могло. Потрібно було щось, аби перехопити ініціативу. І мало бути лише диво.

– Агов, Андреа, ти куди? – запитав хлопець, трохи старший за неї, з густим темним волоссям та очима горіхового кольору, що лежав у пожовклій траві поруч, коли вона стала задкувати, намагаючись не підіймати високо голову, аби не спіймати кулю.

– У мене є ідея… – пошепки відповіла дівчина й продовжила свій шлях. Задумалася на мить, зупинилася й мовила до своїх: – Слідкуйте за протилежною стороною, я їх обійду, відволікатимете, поки познімаю.

Ті погодилися й лишилися на місцях.

Тут трава була густіша. Андреа боялася звернути з наміченої дороги, тому іноді доводилося зупинятися й обережно оглядатися. Час від часу ледь не над головою пролітали кулі, змушуючи дівчину втискатися в землю та кілька секунд лежати так, завмерши від переляку. Та потрібно було рухатися. Лікті й коліна нестерпно боліли, а шлях попереду лежав чималенький – вона мала зникнути з поля зору, аби потім раптово з’явитися у суперників за спинами.

Завдяки тренуванням, які проходила в місті, стріляла вона досить вправно, і це їй навіть подобалося. Сподівалася, що й зараз це стане їй у пригоді, бо лишилося всього кілька набоїв, а стрільців – близько десятка. Та вона сподівалася на раптовість, якою її друзі теж можуть скористатися і допомогти дівчині.

Час тягнувся неймовірно довго, нерви були немов натягнуті струни, а тіло так і просило випростатися та й гайнути подалі звідси. Енді ледь вдавалося стримувати себе від таких необдуманих вчинків. А тому, зосередившись, прискорилася.

Вже за кілька хвилин вона, нарешті, вилізла за огорожу, якою було відмічено пасовище. За ним – якісь чахлі чагарники, що, як сподівалася Андреа, прикриють її наближення від очей ворога. Трохи наблизившись, вона вже бачила дерева, за якими ховалися суперники. Руки самі вже потяглися до лука, але було ще зарано.

Раптом один із чоловіків озирнувся. Дівчина ледь встигла заховатися у траві. Тиша. Мабуть, не помітив.

Полежавши так деякий час, вона знову обережно визирнула, намагаючись оцінити ситуацію. Один з чоловіків розвернувся й сидів спиною до дерева. Це було зовсім не на користь Енді!

Здавалося, що вона плазує, немов змія, намагаючись не створювати шуму, а також зробити рух якомога непомітнішим. «Ще ближче, ще кілька метрів, аби стріли досягли своєї мети. Спокійно, тільки спокійно.»

Андреа помітила доволі великий камінь, який стане чудовим укриттям. Ще раз визирнувши, вона побачила, що у її бік ніхто більше не дивиться, адже постріли у бік конвою відновилися – мабуть, то Юджин саму дістався іншого боку поселення.

Вона прицілилася, вичікуючи слушної нагоди, і, коли вже готова була до пострілу, раптово передумала. У її голові кружляли тисячі запитань, чи правильно вона робить. Бо вбивство – це неправильно! Людство має відродитися, а не нищити одне одного!

І тут же, на зміну її сумнівам, прийшов спогад – як на цьому ж пасовищі вона тоді знайшла Ліну. І, можливо, перед нею ті самі люди, які ні за що вбили дівчину. Раптові сльози навернулися на очі, їй було шкода свою подругу, себе, усіх людей. Вони не заслуговували на таке життя.

Раптом, після чергового пострілу з-за дерев у бік селища, Андреа почула зойк. Визирнувши, вона побачила, як якийсь молодий хлопець чи чоловік, вона не роздивилася обличчя, впав, і до нього кинувся той, хто був поруч.

«Хоч би не Скай! Хоч би тільки це був не він!» – весь час повторювала про себе дівчина, згадуючи про те, де мав бути хлопець у той час. Думки шалено закрутилися у голові. Їй хотілося затулити вуха, аби більше не чути цих пострілів, не бачити більше, як гинуть її друзі. Зараз, мабуть, тільки вона може щось вирішити, якось допомогти, доки не пізно. І, поки сидить тут, вагаючись, час спливає, залишаючи все менше шансів на порятунок від тих, хто прийде з Клубу. Вони будуть озброєні й готові на все! І тоді – вони усі загинуть!

Вона на мить закрила очі, рухом, доведеним до автоматизму, націлилася й зробила перший постріл. Той чоловік, що був найближчим до неї, впав, наче підкошений. Більше сумнівів не було. Чоловіки вертіли головами на всі боки. Скоро вони зрозуміють, де вона сховалася, тоді більше шансів у неї не буде.

Одна за одною вилітали стріли. Пильний погляд Андреа та тверда рука не схибили жодного разу. Один за одним падали її вороги, а, поки ті з них, хто ще був живий, намагалися знайти інше укриття чи відстрілюватися, їх ловили кулі товаришів Андреа. За кілька хвилин бій було закінчено.

Не дивлячись у той бік, де лежали тіла, Енді поспішила до поселення. Вона хвилювалася за того, кого було поранено. Мчала, не розбираючи дороги та ледь не збиваючи людей, які траплялися на її шляху, і вже за кілька хвилин залетіла до медпункту, де побачила хлопця, якому Софія робила перев’язку.

– Скаю?! Ти як? – ошелешена дівчина підбігла до нього, заглядаючи в очі.

– Нормально! – його світлі, наче денне безхмарне небо, очі, вмить засяяли. Він намагався триматися бадьоро, хоч було видно, як змінювалося його обличчя від болю. – Жити буду! – не надто весело усміхаючись, Скай помахав перебинтованою рукою, аби переконати Енді, що все гаразд, за що отримав незадоволений погляд матері, яка саме наводила лад.

Енді з полегшенням зітхнула.

– Припини негайно, а то прив’яжу до ліжка! – строго сказала Софія, прибираючи інструменти.

Її син переглянувся з Енді й лише здвигнув плечима.

– Ти міг загинути! І як ти потрапив під кулі, якщо мав виконувати доручення Юджина, ховаючи людей? – не могла заспокоїтися Андреа.

– Я лише хотів допомогти з ворогами після того, як зробив те, що мене просили… Невдало, як бачиш.

– А як інші? Ще є поранені? – запитувала Андреа, побачивши, що в очах Софії, яка час від часу поглядала у їхній бік, запав глибокий смуток, що був набагато сильнішим, ніж від того, що її сина поранено.

Скай із сумом поглянув на неї, піднявся зі стільця й відкрив завісу, за якою дівчина побачила Пітера. Той лежав на ліжку обличчям вгору. На його сорочці розквітла яскраво-червона квітка. Обличчя було таким серйозним, але водночас і таким спокійним. Здавалося, що він лише міцно спав після важкого дня, але, придивившись, можна було помітити, що груди його не здіймаються, тож він поринув у сон вічності.

Андреа закрила руками обличчя, ледь стримавшись, щоб не заголосити. Скай притиснув бідолашну дівчину до своїх грудей, колихаючи, ніби малу дитину, намагався заспокоїти її, хоча у самого сльози бриніли в очах. Надто багато їм випало пережити останнім часом. Надто важко було з усім цим впоратися.

До медпункту заходили люди для перев’язки, але більшість – попрощатися з бригадиром. Погані новини ширяться швидко.

Енді зі Скаєм вийшли надвір, не в змозі більше знаходитися поруч із тим, хто так довго піклувався про них, можна сказати – був усім в поселенні замість батька, а тепер залишив напризволяще. Люди ходили по селищу, немов сновиди, оговтуючись від нападу та втрати. Відчувалося, що вони ніби все ще чекають наказу від Пітера, але, знаючи, що його більше немає, ніяк не вирішать, що робити далі. Адже, хоч вони й перемогли цього разу, та попереду на них чекала справжня війна, до якої вони мали ретельно підготуватися, якщо хотіли перемогти.

Та поки що треба було забрати звідси людей.