Сходинки. Повернення

– Але ми не можемо зараз повернутися ні з чим, і так надто багато часу втратили! – Енді переймалася, що отримає на горіхи від Юджина, якщо вони знову не виконають завдання. Вперше їй трапилося таке завдання, яке вона виконує з такими перешкодами.

– А ми й нікуди не повертаємося, – сказав Ден, поглядаючи на них. – Ми йдемо до поселень, як вам потрібні. У нас там теж якраз справи, от і вас проведемо, а потім підете до вашого міста і домовитеся про зустріч. Ну, а далі… Давайте спочатку з цим закінчимо, а потім воно покаже! – усміхнувся чоловік, дивлячись на Боба, який сидів поруч.

Після сніданку Андреа зі Скаєм стояли у дворі, радіючи, що усе так добре обернулося, і вони отримали таку неочікувану, але бажану допомогу. Без цього вони б невідомо скільки блукали бездоріжжям у пошуках того осередку, аби дістати інформацію. Але тепер поставала інша проблема – як пояснити їхню цікавість не тільки навколишніми поселеннями, але й самим Клубом? Ну, в крайньому разі вони порозпитують у людей, що там до чого. Можливо, цього вистачить, а інакше – доведеться їм самим ще раз сюди діставатися.

– А можна нам повернути наші речі? – запитав Скай. Він хотів нанести на карту це поселення перш за все, а потім і ті, до яких вони зможуть дістатися.

– Так, звісно, – Ден свиснув. Незабаром їхні рюкзаки винесли з одного з будинків.

– Ну, все, рушаймо! – наказав Ден, щойно Скай та Андреа отримали свої речі.

Їх треба було б перевірити, але, з одного боку, це виглядало б, як недовіра, а з іншого – Ден усіх підганяв, мотивуючи дальньою дорогою. У підсумку, лише на мить завагавшись, Енді зі Скаєм, переглянулись, одягли рюкзаки та пішли. Ден же, побачивши заминку, сказав, усміхаючись та плескаючи хлопця по плечу:

– Та не переймайтеся – все на місці! Та ще і їжі трохи додали, аби вам на зворотний шлях вистачило! Все одно нічого особливо цікавого у вас там немає!

З ними було ще кілька чоловіків, разом з Бобом та Деном. Дорога, якщо її можна так назвати, бо це була, швидше, стежка поміж трав, що губилася у гущавині лісу, і помітити її було доволі складно, проходила майже у тиші. Лише інколи Ден заводив з Енді та Скаєм розмову, розпитуючи про те, що сталося з їхнім поселенням, хто на нього напав та чому. Вони намагалися розповідати не надто багато і без явної брехні, аби потім їх на цьому не упіймали. А, коли справа дійшла до питань про місто, то було складно не сказати чогось зайвого. Тож, розповіли про епідемію, ніби прийшли у місто незадовго до її початку.

Боб задоволено кивав, слухаючи їх. Потім Ден почав розповідати про життя їхнього поселення, але весь час намагався переключити розмову, закінчуючи фрази «а у вас як», «а ви таке бачили», «а хто у вас» та подібними.

Ближче до обіду стали на привал. Чоловіки повитягали засмажене м’ясо, загорнуте в листя та шматки якогось ганчір’я, свіжі овочі та фрукти, та стали пригощати молодь, щоб їхні запаси лишилися надовше. Скай з Енді час від часу переглядалися, дивуючись такій гостинності, але прямо про це не питали, все ще боячись викликати на себе гнів цих людей своєю недовірою. Дякували та куштували все, чим пригощали.

Закінчивши обід, полягали відпочивати – подальший шлях буде важчим, бо, вийшовши з лісу, опиняться під гарячим сонцем і йтимуть попеченими просторами аж до самісінького вечора. Енді вже й не могла згадати, коли востаннє ходила розжареними землями, бо місто було північніше і, хоч і ненабагато, але вже відчувалося, що там було прохолодніше, трава і дерева – зеленіші.

Лежачи під деревами після ситного обіду, чоловіки почали дрімати. Лише один охоронець сидів під деревом, спираючись спиною на стовбур, і поглядав у різні боки. Але дорога і їжа зморили і його – голова опустилася на груди, лише періодично підіймаючись, аби удати, що він не спить, хоча очі були закриті.

Скай теж спочатку лежав, дивлячись у небо, але, коли навколо постала тиша, яку порушував тільки шум вітру, що гойдав верхівки віковічних дерев та сюрчання коників у траві, але піднявся, згадавши, що хотів зробити.

Обережно, аби не порушити спокою, він узяв свого рюкзака, що лежав неподалік, і розв’язав. На хвилину зазирнувши всередину, він тут же закрив його і відклав. Андреа, що лежала неподалік, помітила зміну виразу обличчя хлопця, і лише самими губами, як вже звикла робити це на завданнях, запитала його, що сталося, також піднімаючись.

У відповідь вона побачила набір жестів – різких, нервових, які зображали щось прямокутне. Вона нахмурилася, намагаючись згадати, що такого було у хлопця, що б підходило під опис. І, нарешті, сказала дуже тихо, намагаючись тихенько підсунутися до Ская:

– Карта?

Хлопець закивав головою, ледь стримуючи лють.

– Зникла?

Кивок.

Андреа здвигнула плечима і, повернувшись на своє місце, оглянула свій рюкзак. Карти не було, про що вона й повідомила жестом хлопцеві.

– Компас? – додала.

Скай похитав головою. У Енді також немає.

– Їжа?

Відповідь така сама.

На обличчях обох було здивування, адже поселенці їм обіцяли одне, але, вочевидь, вирішили ошукати. Це було неприємно. Ні, це було дуже, дуже погано!

Дівчина жестами, як могла, показувала, що не знає, що робити. Скай наполягав на тому, що їм треба тікати. Адже тепер невідомо, куди і навіщо їх ведуть?

– Щось сталося? – раптом обірвав голос Дена їхню мовчазну пантоміму.

Чоловіки навколо заворушилися, підняв голову охоронець, що підпирав дерево, мабуть, виспавшись.

– Так, – Скай вирішив сказати усе, як є, і з’ясувати, що ж сталося з їхніми речами.

– Та не переймайтеся ви! Нічого не сталося, мабуть, хтось поплутав рюкзаки, поклавши усю їжу нам. А я ще дивувався, чого мені так важко йти? Аж плечі боліли! – відповів чоловік, розтираючи плечі та крутячи руками.

– А компас і карта? Куди їх поклали? Теж вам? – не вгамовувався хлопець, якого надзвичайно обурило те, що такі потрібні речі були тепер втрачені.

Інші теж прокинулися і слідкували за перепалкою. Боб піднявся і стояв поруч з Деном навпроти Ская та Енді, які скочили на ноги.

– Нумо заспокоймося і все спокійно вирішимо! – запропонував Ден. – Зараз усі пошукають у себе в рюкзаках ваші речі, а, якщо не знайдуться, то на зворотному шляху зайдемо до поселення і знайдемо. Ну, або ж покараємо винних!

Усі почали ритися у своїх мішках, перебирали речі. Скай почав заспокоюватися, як і Андреа. Дійсно, це, швидше за все помилка. І дарма вони себе накрутили, підозрюючи цих людей хто зна в чому.

– То що – з вами їжею поділитися, чи вже так підете? – запитав Ден.

Скай невдоволено та невиразно хитнув головою, мовляв, нам байдуже. Але компас і карту, звісно, ніхто не знайшов. Ден в’юном вився навколо, намагаючись їх заспокоїти. Все припрошував, умовляв, переконував, що то все випадково, і, мабуть, при огляді їхніх речей просто випало, бо зверху ж лежало.

Хлопець не міг не погодитися. І тепер картав себе за те, що при останньому огляді карти не запхнув карту та компас глибше до рюкзака.

Домовилися зайти до поселення знову перед поверненням до міста. Енді та Скай трохи заспокоїлися, бо й дійсно – навіщо їм зараз нервувати через те, що не знадобиться, а позначки можна і потім по пам’яті поставити – головне уважно дивитися і запам’ятовувати дорогу. Почали збирати речі.

Сонце вже трохи збавило яскравість, перекотившись нижче до горизонту. Усюди навкруги було видно лише пожовклі трави та кущі, що засохли від нестачі вологи. Десь за годину чи трохи більше такої одноманітності вийшли на дорогу, побиту ямами, але просування вперед пришвидшилося й полегшилося, не дивлячись на спеку й задуху.

Майже не говорили. Усі відчували якусь певну напруженість після ситуації під час відпочинку. Але продовжували йти вперед, намагаючись подолати якомога більшу відстань за той час, що лишився до темряви. Поступово напруження спадало. Чоловіки, що супроводжували їх, час від часу тихо перемовлялися, поступово перейшли до історій та жартів, що неймовірно полегшувало дорогу.

Скай та Енді певний час мовчали, насупившись. Кожен думав про щось своє. Та поступово до них стали долітати усі ті байки та регіт їхніх супутників, тож, мимоволі, вони прислухалися та й самі іноді втягувалися у розмову.

Ще раз ставали на привал. Сам Боб простягнув Енді та Скаю їжу зі свого рюкзака, за що вони були йому вдячні. Але Андреа переймалася такою залежністю, адже вона завжди звикла в усьому покладатися лише на себе. У цих диких землях довіритись кому-небудь означало загинути в більшості випадків. Та у них була вода і зброя, а це найголовніше. А відсутність їжі, карти та компаса, звісно, було неприємним, але не смертельним. Бо їх вчили обходитись і без цього. Головне – не нарватися на патруль Клубу, якщо вони тут бувають.

Сонце зблідло, перетворившись на тьмяне коло, затягнуте єдиною хмаринкою на краю небозводу. Вечірня прохолода принесла полегшення, але, водночас, постало питання ночівлі. Адже ніхто ж не буде посеред дороги спати. Вирішили звернути під найближчі кущі, укрившись у високій траві, розділилися на чергування зі зміною щогодини та повкладалися на відпочинок.

Енді довго крутилася, намагаючись вмоститися зручніше. Скай теж крутився неподалік. Тільки йому заважала інша проблема, а саме питання щодо їхньої подорожі та цих людей, які трапилися на їхньому шляху.

Задуха, що огортала, наче кокон, не давала бажаного відпочинку. Аж поки не спала ніч, та легкий вітерець не охолодив трішки землю. Та, врешті, сон зморив їх, хоча ще було чутно, як тихо перемовлялися чоловіки.

– Енді, прокидайся!

Хтось тряс її за плече, і вона не відразу зрозуміла, що відбувається і де вона взагалі, бо саме бачила якийсь сон. Піднявшись майже відразу, як роздивилася, що то був Скай, вона сіла.

– Час чергувати? – запитала, згадавши, що її ще не будили.

– Ні. Гірше, – на його обличчі була справжня тривога, що враз схвилювало дівчину, яка миттєво звільнилася від залишків сну. – Вони зникли!

– Хто? – ніяк не могла второпати дівчина, про що йдеться.

– Ну, хто, хто? Наші «нові друзі»! Я перевірив – їх ніде немає, як і їхніх речей. А, і наших, до речі, також! Треба вибиратися звідси, бо щось тут не чисто!

От тепер уже й Енді занервувала!

– Що будемо робити? Без води ми далеко не дійдемо! – вона старалася говорити дуже тихо, щоб Скай ледь чув її, хоча навколо нічого підозрілого не було видно чи чути.

– Ну, якщо вийдемо зараз, то дістанемося лісу за кілька годин – ми ж без речей йтимемо швидше. А там вже щось придумаємо. Пам’ятаєш, там річка є. Там і нап’ємося.

– Ні, туди не можна. Біля поселення можуть бути їхні охоронці. Більше не хочу з ними зустрітися. Ще цікаво б дізнатися, навіщо вони нас тут лишили, – Андреа покрутила головою. – Світає. Рушаймо! Нам би хоч до того літака дістатися, або вже прямо до своїх.

Вони піднялися й озирнулися. Зорі на очах блідли, а небо світліло. Та, не пройшовши й кількох метрів, вони почули незнайомий голос за спиною:

– Далеко зібралися?