Сходинки. Повернення

Енді сиділа на ліжку та розтирала втомлені роботою ноги. Її руки загрубіли від постійної роботи в землі, підмітання, виривання трави та поливання, шкіра потемніла, іноді навіть злазила великими клаптями через постійне знаходження на сонці. І, хоч як вона не намагалася розподіляти роботу так, щоб у найспекотніший час перебувати в затінку, але це не часто вдавалося. Навколо метушилися інші дівчата та жінки, які розстилали ліжка та вкладалися на очікуваний та бажаний відпочинок. За хвилину, коли вимкнули світло та побажали одна одній доброї ночі, вона теж лягла, але сон не йшов, не дивлячись на шалену втому від роботи.

У голові проносилися спогади про ці кілька тижнів – таких самотніх та напружених, що вона провела у цьому місці. Вона майже нікого не бачила, ні з ким не говорила (чи то іншим була дана така команда, чи так тут було заведено – вона так і не зрозуміла), шалено втомлювалася та майже ні про що не дізналася. Єдиний раз, коли вона потрапила на очі Голові цього осередку – чоловікові на ім’я Клайв, про якого вже чула до цього, був у день, що став найгіршим серед усіх.

– Чого розсілася тут! – чоловік років п’ятдесяти у чорному костюмі вийшов з будинку й ледь не перечепився через Енді, яка навприсядки рвала траву, що пробивалася між плитками, якими було встелено усе широченне подвір’я цього маєтку. Вслід за словами вона отримала удар по спині.

Ошелешена таким раптовим сплеском безпричинної, здавалося, агресії, вона скочила на ноги, не знаючи, що й казати, куди дивитися та що взагалі в таких випадках робити. Тут же з-за спини вона почула інший голос – спокійніший та м’якший, але відчувалося, що людина, якому він належав, ще та нахаба:

– Та облиш її, батьку!

– Джефрі, скільки разів тобі казати…

Вона не дослухала, про що далі йшлося, а прожогом кинулася куди подалі, а саме – схопила відро зі сміттям та й побігла викидати. І лише з-за рогу визирнула обережно, аби побачити, який же той син Клайва.

А той був чорнявий та високий, у костюмі, як і його батько. Вони про щось голосно сперечалися, і Енді прислухалася:

– … от завжди ти робиш не так, як слід! І у кого ти такий уродився! Коли ти вже навчишся! – Голова осередку був явно розлючений.

– Ну чого ти влаштовуєш скандал на рівному місці? Знав би, то й не повертався б! – так само голосно відповідав син, не переймаючись тим, що цим привертає увагу. Вочевидь, йому було байдуже.

– Припини! Ти не маєш так розмовляти…

Більше Енді не могла стояти, інакше ризикувала бути поміченою через свою відсутність. Тому викинула сміття на купу, набрала води й швидко повернулася до роботи. Сварка скінчилася, але Джефрі так і стояв біля входу, роздивляючись навколо. Складалося враження, що він і справді давно тут не був.

Під час роботи вона краєчком ока спостерігала за ним, але знала, що він її не бачить. Як і у першому осередку, так і тут, члени Клубу просто не звертали на прислугу жодної уваги, ніби вони були тінями чи привидами. Спочатку це ображало, але тепер їй здавалося, що так навіть і краще. Менше тебе бачать – маєш менше проблем.

– Чого стоїш? Немає, чого робити? – Енді навіть не помітила, як зупинилася, і як хтось опинився так близько біля неї, але тепер вона забула про те, що не слід підіймати очей, і поглянула в обличчя тому, хто говорив.

Джефрі!

Це був він. З такими правильними рисами обличчя та гарячим поглядом, він міг би бути мрією ледь не половини усіх жінок. А він стояв і просто дивився на її запилюжене та замурзане почервоніле обличчя, замотане якоюсь не то хусткою, не то ганчіркою, що прикривала голову від сонця, на її пасмо світлого волосся, що якимось дивом вибилося з-під тканини.

Легкий реверанс і нахил голови, взяти відро й побігти по воду – ось усе, що мала вона зробити у цьому випадку. Та натомість вона застигла, не в змозі рушити з місця, відчуваючи себе у повній розгубленості перед тією силою та зухвалістю, яку випромінював цей чоловік, перед його поглядом, що, здавалося, пропалював її наскрізь. Ще ніколи нічого подібного їй не доводилося відчувати.

На його обличчі розквітала нахабна посмішка.

– Ну, чого стала? Марш працювати! – на якусь мить Андреа здалося, що він упивається тим ефектом, який спричинив на неї. Бо увесь його образ – постава, злегка підняте підборіддя, погляд – говорив про це.

Вона нарешті отямилася і схопила відро, роблячи незграбний реверанс та намагаючись зникнути з поля зору якнайшвидше. Але, не встигла вона й кроку зробити, як він рішуче зупинив її, схопивши за руку.

– Як тебе звуть, новенька?

Не підіймаючи очей, вона тихо промовила:

– Андреа… Вибачте, мені треба працювати, – вирвала руку й кинулася навтьоки, відчуваючи його погляд на своїй спині. Зупинившись за рогом, вона ледь дихала, притулившись спиною до прохолодного каменю будинку. Вона важко дихала, наче риба без води, кров шуміла у вухах, а серце злякано билося – не вистачало ще проблем із цим паном!

Ну як у воду дивилася!

Відтоді кожен день її проходив у суцільному напруженні. Звісток про Ская не було, і про його подальшу долю вона ніяк не могла дізнатися, як би не намагалася. Вона намагалася здружитися хоч з ким-небудь, але усе закінчувалося лише іменем. Люди були тут зовсім інші, ніж у першому осередку – мовчазні, насуплені, злі. Ніхто ні з ким не спілкувався, та й нагляд тут був набагато пильніший, ніж там – у кожному коридорі, кухні та надворі стояли охоронці, які стежили за кожним їхнім кроком, за кожним рухом і словом.

Але єдиний раз перед самим обідом, коли охорона лише на пару хвилин залишила свої пости, бо наступна зміна чомусь затрималася, їй вдавалося тишком спуститися до підвалу – там тримали в’язнів. У жодній з камер Ская не було. Вона обережно піднялася сходами і, озираючись, вислизнула з підвалу. Її зупинив охоронець, розпитував, що вона там робила. Довелося мило усміхнутися і прикинутися дурепою, яка заблукала! Енді намагалася розжалобити хлопця, благаючи не видавати її помилку, бо Голова або його син жорстоко карали за будь-яку помилку, і охорона добре про це знала. Здається, спрацювало. Він відпустив її, наказавши більше тут і поруч не з’являтися.

А ще й цей Джефрі постійно чіплявся, наче навмисно перестрівав її, де б вона не була. Коли йшла коридором – він ставав на шляху і просто мовчки, нахабно посміхаючись, спостерігав за її діями, як вона намагалася обійти його, а коли бачила, що це марно, то їй доводилося розвертатися й обходити аж через «чоловічу половину», як вона про себе її називала, ризикуючи відхопити добряче покарання.

Або, коли Джефрі йшов двором, міг перекинути їй відро зі сміттям, а потім починав голосно лаятися, коли вона руками якнайшвидше намагалася усе зібрати. Але Фреда була вже тут як тут, і дівчині доводилося або сидіти ніч у холодному підвалі, або лишатися без вечері, або ж навіть отримувати різками по руках.

Енді було страшно – адже проблемами служниць тут ніхто займатися не буде, а тим більше, якщо Поважному хочеться щось робити, він просто це робить. Пожалітися нема кому. Лишалося просто терпіти.

Та з кожним днем робити це було усе важче.

Сьогодні, саме перед тим, як вони розходилися по своїх кімнатах, Джефрі знову накапостив – розлив відро, що стояло при вході, тут же накричавши на Енді, хоча виходили з кухні усі по черзі, і всі бачили, що сталося, та йому було байдуже – він змусив її прибирати, весь час нависаючи над нею та підганяючи. А тоді, коли виходила після того, як закінчила роботу, знову перегородив дорогу так, щоб вона мусила низько нахилитися, аби пролізти у той отвір, що він їй залишив.

Енді крутилася з боку на бік, але сон вперто не бажав звільнити її змучену душу бодай хоч на якийсь час. Останні події геть вибили її з колії. Вона знову закрила очі, а бачила нахабну посмішку Джефрі, який переслідував її, насолоджуючись владою. Вже навіть дівчата та жінки, які працювали тут, почали звертати увагу та кидати підозрілі погляди на неї, але нічого не казали.

Вона знову відкрила очі й перевернулася. «І що ж його робити? І чому ніхто з міста досі не розшукав їх, не намагався звільнити? І де, в біса, подівся той Скай?»

Їй стало спекотно й захотілося води. Вона сіла на ліжку, прислухалася – наче все тихо, усі тихенько сплять в своїх ліжках. «Ну, так, не їх же доймає ніякий Поважний! Чого б це їм не спалося, як мені!» Важко зітхнувши, спустила ноги й обережно привідкрила двері у коридор.

Ледь чутні кроки злегка відлунювали, проте не були чутними для охоронця, який стояв аж десь у кінці коридору. Кілька кроків, пауза, знову кілька кроків. Чомусь та тиша, яка заповнила увесь будинок, примушувала Енді крастися, неначе злодійку, хоча вона всього лише хотіла води.

Ось і кухня! Темно і якось моторошно, але свічку Енді забула прихопили, а кралася навпомацки. Тож, лишалося й тут так само обережно пройти до стола. На якому стоїть відро, взяти кухоль і потім так само обережно повернутися в ліжко.

Вона зробила обережний крок, потім ще, а потім пролунав гучний гуркіт – то Енді збила якусь посудину, яку наче хто спеціально залишив так, аби точно було чути, якщо хтось у кухню зайде. Вона подумки лаяла себе за те, що пішла без світла, а тепер, мабуть, цим збудила половину будинку.

Коли, нарешті, усе стихло, вона завмерла і прислухалася. Десь чулися віддалені кроки, мабуть, охоронець йде подивитися, що сталося. Їй треба було забиратися, аби було менше питань, раптом ще Фреда прийде!

Зачерпнувши кухоль холодної води, вона зробила кілька швидких ковтків. Намагалася якомога тихіше вийти з кухні, але у дверях зіштовхнулася з охоронцем, який пильно дивився на неї.

– Що розгримілася? Перебудити усіх хочеш?

Щоки дівчини спалахнули рум’янцем, добре, що нічого не видно.

– Пробачте, схотілося води…

– Ану спати! Нема чого вештатися тут та гриміти!

Вона вийшла з кухні, проклинаючи свою незграбність, і повільно брела темним коридором, тримаючись рукою за стіну.

– Не спиться?

Енді аж підскочила від несподіванки! Але голос, який звучав надто близько, вона впізнала б серед сотень інших. Аж мурашки побігли по шкірі від того, як він це промовив.

– А ну зайди в кабінет! – промовив він, і до її носа долетів запах чистоти й свіжості.

Поглянувши на двері кімнати, що були шляхом порятунку, вона зітхнула і зробила крок у темряву.