Дипломатія

Енді, Скай та Дін, звісно, не спали. Мабуть, у них з роками виробилася недовіра. Не можна отак сліпо довіряти тому, хто живе, як Поважний. Тому ще раніше продумали план на такий випадок, і в нього входило чергування. Дін стояв біля вікна вже тоді, коли Адам тільки розподілив їх по кімнатах і вийшов.

Андреа теж вже була тут. Вони зійшлися в одній кімнаті, як тільки господар вимкнув світло. Коли він їх проводив, Енді уважно слухала, чи не рипить де підлога, бо треба було пробратися до кімнати хлопців. Тепер же вона трохи задрімала, а Скай став біля вікна – стежити, чи не прийде по них озброєний загін. Діна ж цікавило те, куди й навіщо пішов Адам, та ще й потайки, нічого не сказавши. Можливо, немає у тому нічого страшного, але інтуїція підказувала, що тут щось нечисто. Усі були знервовані в очікуванні найгіршого.

Аж ось у дворі майнула тінь. Дін вискочив з кімнати, на ходу промовляючи Скаю:

– Я за ним! Пильнуй.

Чоловік обережно постукав у двері будинку, що був по сусідству.

– Привіт, люба! Це я, Адам!

– А ти запізнився! Я чекала на тебе раніше… – двері відчинилися, і чоловік пройшов всередину, чмокнув жінку в пухкеньку щічку, насолоджуючись запахом троянд, якими завжди пахло її каштанове густе волосся.

– Розумієш, я зустрів на дорозі трьох людей, інших, розумієш, не звідси! Я ж не міг їх пропустити тинятися містом, хто його зна, що за люди?

– І ти їх розмістив у себе?

Він розвів руками.

– Ну, міг би до тебе привести, – усміхнувся, але у відповідь отримав скептичний погляд.

– Ну, а що за народ? – поцікавилася жінка, проходячи у вітальню.

Вони сіли на дивані.

– Та так, молодь. Майже не озброєні, не схоже, що небезпечні. Таке – луки, ножі. Може, і правда не з тих, що захопили південь? Кажуть, подорожують. Сьогодні третій день в дорозі. Сплять – потомилися, мабуть. Але я все-таки піду. Раптом прокинуться, а мене немає? Ще подумають щось недобре, тоді голови мені точно не зносити.

– Слухай, а, може мені попередити Джека?

– Не треба, вже пізно. Завтра я сам їх до нього приведу.

Він піднявся, торкнувся руки жінки, нахилився і поцілував у губи. Розвернувся й вийшов у ніч.

Дін намагався ступати обережно, аби не порушити ідеальну тишу, що оповила все довкола. У сусідньому будинку, куди, як він зрозумів, рухався Адам, горіло світло. Дін прискорився і, щойно двері за чоловіком зачинилися, він уже був під вікном.

Говорили ці двоє тихо, але загрози, наче, ніякої не було. Окрім того, що жінка хотіла когось попередити. І, не дивлячись на те, що Адам відмовився, чи не піде вона проти його слова? Потрібно було трохи часу, аби це довідатися.

Скай нервував. Хоч і місяць добре освітлював двір, та все одно на душі було неспокійно. Андреа ворухнулася і, побачивши, що хлопця немає поруч, сіла.

– Скаю? Діне?

– Тсс! Я тут, Дін на розвідці, – прошепотів хлопець.

– А чого ми шепочемо, господар повернувся?

– Ні ще. Хоча, постривай, хтось іде!

Енді наблизилася до вікна з іншого боку і сховалася за шторою. До будинку, озираючись, підходив чоловік.

– Це Адам? А де ж Дін? – запитала вона.

– Ще почекаємо. Іди краще до дверей, раптом що, підіпри їх стільцем – про всяк випадок.

Дін повернувся десь за пів години, які для Андреа та Ская розтягнулися до неможливості. Вони чули, як чоловік щось робив внизу, а потім піднявся на другий поверх і пішов у свою спальню, яка була найближче до сходів. Ці двоє хвилювалися, як їхній друг зможе піднятися тихо й непомітно, якщо двері зачинені зсередини, спробували відчинити вікно, і воно піддалося.

Тепер справа була лише за вправністю. Але Дін виявився вмілим скалолазом.

– Що, маєш багатий досвід відвідування дівчат? – піддів того Скай, коли чоловік заліз всередину.

Дін промовчав. Середина ночі, вони після дороги, та ще й господар неподалік – ще почує, якщо вони почнуть словесні перепалки. Він лише відзвітував, що бачив та чув, і що, нібито, загрози ніякої немає.

Треба було щось вирішувати з відпочинком.

– Давайте я почергую, а ви відпочиньте, – сказала Енді, яка так і продовжувала дивитися у вікно.

– Ну, добре, тільки я тебе зміню, – зауважив Скай.

Минав час, але цікавого нічого не відбувалося. Змінюючи одне одного, але так нічого і не побачивши, вони аж перед самим світанком потихеньку розійшлися по кімнатах і поснули, сподіваючись, що таки все минулося і їм нічого не загрожує.

Андреа прокинулася від яскравого сонячного світла, що било просто в очі, і схопилася – їм же треба рушати на пошуки головних!

Вона швиденько привела себе до ладу, застелила ліжко і спустилася вниз, вже відчуваючи, як дзвенять ложки у кухні й шлунок відгукується на смачні аромати їжі, що наповнюють весь будинок.

– О, спляча красуня прокинулася! Доброго ранку! – привітали її товариші.

– Сідай до столу! – запросив господар.

– Доброго ранку, а чого ви мене не розбудили? – трохи обурливо зауважила вона, дивлячись, в першу чергу, на Ская.

– А ви що – кудись поспішаєте? – запитав Адам.

Розвідники переглянулися.

– Нам би побачити місто, якщо можна, поговорити з тим, хто у вас головний, – почав Дін. І через те, що сенсу приховувати їхню справжню мету він не бачив, тим більше, що ніч пройшла спокійно, то продовжив: – Ми хотіли б встановити дружні відносини з вашим містом.

Адам кивнув.

– Ціную прямоту, дякую, що не вигадали щось на кшталт “ми мандрівні актори й хочемо показати виставу” – ні за що б не повірив! – чоловік щиро розсміявся. Його прикладу послідували всі.

Після ситного й смачного сніданку господар будинку запропонував провести їм екскурсію по місту і познайомити з його керівником. Вони трохи здивувалися, але радо погодилися. Це було якраз те, що їм і було потрібно. Залишивши коней у стайні, вони пішли пішки.

Місто було величезне! Набагато більше, ніж те, в якому осіли вони. У центрі були хмарочоси, такі величезні, що треба було задирати голову, аби побачити, де вони закінчуються. Тут ходив транспорт. Як Адам сказав, то були автомобілі. Такі вони лише старі та іржаві бачили у місті, куди на розкопки ходили.

– А звідки ви все це берете? Це ж скільки треба всього – деталей, енергії… Де стільки всього узяти? – почав розпитувати Скай.

– Давайте я вас спочатку з містом познайомлю, а вже потім розкажу все, добре? Тільки спочатку треба домовитися про зустріч з мером.

– Щоб не блукати містом пішки, вони зупинили один з автомобілів і тепер їздили на ньому.

– Вони під’їхали до величезної будівлі, чоловік попросив їх зачекати, а сам вийшов, повернувшись за п’ять хвилин.

Адам був привітним і милим, показував школи, лікарні, магазини, розказував, як тут все влаштовано. Їм залишалося тільки роззявляти роти, дивуючись. Єдине, що вони помітили, так це те, що Адам не показав жодного значущого об’єкта, як от військової бази чи джерела енергії. І скільки б вони не розпитували – переводив розмову на щось інше.

Десь трохи більше ніж за годину вони накаталися, нагулялися, і повернулися до величезного хмарочоса у центрі міста. У спеціальній кабіні, яку чоловік назвав ліфтом, вони піднялися на самісіньку верхівку і вийшли на дах. Енді боялася висоти, а тому навіть не намагалася відійти від центра даху, скільки б Скай та Дін не кликали її. А звідти відкривався неймовірний краєвид! Усе місто було, як на долоні – будинки, що простягалися до горизонту в усі боки, автомобілі, що снували по вулицях, немов жуки, і люди, схожі на крихітних мурашок.

Але час спливав, і Адам, глянувши на наручний годинник, став їх підганяти – вони мали йти на зустріч з головним. Чоловік назвав його “мером”, а жоден з розвідників так і не зрозумів, то його ім’я чи прізвище.

Вони спустилися ліфтом на кілька поверхів. Усе, що їх оточувало, вражало. Скільки разів Андреа мріяла побачити серед зруйнованого міста хоча б невеличку частинку того, що було тут! Тут була цивілізація!

Вони пройшли до великого кабінету, з вікнами на всю стіну, довгим дерев’яним столом та м’якими чорними кріслами біля нього. За столом сидів чоловік років п’ятдесяти у чорному костюмі. Коли вони зайшли, той встав і зробив кілька кроків їм назустріч. Простягнувши руку, він сказав:

– Вітаю у Редтауні! Мене звуть Джек! І я мер цього міста.

Енді поглянула на Ская та Діна. Звісно, вони склали усе докупи. Дін ступив назустріч і, потиснувши руку, назвався і представив своїх друзів. Мер запропонував їм присісти.

Вони спілкувалися доволі довго, розповідали, хто вони, звідки, що бачили дорогою і чим сподобалося місто, але не говорили про своє місто надто багато – лише загальну інформацію. Аж поки дісталися головного – мети візиту.

– Розумієте, ми не знали, що тут таке місто збереглося. Але після того, як ми одержали перемогу над Клубом… – після цього Адам і Джек переглянулися. – Ну, вірніше, на нас напали два осередки, і ми їх розбили. Після того наші розвідники дісталися кількох селищ, де розповіли що на півночі є міста такі, як ваше. От ми й виїхали у пошуках, сподіваючись, що зможемо знайти у вас підтримку… Або хоча б домовитися про зустріч нашого лідера з вами...

Повисла тиша. Обличчя Джека було зосередженим. Було видно, що він розмірковував. Нарешті, він промовив:

– Знаєте, я дуже радий, що ви прийшли. Ви побачили, як ми живемо, знаю, що Адам влаштував вам екскурсію. Здається, нам просто пощастило, що цю частину країни оминули бомбардування. Не можу сказати, чому, але так сталося. Мабуть, не тут знаходилися головні цілі для атаки, тільки так я можу це пояснити.

Ми знаємо, що південніше майже все зруйновано, плюс оті фанатики з Клубу захопили владу тоді, коли потрібно було відновлювати країну після війни, скориставшись тим, що усюди панував безлад. Але на фоні руйнації та проблем з кліматом, який стрімко змінювався після війни, ні у кого не було можливості відбити їх атаку і поставити на місце. Саме тому та частина поки що втрачена. Поки вони не чіпали нас, ми займалися відродженням міст тут і не чіпали їх. Але, якщо ви кажете, що у вас є люди, готові протистояти їм, то нам треба подумати, як вам допомогти.

Він піднявся, даючи зрозуміти, що зустріч завершено. Відчувалося, що він ще не до кінця вірить їм і, ймовірно, відправить своїх розвідників, аби підтвердити їхні слова. Але це буде справедливо.

Дін промовив:

– Щиро дякуємо за теплу зустріч, екскурсію та ваш час. А коли ми зможемо дізнатися відповідь?

Джек усміхнувся.

– Я чекатиму на вашого лідера – хочу поговорити з ним особисто. От до того часу я й вирішу, і повідомлю відповідь йому особисто. Сподіваюся, ми ще побачимося! А тепер вибачте – маю купу справ.

Вони вийшли з кабінету й попрямували на вулицю – ловити автомобіль, аби дістатися до Адама додому. Він запропонував їм відпочити, а зі сходом сонця відправитися у зворотній путь. Вони радо погодилися. Транспорт мчав вулицями міста, яке виглядало, наче зі сну – їм і досі не вірилося, що воно реальне.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.