Інтуїція

Щойно Андреа зі Скаєм відійшли, як почули якийсь шум.

– Постривай! Що це таке? Крик? – запитала вона, зупиняючись та дослухаючись.

– Лунає з того боку, куди вирушили наші! – за мить промовив хлопець, визначивши напрямок. – Ходімо! Раптом, їм потрібна допомога?

– А якщо ми помилимося і заблукаємо? – на мить відставши, дівчина вже наздоганяла його.

– Не переймайся, сонце від нас не втече. Оно вийдемо до озера та й визначимо, куди йти. Давай хутчіш!

Вони розвернулися і намагалися що скоріше дістатися до місця, звідки йшов шум, який припинився відразу. Нахиляючись, аби пройти під низькими гілками, ухиляючись від сухого гострого гілля, що намагалося штрикнути, та павутиння, яке обплутувало липкими нитками обличчя, руки й волосся та відмахуючись від набридливих дрібних мошок, що так і хотіли залізти усюди, де тільки можна, Андреа розмірковувала над тим, чи не було це дурним задумом отак кидатися невідомо куди й навіщо? Але юнацький запал Ская не втримала б навіть його мати, куди вже там Енді! Отже, їй лишалося лише йти за ним та час від часу оглядатися, аби в яку халепу не вскочити. А спогади про вовків, що бродять неподалік, все ще яскраво майоріли у її пам’яті, і чомусь зовсім їй не хотілося знову на них натрапити. Але що ж то був за шум, вони могли тільки здогадуватися.

Зненацька Скай зупинився, і Енді ледь не налетіла на нього. Вона підняла голову і побачила, що він показує, аби пригнулася – вони саме опинилися за якимись кущами.

– Що там? – ледь чутно, майже самими тільки губами над вухом хлопця промовила дівчина, але він тільки махнув головою і нічого не відповів. Якийсь час вони прислухалися й придивлялися, але більше ніяких звуків до них не долітало.

За кілька хвилин, переконавшись, що небезпеки поруч немає, вони вийшли з укриття й попрямували лісом далі, намагаючись почути бодай хоч що-небудь.

– Може, ми помилилися і то був зовсім не звук від наших? – припустила Енді.

– Тихо, я слухаю, – ледь чутно промовив хлопець, продовжуючи йти.

Вони обережно ступали, намагалися уникати сухих гілок, та це було надзвичайно складно робити у лісі при тому темпі, який задав хлопець. Все одно їхні кроки досвідчений слідопит відрізнив би відразу. Та зараз задача була хоча б наздогнати групу і подивитися, чи все у них добре.

Скай знову зупинився, підіймаючи вгору руку. Потім показав вперед.

Там, між деревами, йшла їхня група, весело розмовляючи та сміючись. Хлопець раптово рвонув у їхній бік так, що Енді не відразу зрозуміла, де він подівся. Тепер, вочевидь, сенсу ховатися вже не було, тож вона побігла навздогін, на ходу намагаючись докричатися до Ская:

– Зажди, куди ти?

На її вигук озирнувся Тревіс, а за ним і всі інші. На їхніх обличчях застигло здивування від раптової появи цих двох, з якими щойно розійшлися.

Старший отямився першим:

– А вас чого чорти принесли? Щось сталося?

Скай, пропустивши лайку повз вуха, не забарився з відповіддю:

– Ми у вас хотіли те саме запитати.

– В якому сенсі? – Тревіс не міг зрозуміти, про що мова, тому намагався це з’ясувати.

Енді, яка теж вже стояла поруч, відповіла, дивлячись то на одного, то на іншого:

– Ми почули шум і, наче, якийсь зойк.

– Дивно, але ми нічого й нікого не чули. Йдемо собі потихеньку, розмовляємо. Ви хоч здорові? – запитав старший, усміхаючись, подивився на них пильно та поклав руку на лоб Скаю, а потім і Енді. – Наче, все гаразд.

– Ми точно щось чули! Не могло ж нам двом здатися однаково? – запитав Скай.

– Дивно це. Можливо, десь неподалік є якісь люди. Тому будьте обережні, дивіться і слухайте. Але у нас є умовний сигнал, і, хоч ми не часто ним користуємося, та раптом що, то почуєте його, добре? – старший притиснув руку до рота, складену трубочкою, і відтворив протяжний звук, яким просили про допомогу. І точно було б чути далеко в лісі.

– Добре. Зрозуміли. Тоді ми пішли – не будемо зволікати! – Скай розвернувся, Енді пішла за ним.

Більше не оглядаючись, вони занурилися під зелені віти. Навколо було тихо. Надзвичайно тихо. Ніде нічого не ворушилося, і, здавалося, ніби завмерло в очікуванні чогось. Андреа час від часу нервово озиралася.

– Та чого ти, мала? – запитав хлопець десь за пів години, коли вона трохи відстала і стояла на невеличкій галявині, прислухаючись.

– Вона показала йому, аби мовчав, і швидко наздогнала хлопця. Ледь чутно промовила:

– У мене таке відчуття, що за нами стежать, – і знову оглянулася.

Та між стовбурами дерев, прикритих важкими лапатими гілками, важко було щось чи когось помітити.

– Навряд. То, мабуть, якась тварина була, може, лось чи олень. Вони ж, наче, ще водяться у лісах?

– Андреа намагалася пригадати, як вони виглядають. Колись дуже давно вона роздивлялася їхні зображення у дитячих книжках, сидячи на колінах у мами…

– Ну, якщо вовки усіх не поїли, то, мабуть, водяться.

Якийсь час вони знову йшли мовчки, аж поки позаду не почувся хрускіт гілки. Вони миттю кинулися на землю і відповзли за дерева. Скай крутив головою, намагаючись зрозуміти, що то було, але старання були марними. У Енді не проходило відчуття присутності когось поруч, і вона всіляко намагалася знаками показати це хлопцю. Але нічого не змінювалося наступні п’ять хвилин, і десять хвилин. Вони втомилися лежати, сподіваючись побачити невідомо що, якщо воно все-таки було.

Хлопець піднявся, обтрушуючи штани, і підійшов до Енді.

– Пішли! Бо ми вже у цьому лісі й самі здичавіли – і трьох кроків пройти не можемо, а вже трясемося. Не люди, а перелякані кролі якісь!

Андреа усміхнулася, підводячись. Теж обтрусилася і вони знову рушили. Тепер йшли веселіше, дуже не дослухалися, бо зрозуміли – нікого тут немає. Скільки б не дивилися, скільки б не намагалися почути ще щось, бодай один дивний звук – але все було, як завжди.

Скай почав розповідати якусь історію про те, як він одного разу вибрався за межі поселення збирачів і вирушив геть не туди, куди планував, так боявся, що його помітять. Йшов, серйозний, під гарячим сонцем та думав про щось своє. Як кинувся – а він вже з пів години йде не у той бік! Довелося повертатися ні з чим. А він саме хотів розвідати дорогу до Клубу та прилеглі зруйновані будівлі. Андреа слухала, іноді усміхалася та ставила запитання, всіляко підтримуючи розмову.

Як раптом біля її лівого вуха щось просвистіло. Піддаючись миттєвій реакції, вона присіла й потягла за собою хлопця. Він відразу зреагував правильно – заховався за дерево, на яке вказала Енді.

Поглянувши на дівчину, він самими очима ніби запитав, що трапилося, а вона обережно йому так само поглядом вказала на стрілу, що стирчала з одного з дерев позаду, і обережно потяглася за зброєю.

За секунду визирнула з-за дерева, але нічого не побачила. Те саме зробив і Скай, але з тим самим результатом. Але таки не підвели Енді її відчуття! Та що їм з цього, раз вони дозволили себе захопити зненацька?

«Якби хотіли вбити, то я вже б тут не сиділа! – подумала дівчина, знову визираючи. – Цікаво, хто це і що їм потрібно?»

Згадала вона про інформацію, якою володіла, так само, як і Скай, і жахнулася. Адже їй багато відомо і про поселення збирачів – покинуте, наскільки вона знає, і досі, і про місто та його багатство, і про знайдений літак… Якщо її допитуватимуть, хто знає, скільки вона витримає…

Вона показала Скаю, що треба мовчати, і він кивнув на знак згоди. Але чи зрозумів він, про що вона просила? Тільки час покаже…

Рука звичним жестом стиснула зброю, направляючи стрілу у невидимого ворога, як раптом інша стріла увійшла в дерево прямо над її головою. Відчувши раптовий подих вітру, вона підняла голову, і тут же з-за дерев вийшло з десяток озброєних луками, мечами, топірцями та ножами чоловіків, які наближалися, оточивши їх.

Вперед вийшов височенний чоловік і довгим ножем показав їм піднятися й віддати йому зброю та речі.

– Ми подорожуємо у пошуках притулку, ми не можемо віддати вам наші речі, бо не виживемо… Там найнеобхідніше! – почав говорити Скай, але велетень зробив легкий рух рукою, і біля вуха Ская пролетів ніж, вштрикнувшись у дерево позаду. Хлопець поглянув на Енді, показуючи очима, щоб не наробила дурниць і опустила зброю. Сам випустив свого ножа, і той вгруз у землю під ногами. А потім почав знімати рюкзак.

Андреа опустила лук і кинула його на землю, куди ж опустила і рюкзак…

Високий чоловік задоволено усміхнувся, ховаючи ніж, і кивнув головою. Енді піймала себе на думці про те, що ситуація була якоюсь дивною – повна тиша, яка оточувала їх, і ці озброєні люди, від вигляду яких хотілося просто закрити очі й сказати собі: «Це сон! Лише дурнуватий сон!», розплющити та переконатися, що так і є.

Але, покліпавши очима, вона зрозуміла, що усе насправді, й вона точно не спить!

Двоє чоловіків з різних боків вийшли вперед і взяли їхні речі, інші ховали зброю – від цієї молоді проблем точно не буде. Налякані, що ті мишенята!

Вони й насправді злякалися і розгубилися, адже не знали, що на їхньому шляху можуть трапитися розбійники. Їх вже скільки місяців взагалі ніхто не бачив! Усі в місті думали, що їх або знищили члени Клубу, або померли від сонця чи голоду, або ж дикі звірі ними поласували…

Якби вони знали, наскільки були неправі!

Хтось штовхнув Андреа у спину, аби рушила. Вона хотіла обуритися, але вирішила не наражатися на зайву небезпеку, все ще сподіваючись на мирне вирішення конфлікту. Тому просто грізно зиркнула очима на того, хто це зробив, і продовжила йти.

Йшли лісом доволі довго, зупинок не робили, а при перших же спробах завести розмову чи перекинутися парою слів зі Скаєм, вони отримували легкий поштовх у спину, на знак того, що вони полонені, а не на прогулянці. Вони мусили підкоритися, мусили терпіти голод, спеку й спрагу, бо тепер не мали нічого.

Енді згадала про карту та компас, які були потрібні для виконання завдання.

«От дурна! Ти ще про завдання думаєш? Тебе пришиють відразу, як отримають інформацію, а ти про завдання думаєш!» – промайнуло в голові у дівчини, і вона похнюпилася. Таки треба довіряти своїй інтуїції!

Перед ними з’явився якийсь просвіт, і вона крутила головою, аби краще роздивитися, що то таке, водночас намагалася пригадати, що вона пам’ятає на карті приблизно у цій місцевості, адже йшли вони саме на південний захід – якраз туди, куди і планували вони свій шлях зі Скаєм, аби дістатися до чергового осередку Клубу. Але до нього ще йти і йти. Та й на Поважних ці люди геть не схожі! Лишалося одне – чекати.

Але те, що вони побачили, перейшовши річку та занурившись у ліс, було зовсім не тим, що вони очікували побачити!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.