Батьки та діти

«І якого дідька я ото приперся назад додому? Що я тут забув? Сидів би собі в гостях та й горя не знав!» – промайнуло в голові Джефрі, щойно він опинився у дворі рідного маєтку. Світлим будинок був лише ззовні, та він знав, що насправді це найтемніше місце серед усіх, які він тільки бачив.

Клайв, що вийшов з будинку, ледь не впав через юну служницю, що рвала траву у дворі.

– Чого розсілася тут! – раптово спалахнувши гнівом, чоловік вдарив бідолаху по спині.

Джефрі намагався напоумити батька та у відповідь отримав лише купу невдоволення. Як завжди! Нічого нового!

З самого дитинства Джефрі здавалося, що йому не раді. Матір зрідка ним займалася, все по вечорах та по обідах до подруг у інших осередках їздила – тільки аби вдома не сидіти. Але тепер Джефрі, як ніколи, розумів її – з таким чоловіком, як Клайв, і в одному будинку не хочеться знаходитися, а не те що в одній кімнаті. Хоча, кімнат вільних у них завжди було багато. На відміну від інших осередків, де він нещодавно гостював. Там з кімнатами часто бували проблеми, бо охочих зупинитися в Клубі, потанцювати, поїсти, випити та поспілкуватися завжди вистачало. Але не тут. Клайв – жорстокий та грубий, ніколи ні в кого не викликав симпатії. Але його боялися, і йому цього було достатньо.

Але після того, як мати кинула все і зникла – все стало ще гірше. Батько з якогось дива винуватив у цьому не тільки себе, а й Джефрі, хоча йому було всього лише сім років. А той і собі звинувачував батька, який після усього цього став ще жорстокішим. Синові не вистачало батьківського тепла, він ріс, як билина в полі, не дивлячись на розкіш, що його оточувала. Тож, коли йому виповнилося дванадцять, і родинні стосунки між сином і батьком переросли у суцільні сварки, Клайв вирішив відправити сина до своєї тітки Мардж, яка жила у віддаленому осередку. Стара жінка була строгою і жорстокою, майже такою самою, як і батько хлопця, і весь час тільки й робила, що дорікала Джефрі, що він навіть батькам своїм не потрібен, а їй тим більше. Ну і скінчилося все тим, що їй набрид підліток з нестримним характером, і вона відправила його назад до батька із супровідним листом, що більше не хоче його бачити у своєму домі.

Повернувшись п'ятнадцятирічним хлопцем, сповненим невпевненості, холоду й байдужості, він зіштовхнувся з батьком, який, здавалося, ненавидів весь світ. А Джефрі, що був, як дві краплі води, схожий на свою матір, весь час нагадував Клайву про те, що над однією людиною він так і не зміг отримати влади – над жінкою, яка віддала перевагу смерті, як він думав, аніж життю з ним.

Відтоді Джефрі закрився в собі, майже не розмовляв з батьком, а вже за рік почав їздити по різних Осередках, шукаючи розваг та розради. Він мріяв про те, аби знайти собі тиху гавань у вигляді гарної дівчини з батьками, які б не були схожими на його власних. Та усюди, де б він не бував, його або сприймали надто холодно, або батьки дівчат поводилися із ним так само жорстко, як і його, або ж дівчатам просто не подобалася його холодність та цинічність, яка з роками тільки посилювалася та поглиблювалася.

Коли він у вісімнадцять отримав листа від батька про те, що має повернутися терміново додому, зрадів, адже думав, що, можливо, щось змінилося, покинув усе й помчав чимдуж додому. Як виявилося, дарма.

Батько просто знайшов вигідну партію для нього – дівчина з західного осередку, батьки якої погодилися на цей шлюб просто через те, що їм була потрібна підтримка Клайва. Ну і його багатства, звісно. А самому Клайву хотілося хоча б десь прилаштувати своє чадо. Тож він не міг не скористатися цим шансом.

Її звали Карла. Вона була маленька й пухкенька, з кирпатим носиком у веснянках, яка весь час про щось щебетала. Коли він приїхав, то вони вже чекали на нього, усі втрьох. Побачивши свою пару, Джефрі навіть не привітавшись, розвернувся й вийшов. Він мандрував від осередку до осередку, і щоразу, коли батько висилав за ним людей чи просто листа, він просто змінював місце. За кілька місяців Клайву це набридло, і він просто удав, що у нього немає сина.

Але тепер Джефрі повернувся. Здається, він уже набрид усім й усюди, але так ніде не знайшов свого місця. Після чергової сварки з батьком просто на рівному місці, він аж кипів від злості. Батько пішов, а він так і лишився на порозі та зірвався на дівчині, що прибирала двір.

Вона поглянула на нього своїми чистими й світлими очима, і йому на мить здалося, що то янгол спустився з неба і стоїть перед ним – світле волосся, що подекуди вибивалося з-під ганчірки, яка замінила хустку, худорляве личко, що, хоч і було трохи замурзане, але все ж таке миле! Погляд цієї дівчини просто вибив землю у нього з-під ніг. Вона була такою справжньою, живою! Звісно, трохи наляканою, але ці очі – вони говорили все, що бачили, вони були сповнені вогню, якого він ніколи й ніде не зустрічав. Але то була лише мить просвітлення, а далі він не міг не зреагувати так, як завжди це робив – грубо й глузливо. Бо хто вона така – проста служниця? Йому немає діла до неї і подібних!

Але її очі… Вони не давали йому спокою навіть тоді, коли вона відвернулася. Він бачив той вогонь, що, здавалося, обпік його зсередини.

– Як тебе звуть, новенька?

Дівчина опустила очі, і від того стала ще милішою. Щось тихо пробурмотівши, вона вислизнула, залишивши його наодинці зі своїми думками.

Відтоді він не міг думати ні про що інше. Він навмисне вештався будинком, нишпорив у комірках та заглядав у кімнати з єдиним бажанням – знову побачити її. Та щоразу, коли йому це вдавалося, щось ніяк не могло відпустити його, мабуть, його дурнуваті звички та манеру поведінки, яку він плекав усі роки. Для того, аби побачити той живий вогонь у її очах він грубив, розкидав сміття, лаявся. Сам того не розуміючи, цим він дуже походив на батька. І щоразу, коли вони знову вступали у словесну перепалку, Джефрі помічав це і дратувався ще більше, як і Клайв, який, мабуть, так само це бачив.

Бідна дівчина все терпіла, хоча, як Джефрі згодом дізнався, їй добряче діставалося на горіхи. Йому стало шкода, що причиною був він. Щось таке живе й людяне змогла зачепити вона у його душі.

Одного пізнього вечора він наштовхнувся на дівчину в темному коридорі. Йому спало на думку, що можна перед нею вибачитися за всі неприємності, які він їй заподіяв, та поява економки стала на заваді. Служниця розчинилася у темряві, а він марно чекав на неї ще якийсь час. Спочатку той факт, що вона проігнорувала його наказ, розлютило Джефрі, та потім він згадав, як ставився до бідолахи останнім часом, і це охолодило його запал.

«Але ж я – син Голови! Що за маячню я собі надумав? Вибачатися перед служницею! Зовсім з глузду з’їхав!»

Джефрі вважав це своєю слабкістю і знову став роздратованим ще більше. Сварки з батьком, які на якийсь час припинилися, розгорілися знову. Тільки цього разу все скінчилося тим, що він закрив ту саму служницю у підвалі, а потім, коли Фреда посміла звільнити її – покарав і її. Немає чого ігнорувати його думку! Бо він – син Голови, і вони усі мають поважати його.

Батько намагався, як міг, пояснити йому, що він неправий. Але його слова не сприймалися сином, бо той зневажав батька і лише чекав, поки займе його місце. Тому, щоб ще сильніше докорити йому за повчання, Джефрі одного дня заявив, що одружиться. І не на кому-небудь, а саме на Андреа – служниці, якій найбільше від нього діставалося.

Після поїздки до іншого осередку на свято, куди його запросили друзі, він повернувся додому іншим. Мабуть, час у дорозі сприяв роздумам над власними діями та подальшим життям. Але, зустрівши дівчину, він знову здивувався, не побачивши злості чи ненависті у її очах. Лише той самий вогонь, що, немов сама жага до життя, палахкотів у них, змушуючи милуватися нею.

Кілька разів поговоривши з нею, як людина, а не як господар, він, після чергової сварки з батьком, вирішив забрати її й поїхати подалі та й жити там. Звісно, він геть розізлився, коли вона – служниця – відмовила йому, синові Поважного! Та як посміла ця нахаба так себе поводити! Але нічого, він вирішив покарати її, взявши її з собою. А тоді вирішить, як вона заплатить за те приниження, яке він відчув, коли вона сказала, що їй це нецікаво! Він готовий був просто розірвати її на шматки. І навіть дорогою, розмовляючи з нею, вже міркував про покарання, на яке вона заслуговувала.

Звістка про напад Клубу на місто, ще лежало десь у двох днях дороги від них, поламала всі його плани, заставши дорогою до іншого маєтку. «Нічого, я повернуся і все владнаю. Нікуди ця дівчина не подінеться. Навпаки – це буде краще для неї. Може, трохи призабуде все те, що я накоїв, і як я до неї ставився.»

Якийсь час Джефрі не міг збагнути. звідки дим і чому такий галас навколо. Після тієї кількості випитого на вечірці, він спав непробудним сном, аж поки не відчув, що хтось плескає його по обличчю. Та новини про пожежу змусили його протверезіти відразу. Він схопився й побіг надвір, де разом з усіма намагався перебороти вогняну стихію. Він чув, як прийдешні говорили про поганий знак, але зараз це було настільки неважливим, що Джефрі не надав цим базіканням жодної уваги.

Він передавав важкі відра з крижаною водою, стоячи в ланцюгу з вояками та слугами, намагаючись врятувати будинок, в якому навіть жити не хотів. Навіщо? Він і сам задавав собі це питання А тому, коли вогонь вже потроху приборкали, вийшов з живого ланцюга й попрямував до своєї кімнати перевдягтися та вмитися. Глянувши у велике люстро, він побачив себе таким, яким міг би бути, якби не народився у заможній родині – вкритий попелом та кіптявою, мокрий та змерзлий – в ньому зараз не лишилося ані пихи, ані злості. Він лише сподівався, що вони легко відбулися.

Але не встиг він змінити одяг, як відчув, що йому важко дихати. Їдкий дим, сповзаючи звідкись згори, наповнював коридори й спускався вниз.

«Цікаво, чи спить батько? Я не бачив його надворі» – промайнуло в голові, й хлопець гайнув шукати Клайва, якого в кімнаті не було. Джефрі оббігав кожен поверх, заглядаючи в кожну кімнату, аж поки не спустився донизу. Затуляючи рукою ніс, але все ще кашляючи, він перевіряв, чи вся прислуга вийшла. Згадавши про Андреа, зітхнув з полегшенням, коли не побачив її у ліжку. Будинок був порожній.

Вийшовши на вулицю, де люди раділи тому, що пожежу подолано, Джефрі почув віддалений тупіт копит, ніби хтось дуже швидко мчав вулицею. Він подивився на ворота – чергових не було на місці. Звісно! Усі були зайняті гасінням пожежі. Він сподівався, що то йому просто здалося. Розвернувшись, він побрів на задній двір далі шукати батька.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.