Сходинки. Повернення

– Стій! Хто йде? – пролунав голос вартового, якого темрява майже повністю приховала від стороннього погляду. Лише пильно придивившись, можна було розібрати силует.

– Свої! Юджин з командою! – відзвітував командир, і охоронець, впізнавши його голос, прибрав зброю й виструнчився, пропускаючи їх до табору.

Вони проходили повз людей, що сиділи просто неба, доїдаючи вечерю біля вогнища. Хтось, натхненний свободою, затягнув тужливу пісню. Але за нею пішли більш веселі, які виконувало вже більшість поселенців. Відчуття тривоги потихеньку спадало. Люди, окрилені волею та своєю втечею, ставали розкутішими, більше усміхалися та жартували. Хоча це був лише початок їхнього нового життя. І вони ще не знали, що чекало на них попереду. Та одне те, що вони вільні й не залежать від Клубу, надихало їх.

Андреа йшла слідом за Юджином та іншими до великого багаття, що було розкладене посередині між будинками, які утворювали невеликий, але доволі просторий майданчик, де помістилися майже всі охочі. Деякі стали на варту, інші – займалися кіньми та облаштуванням ночівлі, жінки поралися біля посуду та вечері.

Грета, побачивши та впізнавши їх, підбігла й покликала до вечері. Взявши по мисці, вони сіли біля вогню. На них сипалися запитання про переслідувачів, про те, що вони робили, аби їх затримати. Коли Юджин розповідав про вовків, очі людей розширилися у невимовному жаху. Та ще й, як на підтвердження його слів, десь вдалині почулося зловісне завивання.

Після вечері пішли відпочивати – шлях ще лежав неблизький, та й сподіватися на те, що більше їх не переслідуватимуть, було не варто. Мисливці з Клубу рано чи пізно винищать цю вовчу зграю і матимуть вільний прохід. Ось це було найгіршим. Звісно, Юджин мав ідею залишити на варті когось зі своїх людей, та відстань була настільки великою, що можливості попередити про небезпеку, самому уникнувши її, та людина б не мала. А втрачати когось командир розвідників був не готовий. Тому єдиний, поки що, їхній шанс – це якомога швидше забратися з дороги й розчинитися у місті, заплутати сліди, а вже потім – дістатися до їхнього оплоту. Вже скоро, зовсім скоро, вони будуть готові до того, або зітерти той Клуб з лиця землі! Але відстань – то зараз їхній найбільший ворог. І вони поки що не мають змоги швидко пересуватися. Щоправда, їхні вчені працюють над розв’язанням цього питання, та поки не досягли особливих успіхів.

Ледь засіріло на сході, і небо, яке вже не було чорним, стало забарвлюватися ніжно-рожевим, як Юджин розбудив усіх. Нашвидку поївши, вже за кілька хвилин Андреа допомагала жінкам збирати речі, які чоловіки прудко закидали на вози, і з першими променями сонця їхній обоз вирушив у напрямку міста. Більше пасток не ставили, аби не витрачати часу. Їхня мета була дістатися до отого будинку на околиці міста, в якому зазвичай ночували збирачі перед розкопками, ще засвітла, а в сутінках зникнути у кам’яних джунглях великого напівзруйнованого міста.

Жителі поселення, які не входили до груп збирачів, що їздили на розкопки, не припиняли дивуватися, що трава, кущі й дерева тут більше зелені, ніж засохлі. Подекуди навіть траплялися якісь польові квіти та рослини, яких вони раніше ніколи не зустрічали. Найбільше бідкалася Софія:

– Та як же ж так! Стільки рослинності, а я й половини, здається, не впізнаю! От якби можна було зупинитися та назбирати хоч по кілька стеблин для дослідження! Це ж які можливості!

Але ці слова лишалися порожнім звуком, бо вона так само, як і вчора, їхала на одному з возів разом з пораненими, а Юджин із розвідниками був позаду і не міг чути її бажань. Андреа насолоджувалася компанією. Нарешті вони зі Скаєм могли й наговоритися досхочу, і помовчати, як колись. Її найбільше цікавило його знайомство з Майклом і те, як вони стали допомагати дівчатам, переправляючи їх до повстанців.

Вже ближче до вечора група, нарешті, побачила у віддаленні силуети міста. Андреа пригадувала, як потрапила сюди вперше, і яке враження на неї справило це видовище. Та зараз їй здавалося, що то було так давно, наче в іншому житті. І після того вона була тут вже багато разів і на патрулюванні, і на тренуваннях, тож зараз зовсім інакше дивилася на місто.

Група зупинилася після сигналу командира, який поспішив наперед. Тепер, коли вони так близько до мети, треба бути уважними, аби не потрапити у пастку розбійників, які час від часу забрідали сюди. Кілька розвідників виїхали у різних напрямках, а Юджин тим часом ділив людей на групи, призначаючи відповідального та охоронців у кожну. Усі вони добре знали місто, безпечні дороги та шляхи, як можна швидко пройти через нього. Звісно, поділ на групи та різні шляхи це було довше, ніж зазвичай, але набагато безпечніше, ніж просто поїхати до міста, де жили усі повстанці, та привести Клуб прямо до себе додому.

Сонце швидко сідало, накриваючи усе легкою димкою та сутінками. Юджин вирішив не зупинятися на ніч, а продовжити дорогу, не дивлячись на те, що люди були втомлені довгим переходом. Розвідники повернулись, дорога була вільною, тому групи розійшлися, узгодивши маршрут та точку збору.

Юджин повів групу з пораненими найкоротшим шляхом, аби дати можливість їм трохи відпочити, поки очікуватимуть на інших. Андреа зі Скаєм були в останній групі разом ще з двома охоронцями. У місті, яке було поділене на майже рівні квадрати, було дуже легко орієнтуватися. Групи вирушили паралельними вулицями, а молодь, що йшла останньою, мала пройти так, аби закільцювати сліди, ввівши в оману переслідувачів, якщо б вони вирішили переслідувати групу.

Завдання, наче, й легке, та потребувало витривалості, бо після денного переходу з кількома короткими привалами, вони мали ще бродити пів ночі. Та усі вони були молоді й звикли до довгих переходів, тому йшли швидко, майже не розмовляючи, аби зайвий раз не видавати себе, якщо, раптом, все ж таки хтось трапиться дорогою. Схожі на тіні, вони спочатку приглядалися до темряви, прислухалися до нічного подиху міста, скрипу та дивних звуків, які тут можна було почути. Вони іноді лякали до того, що волосся ставало дибки, хоч Андреа і вмовляла себе, що то всього лише мертве місто, і що його не треба боятися. Боятися треба було живих. Та все одно іноді панікувала. Втомлений мозок час від часу видавав дивні та страшні образи, які, у підсумку, виявлялися уламками будівель чи просто заростями.

Нарешті, неймовірно виснажені, але задоволені, усі групи пройшли свій шлях успішно і, кілька годин відпочивши у точці збору далеко за межами міста, тепер наближалися до полів, заставлених сонячними панелями та вітряками. Люди з поселення збирачів дивилися на те диво просто з роззявленими ротами, і Андреа пригадала, як вперше їх побачила. Не витримавши, розсміялася.

– Чого ти? – здивовано запитав Скай.

– Ой, у тебе зараз таке обличчя… Я пригадала себе, як вперше побачила це. Надзвичайно, чи не так? – трохи заспокоївшись, запитала у хлопця, який крокував поруч.

– Це просто… просто… У мене просто немає слів! Неймовірно! – він аж зупинився, але надовго затримуватися не міг, бо чекати ніхто ні на кого не буде.

Але, коли вони піднялися на черговий пагорб і їхнім очам відкрився вид на місто – то група зупинилася, не в змозі впоратися з емоціями від побаченого.

Це був справжнісінький вцілілий мегаполіс! Над ним де-не-де підіймався димок, вказуючи на місця, де розташовувалися заводи. Ті, у кого був хороший зір, вже могли розрізнити рух неподалік міста – з полів навколо підвозили продукти, люди снували у своїх справах, наче ті мурахи. Скай аж присвиснув.

– Оце так! – він підхопив Андреа і закружляв із нею навколо.

– Скаю, припини! Ти, як мала дитина! – сміялася дівчина, дивлячись на нього закоханими очима. Цей несподіваний приплив почуттів спочатку збентежив її, але потім їй стало радісно від усвідомлення того, що Скай тепер буде тут, поруч.

Але раптово її настрій змінився, варто було подумати про те, скільки тут інших дівчат, і ще невідомо, чим він займатиметься в місті. І чи бачитимуться вони взагалі.

Хлопець поставив Енді на землю і, заглянувши їй в очі, помітив, що щось не так.

– Чому ти засумувала? Ми дійшли, чуєш! У нас тепер є справжній дім, де ми будемо вільні – назавжди! Це прекрасно, Андреа! Дякую тобі, що прийшла і забрала нас! Тож, чому засумувала?

– Нічого… Думаю про те, як складеться тепер наше життя тут, – вона подивилася на хлопця, очі якого все ще сяяли радістю і, здавалося, ніщо не здатне змінити це. Звісно, він мріяв про це усе своє життя – вирватися на волю, жити так, як хочеш, робити те, до чого лежить душа.

Тим часом вони були все ближче, хвилювання людей наростало, вони вигукували, показуючи то на одне, то на інше, раділи й схвильовано обговорювали побачене, ділилися сподіваннями, мріями, будували плани.

Зупинившись на в’їзді до міста, вони чекали на тих, хто займався розселенням новоприбулих, і все ще не могли приборкати свої емоції. Андреа дивилася на усе це більш спокійно, бо за ті місяці, що провела тут, вже звикла і до жвавості цього місця, і до розкладу, і до тих незвичних речей, які зараз настільки вражали новачків.

– Скаю! – Андреа вирішила, що шукати у такому величезному місці когось, то дуже складна справа. Але вона ж мала лишити хлопцю свої координати.

– Так, слухаю! – промовив хлопець, повертаючись до неї.

– Вас зараз поселять, а я не хочу тебе губити! – на її очах ледь не бриніли сльози.

– Енді, ти що? Я не згублюся, маленька! Я ж тут, чуєш? – він притиснув її до себе, заспокоюючи. – Не плач, чуєш! Ми ж не назавжди розлучаємося! Я теж піду в розвідники, ми разом ходитимемо на завдання! Будемо щодня бачитися, і я тобі ще набридну! От побачиш! – він знову поглянув їй у вічі. – Тільки не плач, добре?

Вона кивнула.

До них підійшов високий чоловік з темним, навіть чорним, волоссям та засмаглою шкірою, переговорив з Юджином і потім звернувся до них:

– Вітаю вас у Новаполісі! – голос прозвучав дуже голосно, щоб усі люди, що скупчилися навколо нього, могли почути. Андреа відзначила, що раніше ніхто назву міста не озвучував, скільки вона була тут.

Чоловік продовжував розповідь про те, як все тут влаштоване, поділив на групи, призначив старших через розвідників, які мали провести людей до комендантів секторів, які б поселили та призначили на роботу людей. Софія зі Скаєм потрапили у сектор Е. Андреа зраділа, що їхні сектори були поруч.

– Щоб ти знав – я живу у секторі D, будинок 15, кімната 40, – прошепотіла вона, на що хлопець кивнув і ледь не самими губами відповів:

– Я знайду тебе!