Обережність понад усе

Хлопець легко зіскочив на землю й обтрусив руки.

– Тревісе, давай сюди карту!

Той похапцем витягнув її та розвернув, не надто поспішаючи віддавати за першою ж вимогою, але все-таки простягнув її Скаю.

«Дивно, навіть образи забулися, коли треба розібратися з проблемами, – подумала Енді. – Та й добре, а то б чубалися отут зараз, як два півні…»

Немов прочитавши її думки, Тревіс кинув на них невдоволений погляд, а потім опустив очі туди, де пальці Ская шукали орієнтири на карті. Ані дівчина, ані її друг не звертали уваги на це, бо зараз у них були більш нагальні питання, які вимагали термінового вирішення.

– Отут, – показав Скай, – невелике озерце чи щось таке, бо я бачив, як проблискувала вода поміж дерев. А отут – він вказав у інше місце, – місто, з якого ми вийшли. Верхівки будинків ще доволі добре видно. Ми не надто далеко відійшли! Отже, ми десь отут – обвів він коло посередині між двох точок, на які щойно вказав.

– Але ж зачекай! Яке ще озеро? Ми ж ідемо зовсім не в той бік! Ми змістилися! І замість того, аби рухатися на південний захід, ми йдемо просто на південь! – запанікував Тревіс, чухаючи потилицю та розгублено дивлячись у карту.

– І що будемо робити? – запитала Андреа.

Тревіс знову задумався, а у повітрі повисла така тиша, що, здавалося, усе навколо просто вимерло.

– Ну, що ж, у нас є два виходи. Перший – йти до озера, набрати води, а потім повернути на свій маршрут. Другий – повернути відразу і знову шукати воду. Хоча, мені здається, це не найкращий варіант.

– Клятий компас! – вилаявся Скай. – Чому він не працює так, як слід?

– Не знаю, треба буде попитати когось після повернення, – Тревіс згортав карту.

– А знаєте, що? Я колись від мами чула, що деякі люди раніше вірили в те, що нашу планету час від часу відвідують прибульці. Ну, такі типу зелені чоловічки з великими очима. І в місцях, де сідають їхні кораблі, потім можуть виникати різного роду аномалії. Може, це саме таке місце?

– І ти в це віриш? – скептично поглянув на неї сержант. – Жодного разу не чув ні про яких прибульців. І, думаю, якби прилітали, то ми б неодмінно вже їх побачили.

– Мабуть, ми перестали їх цікавити після того, як самі себе зруйнували. Ходімо, народ! Час спливає! – Скай підхопив сумку.

Усі розуміли, що йти до озера необхідно, бо вода вже скінчилася, а сонце ще достатньо високо. З іншого боку – це великий шмат дороги непролазними хащами, який займе пів дня, якщо не більше, а ще потім повернутися на маршрут.

– До озера! – скомандував Тревіс, який все ще намагався показати, хто тут головний. Але Скай і так вже йшов саме у той бік.

Усміхнувшись, Андреа теж взяла речі й рушила за хлопцями. Намагаючись відволіктися, вона розглядала місцевість, яка почала змінюватися. На зміну височенним деревам, що сягали верхівками неба, з’явився молодий ліс, який мав менше сухого гілля. Його пухнасті, насиченого зеленого кольору, гілки були пружними, але закінчувалися гострими голками. Енді навіть впізнала деякі дерева – про них їм розповідали у притулку, коли ще проводилися уроки, а не тільки примушували працювати.

Трава під ногами разом з опалими голками утворювали м’який килим, йти по якому було надзвичайно приємно. Кроки губилися у тиші, легкому шелесті трави та подихах вітру. Мабуть, для розмов вони були або надто втомлені, або зосереджені, тому більшість часу йшли мовчки.

Зробивши невеликий привал, вони підкріпилися та допили залишки води, сподіваючись, що зробили це не дарма, адже те озеро, що побачив Скай, вселяло надію на те, що вони зможуть до нього дійти. Та день швидко хилився до вечора, а його все не було.

У лісі темніло швидше, ніж на відкритій місцевості, тому їх шлях пролягав у тьмяному світлі згасаючого світила. Прискоритися вони, звісно, намагалися, але ні сили, що швидко танули, ні дорога по лісу не дозволяли їм цього зробити. Скоро вони мали б стати на ночівлю, аби не блукати темним лісом, але відсутність води – це не добре.

– Дивіться! Це воно! Це стежка! – раптом заволав Тревіс, перелякавши супутників.

– Чого ореш? – осадив його Скай. – Ну, стежка, і що? Ми все одно вже майже дійшли… Здається… – звісно, він був невпевнений, але відчував, що прохолодне повітря вже дмухає звідти, куди вони прямували. Тому це йому давало надію.

Перед ними й справді з’явилася вузенька, але видима навіть при такому світлі, стежка серед трави, що сягала майже колін. Ніби хтось і справді проходив тут день за днем.

Тревіс вирвався вперед і поспішив вглиб лісу.

– Стій, сержанте! Не поспішай!

Але слова Ская він пропустив повз вуха, зрадівши тому, що нарешті знайшов той шлях, яким вони зможуть йти спокійно й швидко. Спрага та втома підганяли так само, як і день, що майже згас, лишаючи лиш трохи тьмяного світла, що вимальовувало химерні силуети, іноді не на жарт лякаючи. Та все ж він не зважав. Лише мета вела його вперед.

– Може, ми не будемо хоч бігти? – благала Андреа, та її слова повисли у тиші, яку раптом прорізав крик.

Енді одночасно зі Скаєм рвонули вперед. Але темрява не давала їм бігти так швидко, як хотілося. Вони весь час наштовхувалися на дерева, загубивши слід сержанта.

– Тревісе! Відгукнися, Тревісе! – кричала дівчина, а її голос тремтів від поганого передчуття та хвилювання, що могло щось статися недобре.

– Допоможіть! – ледь чутно пролунало десь попереду.

Скай обережно просувався вперед, намагаючись не випускати з виду Енді, попередивши її, щоб не поспішала і не відходила ані на крок. Не вистачало ще й її загубити!

Зробивши ще кілька кроків вперед, вони завмерли на мить від виду, який відкрився перед ними – темна поверхня озера внизу, в якій відбивався повний місяць, що саме з’явився і потроху набирав яскравості, та дрібні зірочки, розсипані по темному небозводу. Але ідилію порушував голос, що благав про допомогу.

Скай нахилився над проваллям, де, ледь тримаючись з усіх сил, висів сержант на одному з виступів.

– Енді! – гукнув Скай, миттю скидаючи рюкзак, влягаючись на землю та простягаючи руку сержантові. – Тримайся, Тревісе! Зараз ми тебе витягнемо!

Андреа поспішила на допомогу. Кинувши й свій мішок поруч, вона теж опустилася на землю.

– Ні, тримай мене краще за ноги! Я його сам витягну! – промовив сталевим голосом Скай, з усіх сил тягнучи хлопця на себе. – Тревісе, спробуй знайти опору для ніг, і не відпускай мою руку, чуєш?

– Чую, тримаю, – голос сержанта тримтів, видаючи його переляк. – Але не можу нічого знайти, немає від чого відштовхнутися…

– Спокійно, – промовив Скай, відчуваючи, як піт вкриває тіло і його холодні цівки стікають по спині, лишаючи мокрі доріжки під одягом. – Я тебе тримаю, Тревісе! Спробуй закинути одну ногу вище…

– Ай! Як боляче! Здається, я пошкодив ліву ногу, коли падав…

– Тоді користуйся іншою ногою! – голос Ская лишався спокійним, хоча руки починали пітніти, і він боявся, аби йому вистачило часу доти, поки він не зможе втримувати хлопця, чиє життя зараз висіло на волосинці.

Внизу почувся якийсь шерхіт, а потім Андреа побачила, як голова Тревіса з’явилася з темряви, і от вже двоє хлопців лежать на землі поруч з краєм прірви й важко дихають.

– Дякую, Скаю, – винуватим голосом промовив сержант, сідаючи. – І пробач, я був таким дурнем!

– Та з ким не буває! Але з природою жартувати не можна, вона не пробачає легковажності, а обережність – понад усе! – Скай теж сів поруч з Тревісом.

– Пробач і ти, Андреа… Ви просто всього не знаєте… Це я напросився йти з вами! Юджин не хотів цього, але я сказав, що все буде нормально! Я наголосив, що ви вдвох не зможете виконати завдання, бо ти, Скаю, ще не надто досвідчений, а ти взагалі дівчина… Він погодився за умови, якщо ніхто з вас не висловиться проти, а ви промовчали. На це я й розраховував.

– Ти щось маєш проти дівчат? – гнівно промовила Енді.

– Ні, але… Я був дурнем… Я заздрив… Пробачте, а тепер поставив виконання завдання під загрозу…

– В якому сенсі? – запитав Скай, не розуміючи, куди хилить хлопець.

– Я не зможу йти далі… Нога… Здається, я її зламав…

Звісно, Скай трохи знався на лікуванні, бо стільки разів бачив, що робила Софія. Але ніколи не цікавився її роботою. Тож сподіватися, що він дійсно міг би допомогти чимось, було не варто. Повисла тиша. Кожен обдумував перспективи і те, як виходити з цієї ситуації. Кілька хвилин усі мовчали.

– Ось що я думаю, – промовив Скай. – У нас є одне єдине розв’язання проблеми…

– Так, я знаю… Правильно, я потихеньку повернуся, а ви підете далі, бо вперед я просто не зможу. А ми ж відійшли не надто далеко, тому за кілька днів зможу дошкандибати… – сумно промовив хлопець, обережно торкаючись зламаної ноги.

– Та цить ти! Ніхто кидати напризволяще тебе не збирається! Тебе ж звірі зжеруть раніше, ніж ти кудись дійдеш! – розсердився Скай. – Я, хоч і злий на тебе, та не настільки, як ти можеш подумати. Я пропоную ось що…

Його план полягав в тому, щоб піти за допомогою вранці, поповнивши запас води для себе і Тревіса з Андреа, які залишаться тут чекати. Звісно, їй це не сподобалося, але іншого виходу вона теж не бачила. Вони кілька хвилин обговорювали це, перемежовуючи слова із пережовуванням їжі, яке давалося нелегко через відсутність води. Вона була так близько і далеко водночас, і це найбільше дратувало.

– Ранок вечора мудріший, тому поговорімо про це вранці, – виснувала дівчина, розташовуючись під деревом на чергування. – Ви поки відпочиньте, а я почергую, потім поміняємося.

Хлопці вклалися на землю неподалік, вогнище розпалювати було довго, тому, діставши тепліший одяг, накинули на себе, аби не змерзнути від прохолоди, яка слалася по землі, підіймаючись із провалля, і намагалися заснути.

Важкі думки крутилися у голові дівчини, аж поки не перетворилися на якийсь шалений калейдоскоп, що крутився без зупину, занурюючи її у стан напівсну, коли вона намагалася з усіх сил не заснути, але важкий день та хвилювання давалися взнаки.

Раптом вона почула далеке протяжне моторошне завивання і прокинулася, усвідомивши, що вже спала. Навколо було тихо й темно, лише спокійне дихання хлопців було чутно зовсім поруч.

«Мабуть, наснилося»

Але, ніби заперечуючи її думки, той же звук почувся знову. І, хоч лунав десь здалеку і знизу, тому боятися не було чого, та сироти виступили на шкірі дівчини, і вона щільніше закуталася у куртку, радіючи, що дослухалася поради Тревіса і взяла її з собою.

Вранці, ледь сонце почало розфарбовувати небо у рожевий колір, Тревіс, який чергував останнім, розбудив супутників гучним вигуком:

– Ви тільки погляньте на це!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.