Сходинки. Повернення

Ранок почався сумно – з прощальної церемонії із загиблими. На неї прийшло багато людей, хоч і не всі – деякі не змогли залишити свої пости або робочі місця. Але невелика місцина перед входом у місто, була заповнена вщент. Сестра Ская, Катріна, яка працювала у садах, разом з подругами прикрасила площу квітами. Усе було велично, але дуже сумно. Деякі плакали тихо, обережно змахуючи сльози, що самі стікали по щоках. Ті, хто втратив близьких, голосили, проклинаючи Клуб та всіх, хто за ним стояв.

Крім Юджина, ще двоє командирів, які фактично й керували усім містом, не тільки просто були присутніми, але й виголосили промови. Вони подякували усім за мужність, витривалість та відданість. Вони казали про те, що сподіватися люди можуть тільки на себе, що вони повинні триматися разом і обов’язково досягнуть мети. Після таких слів Енді побачила на обличчях людей таке натхнення та надію, що стало зрозуміло – їхня мрія про вільне й щасливе життя без Клубу скоро здійсниться. Після таких промов у серцях розгорялося полум’я жаги до життя, попри втрати.

Наступний тиждень промайнув дуже швидко – усі по-можливості брали участь у відбудові укріплень та зведенні нових. Чоловіки, яких звільнив Скай з каменоломень, після денного відпочинку теж активно взялися до роботи, хоча й не всі – деяким потрібно було одужати чи просто набратися сил. Сам же хлопець розривався між роботою та доглядом за матір’ю, якій не дозволяв ще два дні працювати, але на третій вона не змогла лишатися більше осторонь – допомагала, чим могла, хоч працювати, як завжди, їй заважало поранення.

Майкл бачився з Енді та Скаєм лише зрідка, тому що саме їздив у розвідку, користуючись моментом, поки у західному осередку триває боротьба за владу, як наголосив Юджин, то для міста саме час знайти собі союзників. Андреа ж поки що на завдання не пустили, наголошуючи на кількаденному відпочинку. Але вона знайшла собі інше заняття – навчала усіх, хто хоче, стріляти з лука. І в неї це доволі добре виходило. Юджин, коли побачив цю школу стрільців, навіть зааплодував винахідливості дівчини, яка сама вирішила, що місту не завадить більше людей, здатних його обороняти.

Юджин же вирішив піти далі. Він знайшов кількох добровольців для того, аби вони вчили людей володіти холодною зброєю. Автоматична ж зброя, яку знайшли тоді Скай з Андреа, завдала чимало клопоту. Адже її треба було перенести, перевірити, змастити і так далі. Тому для тих, хто нею вмів користуватися, теж було, чим зайнятися, адже до нападу вони встигли привести до ладу лише невелику частину.

Через тиждень після нападу з півночі повернувся Майкл з загоном розвідників. За браком часу, який їм виділив Юджин для виконання завдання, вони лише дісталися кількох невеликих поселень. Але далі на північ лежало місто, що не було під владою Клубу, якщо вірити жителям цих селищ. Ця доповідь зацікавила Юджина. Тож, він віддав наказ ще трьом групам вирушати у різних напрямках, щоб знайти ті міста, роздивитися, що і як, познайомитися з жителями і по можливості, дізнатися, чи зацікавить їх торгівля та союз з їхнім містом.

Андреа була дуже щаслива знову відправитися на пошуки. Звісно, якщо Скай буде поруч. Чогось оці подорожі її приваблювали. Можливо, просто той факт, що раніше вона не мала змоги ані кудись поїхати, ані бачити щось, крім чотирьох стін кімнати у притулку, так вплинуло на її характер.

Майкл з неї вже просто сміявся напередодні цієї поїздки:

– І не сидиться тобі на місці! Що отой метелик – все кудись поспішаєш!

– Так, поки маю можливість – треба цим користуватися! А то стану старшою, вийду заміж, тоді вже й не поїдеш нікуди!

– А що, тобі Скай вже пропозицію зробив?

Замість відповіді Енді просто легенько стусонула його у плече.

– Та добре-добре, мовчу я! тільки ж всі знають, що ви пара!

– Та ми й не ховаємося наче. Тільки от про сім’ю мені думати поки зарано! А ти як – знайшов вже когось?

– Ну, так, мені сподобалася одна руда красуня, але не знаю, як і підступитися до неї… Та й часу не було…

– А це ти про Катріну зараз говориш? Та, що в садах працює? З довгим рудим волоссям? – Енді не могла стримати своєї радості.

– Так, про неї. А чому це тебе так веселить? – Майкл підозріло поглянув на Енді.

– Так це ж двоюрідна сестра Ская! Хочеш, я з нею поговорю? Я її знаю.

– Ні, ні, дякую! Сам упораюся якось!

– Ну, дивись. Раптом що, не соромся!

Він побажав їй успіху, обійняв на прощання, і вона побігла на склад – готуватися в дорогу.

Наступного ранку вони зі Скаєм та ще одним чоловіком років тридцяти – чорнявим, з невеликою темною борідкою та темними, наче жарини, очима, якого звали Дін, вирушили в дорогу. Мабуть, Юджин вже турбувався, аби вони знову вдвох не вскочили в халепу, тому й поставив з ними старшого, якого вони мали слухатися. Дін був надзвичайно балакучим, тож сумувати їм не доводилося. Але улюбленим його арсеналом були пісні. І де він тільки їх назбирав стільки? У Енді та Ская склалося враження, що він їх сам і складав, можливо, ще й на ходу. А от з голосом повна біда. Тож доводилося іноді ледь не вуха затуляти, аби не чути тих рулад, що він виводив на всю околицю. Скай йому намагався зауваження робити, що їх почують, а вони ж то розвідники, а той лише потискав плечима:

– Ну то й що? Ми ж не крадемо, нікого не грабуємо, їдемо собі дорогою, нікого не чіпаємо. От хай і нас не чіпають!

Енді з хлопцем тільки диву давалися, переглядалися та й мусили їхати далі, “насолоджуючись” імпровізованим концертом.

Але дорога була вільною. Навіть ніяких патрулів и розвідників з боку Клубу. “Мабуть, таки правий був Юджин, коли казав про переділ влади. Джефрі, здається зовсім не цікавиться справами осередку, воно йому не потрібно зовсім, аби його не чіпали. Тож, думаю, займатися цим він не стане. А от хто б міг отримати там владу? Швидше за все, це буде Боб. Йому ця смерть якраз на руку. Його бояться, і у нього свій озброєний загін, тож, швидше за все, він захопить владу. І про місто він багато чого тепер знає. А ще й після звільненням Скаєм усіх з каменоломень… Тож, зберуться з силами і знову нападуть!” – міркувала Андреа в ті рідкісні хвилини мовчання, які випадали не так вже й часто.

Тихий вітерець і яскраве сонечко, розмірений стукіт копит – звичні речі для розвідників. Енді насолоджувалася тим, що її оточувало, намагаючись відганяти сумні думки про майбутнє. Зараз у них інша задача, з якою вони повинні впоратися.

Вони зупинялися на ніч, їли та відпочивали, по черзі чергуючи біля вогнища. А лише під кінець другого дня натрапили на поселення. Кілька дерев’яних будинків, сад, невелика ферма та поля – ось і все, що воно собою являло. Познайомившись із жителями, вони коротко розповіли хто вони й звідки. І не дивно, що вони й знати не знають про Клуб, адже це поселення було доволі далеко від його осередків.

Люди тут виявилися добрі та чуйні – нагодували та дали місце на ніч, де вони б змогли відпочити, а зрання, ледь зійшло сонце, вони поснідали та подалися далі – шукати оте примарне велике місто, про яке багато хто чув, але поки що не бачив. Вони сподівалися, що все-таки зможуть дістатися туди, і що ця довга подорож не буде марною. А головне – домовитися, та ще вчасно повернутися назад – зайвими вони у боротьбі точно не будуть, тим більше, якщо з союзниками нічого не вигорить. Звісно, є ще сподівання на інші групи, які так само відправились на пошуки.

Наступного вечора вони зупинилися на пагорбі, з якого відкривався прекрасний краєвид: невисокі, проте гарні та охайні будиночки змінювалися все більшими та вищими, що підіймалися у центрі міста ледь не до неба. Яскраво освітленими вулицями ходили люди.

– Цікаво, і де тут шукати головних? З ким домовлятися? Де переночувати, адже ніч на дворі! – посипалися питання від Діна.

– Можемо зупинитися тут, а зранку підемо шукати головних. Адже зараз все одно вже пізно і точно нікого не знайдеш.

Ззаду почувся шум. Вони озирнулися, готуючись до найгіршого. Але це був всього-на-всього вершник. Чоловік виїхав з лісу ліворуч і прямував у місто. Побачив групу, що стояла в нерішучості, зупинився.

– Добрий вечір, молоді люди. Вам допомогти?

Дін зі Скаєм та Енді переглянулися. Дін сказав:

– Вітаємо! Ми подорожуємо, і ось не знаємо, де тут зупинитися на ніч.

– О, давно я не зустрічав подорожніх. Здалеку приїхали? – мовив чоловік, зістрибуючи з коня.

– Так, доволі далеко, вже третій день їдемо.

– Пробачте, ви, мабуть, втомилися! Якщо хочете – можете залишитися у мене. Я тут живу недалеко – кімнат вільних багато, і мені не так нудно буде вечеряти.

Дін поглянув на Ская та Енді, і погодився.

Будинок і справді був великим – двоповерховий, зі стайнею, власним садком, господарським двором та городом за словами самого господаря.

При вході в будинок Андреа ледь рота не роззявила, не кажучи вже про її супутників, адже ніхто з них не знав, що простій людині можна так жити, при тому, що вони звикли до простих речей.

А тут на підлозі були килими – прямо як у Клубі. Статуетки та люстри, вази та картини. Енді аж злякалася трохи, що знову до осередку потрапила. Але дарма. Будинок був порожнім.

Господар пояснював це тим, що діти виросли й перебралися в інші будинки, а дружина померла кілька років тому. Йому ж тут подобалося і перебиратися деінде він не хотів – так і жив на околиці.

Після такої собі екскурсії господар, якого звали Адамом, запропонував помити руки та запросив гостей до столу. Вони, звісно, були дуже насторожені, але він себе вів дуже спокійно, зброї вони ніде не помітили, тому вирішили із вдячністю прийняти запрошення – втомилися від далекої дороги. Звісно, розслаблятися було зарано – а раптом хтось їх вночі прийде та забере до якогось чи то осередку абощо? Залишалася можливість того, що їжа містила снодійне, Скай про це встиг сказати Діну, поки мили руки. Тому вирішили, що комусь треба затриматися. Довго думали причину, аж поки не згадали про коней. Тому Дін пішов їх погодувати, а Скай з Енді пішли вечеряти.

Але все обійшлося, Адам відреагував спокійно на затримку Діна. Вони поласували тушкованими овочами з м’ясом і не припиняли хвалити господаря, його будинок та вечерю. За чаєм вони багато сміялися, розповідали історії та про свої пригоди. Господар, схожу, був радий такій компанії. Після вечері він показав гостям їхні кімнати, а у ванних кімнатах на другому й третьому поверсі вони навіть могли помитися гарячою водою, яка текла просто з крана!

Ситі й задоволені, вони поснули. Адам, зачекавши, поки вони вкладуться, потихеньку вийшов з дому, причинивши за собою двері.