Блекмор. Принцеса Островів (Книга 3)

         Марго влила їй до рота зілля і нетерпляче почала чекати. Лич перемістився до вікна, задумливо поглянув вдалечінь.

          Кароліна отямилася хвилин за десять і задумливо сіла в ліжку.    

         — Ну, що там? Вона допомогла?— спитала Марго.

         — Вона ще більше все ускладнила…— тихо промовила Кароліна.— Сказала, що мені не можна битися з Дрейком…

         — Чудова порада,— кивнув Лич.— Ти слабка і не подолаєш його. Це правда не твоя битва. Хай чужа розбирається з ним.

         Кароліна поглянула на нього з підозрою:

          — Останнім часом ти поводишся дивно.

          — Бо останнім часом, ти слабка і беззахисна,— промовив він.

          — Досить мені казати, що я слабка,— сердито промовила Кароліна.— Я ще можу проводити ритуали… можу впливати на мозок… можу…— вона запнулася, розуміючи, що на все інше сил вже не вистачить.— Я можу бути корисна…— сумно прошепотіла вона, відчуваючи відчай від того, що все, що вона мала,  враз зруйнувалося і зникло. Сльози наверталися на очі:— Смерть сказала, що я отримала свою винагороду… де вона? Я нічого не отримала, я майже все втратила… Я втратила сили, не вберегла Ніка, дозволила викрасти Клер… Навіть Алекс і той, не довіряє мені…І я не можу нічого виправити…

          Марго сіла поруч і обійняла її за плечі:

           — В тебе ще є я…

           — І я завжди буду,— зловісно усміхнувся Лич.— А нагорода дійсно є. Просто ще не настав час.

           Кароліна підняла на нього очі.

           — Ти знаєш що це?— тихо спитала вона.

           — Так, але не питай нічого, не псуй сюрприз,— він загадково усміхнувся.— Ти будеш в захваті.

           Та усмішка його говорила зовсім про інше.

           — Відправ його назад до бібліотеки, він мене лякає…— тихо промовила Марго.     

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

          Клер розплющила очі і припіднявши голову озирнулася. Вона лежала на грубій деревʼяній лаві в якомусь сирому, сірому, холодному приміщенні. Дівчина відчувала, що добряче змерзла, бо була в одній тонкій нічній сорочці, що зовсім не гріла тіло.

         Світло сюди потрапляло з вузьких вікон бійниць, на протилежній від неї стіні. Тут зовсім не було меблів, замість них різноманітні приладдя для катувань, кайдани на стінах і підлозі. Залізні грати, за якими на такій же лаві, лежав непритомний Річард. Більше нікого тут не було. Клер сіла і почула дзвін ланцюга зовсім поруч з собою. Вона поглянула собі під ноги і приречено зітхнула помітивши на своїй правій нозі ланцюг.

          Дівчина встала з лави і зробила кілька кроків, щоб зрозуміти як далеко вона може зайти. Виявилося їй не вистачало півтори кроку, щоб дістати до вікна навпроти.

         Клер повернулася і, сівши на лаву, задумливо поглянула на ланцюг. Нащо вона тут? Хто викрав її цього разу? Що з нею буде далі? Невже Олівія таки вбʼє її? Якщо це Олівія… 

         Їй не довелося довго чекати на відповіді. Десь ззовні почулися кроки. Двері відчинилися і в приміщення неквапливо увійшов Ніколас, а за ним Вільям.

         Клер злякано застигла на місці, затамувавши подих і невідривно дивлячись на свого коханого. Нік зовсім не змінився, лише його очі були неприродньо холодні. Він зацікавлено поглянув на дівчину і наблизився.

         — Встаньте, ваша високість,— промовив він.

         Клер повільно підвелася.

         — Маю відмітити в мого онука гарний смак,— задумливо промов Дрейк, окинувши оцінюючим поглядом дівчину.

         — Нащо я вам?— тихо спитала вона.

         — Ніколас не хоче співпрацювати і відмовляється казати мені важливу інформацію. Та думаю тепер, з вашою допомогою, він не будете опиратися,— хижо усміхнувся Дрейк.— Не хвилюйтеся, принцесо, Ніколас не допустить, щоб ми причинили вам шкоду. Чим швидше він відповість на моє питання, тим скоріше ви повернетесь до безтурботного життя.

         — Що ви зі мною зробите? Будете катувати?— тихо спитала вона.

         Дрейк торкнувся долонею до її щоки і Клер відчула дивне відчуття, якусь лиху енергію, що відходила від його руки. Некромант поглянув в налякані очі дівчини:

         — Доведеться вам трохи потерпіти, принцесо. Це буде неприємно…

         Неочікувано для неї він торкнувся її уст своїми губами. Клер злякано застигла, зрозумівши, що втратила можливість опиратися. Навіть пальцями не могла ворухнути. Він скував її волю і доки торкався її губ, вона відчувала як її магія покидає тіло.

         Валентайн в цей час відвів очі в бік, йому не подобалося спостерігати, як повелитель «живиться».

         Дрейк відсторонився і з задоволеною усмішкою промовив:

         — Це так мило, Ніколас просить пробачення, за те що вам доводиться це переживати…

         — Ви забрали мою магію?— спитала Клер. Вона відчувала нестерпну спрагу, в роті пересохло.

         — Так, ваша високосте,— кивнув Дрейк так само усміхаючись.— Зараз ваш резерв порожній. Тепер я почну забирати вашу життєву енергію.— Він знову торкнувся її уст. Цього разу вона відчула слабкість у всьому тілі. Її шкіра неприродньо зблідла. Коли він її відпустив вона ледь трималася на ногах, тож йому довелося її підхопити рукою, щоб вона не впала.

          — Вона ледь жива, повелителю,— прошепотів Валентайн, сумніваючись, що вбивство дівчини дасть необхідний результат.

          — Так, ледь жива. Лишився останній поцілунок і вона помре,— промовив Дрейк і почав знову наближатися своїми губами до губ напівпритомної дівчини. Та раптом він застиг і опустив Клер на лаву. Повернувшись до Валентайна, некромант промовив.— Вітаю, Вільяме, побачишся зі своєю коханою. Треба запросити її до нас в гості, лише вона знає де гримуар.

          — Як накажете,— усміхнувся той. Кинувши погляд на дівчину він спитав:— А з принцесою що робити?

           — Хай ще погостює в нас,  про всяк випадок.

           Вони пішли геть, але за кілька хвилин Валентайн повернувся з чашкою якогось відвару. Він присів поруч з ледь живою Клер і співчутливо поглянув на неї.

          — Мені шкода, що вам довелося це пережити, Ваша Високосте...— промовив він.— Я приніс вам зілля, що допоможе відновити сили. Дозвольте я вам допоможу.

         У дівчини не було сил навіть заперечити. Вільям обережно влив їй до рота трохи рідини. Одразу вона відчула, як стало ліпше. 

        — Поспіть,— промовив він.— Скоро у вас зʼявиться компанія. Вже не буде сумно. Ми не триматимемо вас тут довго, щойно Повелитель отримає те, що йому треба ви повернетесь до палацу.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••• 

           Чарльз взяв перо і почав виводити на пергаменті своє імʼя. Самайн заявився в клубах диму і зацікавлено оглянув всіх присутніх.

         — Редстоун,— він кивком привітався з Чарльзем, на інших вирішив не зважати.

         — Самайн, ти швидко,— кивнув у відповідь Чарльз.

         — Я чекав побачити тут декого іншого,— лукаво усміхнувся демон.— Що трапилося? Я чув ви повернули свою принцесу.

          — Її знову викрали, з моїм сином. Старшим,— мовив коротко король.

         Самайн з розумінням кивнув:

          — Він взявся за старе? Потрібна вся можлива допомога?

          — Так.

           — Добре,— в руці демона зʼявився пергамент.— Обговоримо умови співпраці?

           — Так швидко?— недовірливо спитав Генрі.

          Самайн здивовано озирнувся:

           — Я ділова людина і не гаю часу дарма. Вам потрібна моя допомога, я її надам, звісно не просто так. 

           — Що ти хочеш за свою допомогу?— спитав Чарльз.

           — Дрібниці. Мені потрібно два артефакти: перший це гримуар з закляттями і ритуалами темної магії, інкрустований чорними каменями, що зберігається у вашій бібліотеці. А другий — уламок глиняної дощечки, із скарбниці короля Адріана в Вогняних Землях. Для вас не буде складно його дістати, як я чув у вас тут його донька — наречена спадкоємця. Для порятунку коханого їй буде нескладно поговорити з батьком. Вас влаштовують мої умови?

           — Цілком,— кивнув Чарльз. 

           — Лишилась маленька формальність — оформити все офіційно.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

           Пообіді Вільям Валентайн та Франсі увійшли до кімнати де вони тримали полонених. Колишня секретарка тримала піднос з їжею і теплим відваром.

          — Постав  тут і йди,— промовив він вказавши на порожню лаву поруч з тою де спала Клер.

           — Чому ти з нею возишся?— невдоволено пробурмотіла ельфійка, вона лишила їжу і відійшла до дверей.

           — Не твоє діло,— буркнув він.— Принеси їй сукню.

           Вільям наблизився і присів поруч з Клер.  Він прибрав довге каштанове пасмо волосся, що прикривало її обличча і легенько торкнув дівчину за плече.

           — Леді ДʼАрк? Прокидайтесь.

           Вії дівчини затріпотіли і вона відкрила очі. Якусь мить вона дивилася на нього, раптом різко відскочила від нього втиснувшись спиною в холодну камʼяну стіну. 

            — Не варто мене боятися. Вас я не скривджу. Вам треба поїсти і випити відвару, щоб відновити сили. Зараз Франсі принесе вам одяг... 

            — Нічого мені від вас не треба,— твердо промовила Клер не відривно стежачи за ним.

            — Я не бажаю вам зла, Ваша Високосте,— сказав він, ледь усміхнувшись, нормальною половиною свого обличча. Валентайн підвівся і зробив крок від неї.— Просто подумав, що не дуже гарно для вашої репутації сидіти тут перед нами в нічній сорочці... І вам мабуть холодно...— припустив він звернувши увагу на її блідість і тремтіння. 

            — Відпустіть мене...— тихо попросила дівчина.

             — Нажаль, поки що, це не можливо. Нам потрібна співпраця Кароліни, вона буде слухняніше, якщо ви будете поруч,— він відійшов до вікна.

             — Нащо ви це робите?— спитала тихо Клер.

             — Що саме?— стоячи спиною до неї уточнив він.

             — Все це...

              Він обернувся і хотів щось відповісти, та не встиг — увійшла Франсі  з чорною сукнею:

             — Дозвольте вам допомогти, Ваша Високосте,— невдоволено промовила вона.

             — Поїжте і випийте відвар, леді ДʼАрк, бо якщо повелитель вирішить ще раз тиснути на Ніколаса, боюся ви цього не переживете,— сказав Вільям і вийшов. 

             Франсі допомогла Клер з сукнею і вийшла слідом. Дівчина опустилася на лаву і важко зітхнувши поглянула на грати за якими досі спав Річард.  На серці було важко, тривожні думки лізли в голову і ситуація здавалася безвихідною. Клер поглянула на чашку з відваром і подумала, що можливо якщо її сили хоч трохи відновляться, вона зможе щось вигадати і знайти спосіб звільнитися. Трохи нерішуче вона взяла відвар і зітхнувши зробила ковток травʼяного чаю.

             Від роздумів її відволік Річард, що нарешті прийшов до тями:

             — Клер? Де ми? Що відбувається?— питав він озираючись навколо і тримаючись рукою за голову, що розколювалася від сильного болю.

            — Нас викрали люди Дрейка,— сумно зітхнула дівчина. Вона поставила чашку і підійшла до ґратів:— Як ви, Ваша Високосте?

           —Жахливо...— промовив він.— Давно ми тут?

            — Я прокинулася на світанку... зараз здається полудень... але я не впевнена.

           — Чому тут я — мені відомо, але нащо їм ви?— насупившись спитав він.

           — Валентайн сказав, що їм потрібна співпраця Кароліни, мабуть тому я тут...— знизала плечима Клер. — А нащо ви їм?

            — Дрейк хоче дізнатися дещо, що приховує наша родина. Нажаль більше я вам сказати не можу.

             — Зрозуміло,— кивнула дівчина.— Ваша Високосте, ви можете чаклувати?

           — Поки я за цими ґратами, нажаль, ні. Вони блокують магію. А ви, леді ДʼАрк?

           — Дрейк забрав всю мою магію,треба чекати доки відновиться...— сумно сказала вона.

           — Як він це зробив?— здивувався він.

           — Через дотик...— запнувшись промовила дівчина і кинула погляд у вікно.— Отже нам доведеться чекати дива? Нас же знайдуть?

           — Звісно знайдуть, інакше й бути не може,— впевнено промовив він.— Треба лише почекати...

 ••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

           Тіні обшукували узбережжя вже не першу годину, Сентрокк, Генрі та Трістан вирушили готуватися з загоном, щоб не гаяти часу, і одразу вирушити, коли знайдуть замок. В залі для нарад зараз були лише Чарльз та Самайн вони щось обговорювали біля карти, коли Лич переніс сюди Кароліну. Хеллфайр кивком голови привіталася з демоном і по хазяйськи сіла за стіл, Лич став поруч.

           — Є новини?— зацікавлено з надією, спитав король.

            — Хороших немає,— зітхнула вона.

             — А які погані?— поцікавився Самайн.

            — Кайдани зі мною назавжди...— змахнувши роздратовано запʼястками сказала вона.— Єдиний спосіб їх зняти, це прийняти силу Дрейка, та тоді всі загинуть... Словом, від мене жодної користі.

          Двері до зали відчинилися і увійшла принцеса Ізабелла з невеличкою скринею в руках. Самайн одразу змінився в обличчі і в клубах диму зʼявився перед нею. Дівчина нерішуче віддала йому скриню.

            — Дякую Ізабелла, можеш йти,— промовив Чарльз. Принцеса поспішно вийшла. Щойно за нею закрилися двері він спитав в демона:— Це те, що ти хотів?

          Демон саме розгублено дивився у відкриту скриню:

          — Так це саме той уламок, якого мені бракувало,— на його обличчі застиг вираз цілковитого нерозуміння. 

           Лич миттю опинився поруч з демоном і зацікавлено поглянув у скриню.             

           — А що там таке цікаве?— спитала тихо Кароліна в Чарльза.

           — Гадки не маю,— знизав плечима Чарльз.— Він за свою допомогу попросив якийсь уламок із скарбниці короля Адріана і гримуар.

            — Вперше бачу, щоб Малганіс чимось так цікавився...— задумливо промовила Кароліна глянувши на Лича.

            Тим часом Малганіс дивився на коротку загадкову фразу на уламку дощечки.

             — "Коли червоне стане срібним"?— прочитав він здивовано.— Що це значить?

             — Я сподівався, що останній уламок проллє світло, але це якесь безглуздя...— невдоволено промовив Самайн.

             — Може згодом все стане зрозуміло?— припустив Лич.

             — Коли?— невдоволено спитав демон, закривши скриню.— Я вже двісті років чекаю...

             — Ти сподівався що цей уламок вкаже на неї?— спитав Малганіс кинувши поглядом на хазяйку.

             — Вона підходить за більшістю ознак...— зітхнув демон і поглянув на Кароліну, що про щось говорила з королем і ще якимось сивим дідом, що щойно увійшов.— Вона знає? Про це?— він вказав на скриню.

              — Ні. Хочеш сказати?— зацікавлено спитав  Лич.

              — Спочатку я маю впевнитись, що то про неї.

              Кароліна поглянула на них і нетерпляче голосно промовила:

               — Малганісе, любий, ти не надто зайнятий?

              Лич закотив очі і миттю опинився поруч.

               — Я слухаю.

               — Виявляється потрібен отой гримуар, що в нашій бібліотеці. Чорний такий, з каменями...

                — Той що ти зіпсувала?— припіднявши брову уточнив він. Кароліна кивнула і Лич розтанув в повітрі.

                Чарльз відіслав бібліотекаря геть і поглянув на неї з осудом.

                 — Тобто зіпсувала?— насупився Самайн.

                 — Мені там треба було одне єдине заклинання, я його трохи змінила і ми вирішили, що його ніхто не має використовувати, тому я вирвала звідти одну сторінку. А так з ним все добре. 

                До кімнати увійшов Маркус Аврон з якимись паперами і Чарльз відійшов до нього.

               Самайн сверлив Кароліну невдоволено-задумливим поглядом.

                — Нам треба поговорити,— нарешті промовив він.

                — Я б хотіла звести наше спілкування суто до обговорення ситуації з Дрейком,— обережно сказала вона.

                — Чому?— здивувався він.

                — Тому що через вас в мене виникли деякі проблеми в особистому житті,— промовила вона стараючись не зустрічатися з ним поглядом.     

                — Як скажеш,— тихо сказав він і зло блиснувши очима пішов.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

              Клер підвелася з лави і підійшла до ґратів. Вона з цікавістю почала їх оглядати.

              — Що ви шукаєте, леді ДʼАрк?— насупився Річард.

              — Як вони відкриваються? Тут має бути якийсь замок...— задумливо мовила Клер.— В мене є виделка можна спробувати нею зламати замок, але я його не бачу...— вона розгублено зупинилася і поглянула на принца.

            — Скоріше за все вони відчиняються магією...— зітхнув принц.— Якби ми були в ваших краях, було б певно легше...

           — Чому?— незрозуміла вона.

            — Ну, на островах же не має магії, там грати це просто грати... з замками які можна зламати виделкою...— з усмішкою сказав він і раптом змінився в лиці.— Точно, леді ДʼАрк!

            — Що?— з надією спитала вона, помітивши, що він явно оживився.

            — Якщо тут не буде магії, грати відкриються самі собою, треба лише щоб ви змогли промовити вдало невеличке закляття. Я нажаль тут не можу його промовити, а ви ззовні маєте всі шанси поставити магічне блокування. Тоді в кімнаті не діятиме ніяка магія.

            — Але я не знаю такого закляття,— розгублено сказала Клер.

            — Я вас навчу, але в вас має бути хоч трохи сил, щоб воно подіяло. Ваш резерв ще не відновився? 

           — Саме працюю над цим,— усміхнулася Клер. Вона схопила кружку з вже холодним відваром і прийнялася швидко пити зілля. В неї зʼявилася слабка надія, що вони зможуть вибратися. 

           — Добре, доки ви будете набиратися сил, ми спробуємо вивчити слова закляття,— кивнув Річард.

           Години дві вони витратили на очікування, доки відновиться хоч трохи магічної енергії Клер. За цей час Річард пояснив їй що робити, як рухати руками і які слова казати для того, щоб заблокувати магію в кімнаті. На щастя ніхто до них не заходив і не заважав, очевидно у некромантів були важливіші справи. 

            — Я думаю, можна спробувати,— нарешті промовила Клер.

            — Ви впевнені, Клер?—  нерішуче спитав принц. 

            — Так.— Клер підвелася і стала якомога ближче до центру приміщення, наскільки дозволяв ланцюг. Вона змахнула руками, як вчив її Річард і почала промовляти віршик невідомою їй мовою, повністю зосереджена на задачі. Не відволікаючись ні на що. 

          Річард затамував в очікуванні подих. Він побоявся казати їй що в них немає шансу на помилку, щоб вона зайвий раз не хвилювалася, і тепер щиро вболівав щоб в неї все вийшло з першого разу.  

          Клер промовляла закляття заплющеними очима, кожен рух рук і пальців був чітким і виваженим. Вона відчувала свою магію на кінчиках пальців і вірила, що закляття спрацює. 

           В тиші, що запанувала навкруг, дівчина почула лязг металу, котрий голосно різонув слух. Вона розплющила очі і побачила відкриту клітку і щасливого Річарда що вийшов з неї.

          — Ви просто неперевершена, Клер!— вигукнув він обійнявши її на емоціях. 

          — Без вас я б цього не зробила,— усміхнулася Клер.— Тепер треба його зняти?

          — Так, інакше я не зможу вас звільнити,— кивнув він.— Зняти простіше, повторюйте за мною... Одне слово і один жест, синхронно. Ним можна зняти будь яке ваше закляття...

           Клер повторила за ним і він вмить відчув свою магію. Не чекаючи він змахнув рукою промовивши коротке слово і ланцюг Клер розсипався попелом. 

          — Тепер нам треба спробувати вибратися звідси...— задумливо промовив він і підійшов до вікна-бійниці. Принц шоковано застиг на місці. Клер стала поруч і поглянула в вікно: навколо замку, куди сягав погляд стояло військо з повсталих мерців і різноманітних моторошних монстрів. 

         — Генрі вміє робити портали, а ви часом не вмієте?— з надією спитала Клер, розуміючи, що непоміченими вони повз мерців не пройдуть.

          — Нажаль...— задумливо зітхнув принц.— Не засмучуйтесь,— сказав він, помітивши як враз змінився вираз її обличча.— Ми щось вигадаємо...

           Вони почули скрип дверей, що відкривалися. Річард вмить став поперед дівчини, прикривши її собою. Приготувавшись до бою він начаклував собі магічні клинки —  прозорі, ніби скляні, охоплені полумʼям.

          До приміщення увійшла Франсі. Вона одразу не помітила їх, застигла на місці побачивши порожню відчинену клітку, лише потім повернула голову і зло блиснувши очима вигукнула:

          — Охорона!

          Одним жестом руки, ельфійка скинула свою чорну мантію і приготувалася до бою. Кінчики її пальців засяяли зеленим світінням. Вона змахнула рукою і в принца одразу полетіли кільки гострих чималих шипів. Він встиг вчасно поставити щит і відбив їх. Шипи впали на підлогу і щезли. Франсі усміхнулася і неприродньо вигнувши свої тонкі пальці почала творити магію. З-під підлоги до ніг принца і Клер потяглися зелені шипасті лози. Річард почав рухатися і рубати клинками лози не даючи їм себе схопити. Клер діяла за його прикладом і теж не стояла на місці, вона помітила, що Франсі цілком зосередилася на принцеві і зовсім не чекала небезпеки від неї. Клер вирішила скористатися нагодою і шукала хоч щось, що б можна було використати як зброю. До приміщення заскочили четверо озброєних мерців і кинулися до принца. Швидко Річард відтяв одному з них кінцівку з мечем. Клер одразу підскочила, скривившись розтисла муміфіковані сухі пальці і забрала собі меча. Він був незручний і набагато важчий ніж той, до якого вона звикла, та все ж це було краще ніж нічого.

       Річард здолав вже двох охоронців, вправно ухиляючись від керованої ельфійкою рослини, котра невпинно продовжувала рости, скільки б він її не різав. Клер згадала настанови Трістана, ситуація була досить схожа з тою, що він описував. Замкнене приміщення, кілька нападників, і ніколи думати, як знешкодити противника —треба діяти, не гаючи часу. Вона наблизилася до Франсі трохи збоку, занесла меча і опустила його відтявши руку, що контролювала лозу... Франсі заволала нелюдським криком від болю, лоза вмить засохла і вже нічого не заважало Річарду знищити двох інших зомбі. Ельфійка опустилася на підлогу  притискаючи до себе свою понівечену кінцівку, здавалося вона нічого не помічає навколо від болю. 

        На її крики прийшли Дрейк і Валентайн, помітивши їх Клер зрозуміла, яку помилку вона зробила, не вбивши Франсі. Річард саме вбив останнього зомбі коли відчув що не може поворухнутися, його тіло як і тіло Клер скував паралізуючими чарами Валентайн. Він тримав поперед себе витягнуту руку з розставленими пальцями і шепотів закляття, що недозволяло їм рухатися. Дрейк зло оглянув приміщення оцінюючи ситуацію і підійшов до принца. Нагородив його зверхнім поглядом і поклав свою долоню йому до щоки. Клер злякано дивилася, як принц зблід, його очі закотилися і він втратив свідомість, впавши на підлогу без сил. Некромант повернувся до неї і пильно поглянув в її обличча. Останнє, що вона побачила, як він клацнув пальцями і все навколо поглинула темрява...                   

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

         Кароліна стояла в своїй спальні і сумно дивилася в вікно на захід сонця. Останнім часом все котилося під три чорти, руйнувалося ніби картковий будиночок, ще й Алекс сердився на неї через її "дивну дружбу" з Самайном. Вона зітхнула і знявши сукню перевдяглася в нічну сорочку. Раптом нізвідки в кімнаті зʼявився Лич. Кароліна здригнулася від несподіванки і вилаялася:

       — Скільки разів казала не зʼявляйся так в моїй спальні!

        — Це терміново. Треба тебе заховати. Вільям поруч, мабуть прийшов по тебе.

        — Стій,— вона задумалася.— Не треба, це гарна можливість дізнатися, де вони ховають Клер… де мій кинджал?— вона кинулася до столу шукати «Ангельске перо».

       — Це погана ідея,— насупився Малганіс.

       — Це ідеальна нагода,— Кароліна дістала із шухляди зброю і поглянула на свою нічну сорочку.— куди його заховати, щоб вони його не знайшли?

       — Де ти його заховаєш?— скептично спитав він.— Може одягнешся?

       — Якщо я буду в нічній сорочці, він не запідозрить, що я не проти щоб мене викрали. Хай думає, що застав мене зненацька…— промовила вона кинувшись до шафи й щось там шукаючи.— Ось він…

       Вона дістала з шафи корсет, котрий так жодного разу й не одягала.

        — Геніально,— закотив очі Лич.— Мало того, що зібралася в лігво до вбивць, ще й вирішила полегшити їм роботу. Ти в ньому не зможеш дихати.

        — А ти сильно не затягуй,—  з усмішкою сказала вона і приклавши корсет до тіла повернулася до нього спиною.  Лич зробив легкий плавний жест і мотузочки самі почали стягуватися.— Легше,— обурилася Кароліна. Вона вмостила кинджал в корсеті.— Де він?

        — Наближається. Може не варто?

        — Смерть сказала, що я маю бути поруч з Клер. Памʼятаєш? Йди попопередь інших. Хай думають, як нас рятувати.

        Лич зник, а вона сіла на ліжко і задумалася, якого біса їм від неї треба?

         Двері з гуркотом відчинилися. Вільям з лукавою посмішкою увійшов і поглянув на злякану жінку.

         — Привіт, кохана, я вдома,— він зачинив двері.

         Кароліна повільно підвелася і відступила вбік подалі від ліжка:

         — Чому ти прийшов? Я не становлю загрози для повелителя. Що вам від мене треба?

         — Повелитель хоче поговорити,— промовив він, підійшовши впритул.

         — Зніми браслети і поговоримо,— голос тремтів, вона навіть уявити не могла, що без сил їй буде так страшно в його присутності, страшно було навіть зустрітися з ним поглядом.

         — Ти не в тій ситуації, щоб диктувати нам умови,— хижо усміхнувшись він схопив її за волосся і розвернув голову так, щоб вона бачила його обличчя, особливо спотворену його частину. Кінчиками пальців іншої руки він провів по її шиї, опустився нижче до грудей. Валентайн нахилився до її вуха і прошепотів:— Коли повелитель дізнається, що йому треба, ми з тобою весело проведемо час.

         Кароліна затамувала подих і заплющила очі, сподіваючись, що її врятують раніше, ніж Дрейк отримає те, що йому треба.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

       Клер прийшла до тями коли сонце вже сіло. Вона озирнулася, щоб зрозуміти, що саме змусило її прокинутися. Зала освітлювалася свічками в підсвічниках, додаючи цьому місцю моторошнішої атмосфери. Вона знаходилася тепер в клітці, що блокувала магію. Некроманти стояли біля Річарда, поруч з кліткою, Дрейк контролював його магією, не даючи поворухнутися, а Вільям заливав йому до рота якесь зілля.

        — Що ж ваша високосте,— промовив Дрейк.— ви готові розповісти нам королівську таємницю?

        — Я нічого вам не скажу, можете поїти мене своїм зіллям скільки хочете. Хеллфайр поставила мені захист,— усміхнувся принц.

        — Його Високість думає, що ми не знайдемо спосіб добути з нього інформацію… Який наївний хлопець…— зло всміхнувся Дрейк.— Та є один спосіб зняти будь яке навіювання. Знаєте який, Ваша Високосте?

      — І який же?— зухвало спитав Річард.

       — Смерть,— промовив Дрейк. В цю мить Валентайн перерізав йому горло.

       Клер злякано скрикнула і прикрила рота руками. На очі навернулися сльози.

        Дрейк кинув на неї байдужий погляд і пішов геть з кімнати.  Валентайн пішов слідом за ним кинувши комусь в коридорі:

        — Віднесіть тіло до ритуальної зали.

        Клер сиділа на лаві, обхопивши коліна і тихо плакала. Вона потрапила до лап безжальних вбивць, котрі заради своєї мети без роздумів могли вбити і її. Як врятуватися вона гадки не мала. Вона пробула тут вже, мабуть, добу і її досі не знайшли… Їх мали шукати: Клер наречена принца, а Річард спадкоємець престолу… Як далеко вони опинилися, що допомога досі не прийшла? А раптом їх і не знайдуть? Страшні думки лізли в голову, вона відчувала себе слабкою і як ніколи беззахисною. Ще й той факт, що тілом коханого керував безжальний маніяк, пригнічував ще більше. Як допомогти Ніку, якщо вона навіть собі допомогти не може. Клер поглянула на свою тремтячу руку і важко зітхнула.

          Невже її пригода в цьому світі не матиме щасливого завершення?