Блекмор. Принцеса Островів (Книга 3)

 Після церемонії знайомства вони повернулися до вітальні і Амелія, присівши в крісло, промовила:

      — Грифону треба відпочити, буду рада, якщо залишитесь в мене в гостях до завтра. Я негайно ж пошлю звістку королю, що ви обоє в безпеці.

      — Дуже любʼязно з вашого боку,— кивнув Генрі. 

      — Отже,— жінка налила з чайничка чай принцу і уважно на нього поглянула:— Ви наречений моєї доньки?

      Клер, що саме робила ковток, закашлялася, неочікуючи, що Амелія таке втне. Генрі зацікавлено поглянув на дівчину.

      — Люба,— лагідно усміхнулася Амелія,— обережніше.

      — Я просто неочікувала ...— пробурмотіла Клер, нерозуміючи нащо Амелія вирішила підтвердити чутки.

      — Я здивований, Клер казала, що вона не спадкоємиця Говарда ДʼАрка...— насупився Генрі.

     — Вона вам не збрехала,— усміхнулася жінка,— вона не спадкоємиця престолу Островів, вона молодша сестра спадкоємця. Та знаючи, що вона не спадкоємиця, ви все одно маєте намір на ній одружитися?— з цікавістю спитала вона.

      — Так,— твердо кивнув Генрі.

      — І король з королевою не проти?— здивовано спитала вона.

     — Батько не проти, а мати вважає, що Клер спадкоємиця...— трохи зніяковів Генрі.

     — Я зрозуміла,— кивнула Амелія.

     — Я маю спитати вас, леді Амелія, чи не проти ви?— трохи нерішуче спитав Генрі.

     Амелія усміхнулась і поглянула на "доньку", котра здивовано дивилася то на нього, то на неї:

     — Рішення має приймати лише Клер. 

     — Генрі,— промовила Клер,— ти не подивишся, як там Грей?

     Генрі підвівся і кивнув, здогадавшись, що вона, певно, хоче поговорити з матірʼю наодинці. 

    Коли за ним зачинилися двері Клер поглянула на Амелію:

      — Нащо ви це робите?

      — Даю тобі можливість бути з тим, з ким ти захочеш. Я знаю твою таємницю, з твоїм походженням в тебе можуть бути проблеми. Ніхто не знає скільки в мене дітей, я даю тобі прикриття. Для всіх — ти принцеса. Я не Кароліна і не буду забороняти тобі звʼязувати життя з членами королівської родини. Незнаю, що робиться в твоєму серці, але принц закоханий в тебе. Якщо у вас все взаємно, ви зможете бути разом. А якщо ні, ти зможеш обрати іншого, і не хвилюватись, через його можливе упереджене ставлення. Тим паче коли інші дізнаються, що ти маєш відношення до нашої родини, але не спадкоємиця, Олівія лишить тебе в спокої.

       — Ви ж мене геть не знаєте...— здивовано прошепотіла Клер.

       — Тебе знає мій син. Тим паче я відчуваю провину, що тобі довелося прийняти на себе удар заготований для нього — полювати мали не на тебе.

       — Дякую,— тихо сказала Клер.

       — Йди до нареченого, а я надішлю звістку до палацу,— промовила Амелія. Клер слухняно кивнула і рушила до дверей.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

          Чарльз задумливо перечитав листа, що щойно принесло морською хвилею через відчинене вікно, в пляшці, запечатаній  печаткою Говарда ДʼАрка. Король підійняв очі на Трістана, який сидів навпроти у кріслі. Він був блідий і ще не відновив свої сили, але прийшов сюди, щойно прокинувся. Чарльз простягнув йому листа і, насупившись, поглянув на Алекса і Ріка, що тихо обговорювали коло карти Північних Островів, де саме краще висадити невеликий рятувальний загін.

         — Маю гарні новини, операцію можна скасовувати. Леді ДʼАрк в безпеці і вже покинула Острови,— задумливо промовив він.

         — Як вона врятувалася?— здивувався Алекс.

          — Їй допоміг Олівер ДʼАрк. Вона зараз у матері. Листа надіслала Амелія. Генрі та грифон, також там...

          — Неочікувано,— сказав Річард.

         — Вона визнала родинний звʼязок?— насупився Алекс, нічого не розуміючи.

         — Так,— кивнув король.— Але наголосила, що Клер не донька Говарда, і не є спадкоємицею. А спадкоємець її старший син, котрий скоро заявить про свої права на престол...— він пристально поглянув на здивованого Трістана. Судячи з його виразу обличча, він сам щойно про це дізнався.

        — Коли вони повернуться?— спитав Алекс.

        — Завтра вранці,— промовив Чарльз.— Повідом Кароліні, що ситуація під контролем...

        — Так, Ваша Величність,— кивнув Сентрокк і вийшов з кабінету.

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

          Клер неспішно вийшла на галявину, де розлігся в густій траві і грівся на сонечку, грифон. Вона наблизилися до фамільяра і, погладивши його по голові, озирнулася — Генрі поруч не було. Дівчина насупилася, помітивши на березі озера в траві купу одягу. Підійшовши ближче вона кинула погляд на озеро і саме зараз помітила, як він випірнув з чималою квіткою в руці, схожою на лотос.  Повільно він почав виходити з води, хитро всміхаючись. Клер дивилася, як вода стікала по його накачаному мʼязистому тілу і мимоволі замилувалася. Та коли він вийшов по пояс, зашарілася і відвела очі,  сподіваючись, що він поліз у воду в штанях.

        — Я побачив цю квітку в озері, і вирішив, що вона тобі сподобається,— промовив він підійшовши.

        Клер обережно поглянула на нього і подякувала Богу, що він таки не роздягнувся повністю.

        — Дякую. Вона прекрасна,— промовила тихо Клер взявши в руку квітку,— та не варто було, ти тепер весь мокрий...

        Генрі, не відводячи від неї очей, клацнув пальцями і вмить висох.

        — То дрібниці,— усміхнувся він.— Я тут подумав, мабуть, я заслужив сьогодні маленький поцілунок. Все таки, я заради тебе, домовлявся з твоїм грифоном і летів на ньому убивати когось, хто тобі, можливо, загрожував... 

       Клер, здивована його зухвальством, підняла на нього очі:

       — Ваша Високосте, здається, ми домовлялися, що спочатку станемо знову друзями.

       — Ми що ще не друзі, леді ДʼАрк?— награно здивувався він.— Здається, ми вже заручені, хіба ні?

       — Ми звісно заручені, але є нюанс,— усміхнулася Клер.

       Він підійшов до неї неприпустимо близько і тихо спитав:

       — Що ж я маю зробити, щоб заслужити поцілунок нареченої?

      Клер подивилася йому в очі:

       — Ну, якщо маленький, дружній, то можливо сьогодні заслужив.

     Він усміхнувся куточком губ, нахилившись до неї, торкнувся її уст ніжним поцілунком, котрий раптом став пристрасно-жадібним. У Клер перехопило подих, його рука ковзнула їй на стан і притисла її до його оголеного торсу. 

      Коли Генрі відсторонився, Клер глибоко вдихнула повітря і опустивши очі промовила:

      — Це не дуже дружній поцілунок...— вона озирнулась і помітила на алейці Амелію, що нерішуче застигла на місці з загадковою посмішкою.— Одягнися,— прошепотіла вона і хутко пішла до "матері".

       Генрі задумливо поглянув їй вслід і пішов за сорочкою, посміхаючись якомось своїм думкам.

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

        На королівський палац вже опускався вечір. Легкий освіжаючий бриз шелестів листям дерев у саду. Принцеса Ізабелла, не приховуючи поганого настрою, йшла по алейці в пошуках свого нареченого, котрий за весь день був настільки зайнятий, що досі в неї не було можливості з ним поговорити. Демониця помітила попереду знайому фігуру охоронця нареченого і хитро усміхнулася. З ним вона теж давно хотіла поговорити.

        Наблизившись до нього, вона прослідкувала за поглядом Алекса. Річард з королем щось обговорювали біля фонтану трохи далі.

        — Мені здалося, чи ви уникаєте мене, пане Сентрок?— тихо спитала вона, ставши поряд з ним.

        — Вам здалося, Ваша Високосте,— промовив він, не повертаючи голови.

        — Ти вже тиждень в палаці, і досі не знайшов часу для мене?

        — Багато роботи, Ваша Високосте,— сухо відповів він.

        — А мені здається, є ще якась причина...— задумливо промовила вона.— Незнаю, що там за завдання в тебе було, та повернувся ти звідти іншим. Знайшов собі якусь хвойду?

         — Ваша Високість, має думати про майбутнє весілля зі спадкоємцем престолу, а не про особисте життя підданих.

         — Навіть так,— невдоволено стисла губи дівчина.— Чи не пожалкує підданий про свої слова?

         — Підданий готовий понести покарання за свої дії, але принцеса має памʼятати, що на кону її репутація...

         Ізабелла насупилася і рушила вперед до нареченого, що саме закінчив розмову з батьком.

         — Річарде, цілий день намагаюсь тебе спіймати. Що з леді ДʼАрк? Щось відомо про її зникнення?

         — Не хвилюйся, люба,— усміхнувся Річард.— Клер разом з Генрі у її матері в гостях, певно рушили за благословенням.

         Вираз повного нерозуміння застиг на її обличчі:

          — Мені хтось казав, що її викрали...

          — Слухай більше тих пліткарів,— промовив безтурботно принц.— Завтра вранці повернуться. Не міг же батько оголосити про заручини, без відома її матері.

          — А Трістан? Що тоді з ним?— спитала вона здивовано.

          — Трістан отруївся чимось, саме перед поїздкою... трохи полежав в лазареті, вже бігає. Що ти за плітки такі чула?— спитав він насупившись.

           — Та багато чого говорять...— пробубоніла задумливо Ізабелла.— То завтра будуть святкувати заручини?

            — Звісно, Амелія ніби не проти...— знизав він плечима.— Тепер все залежить від матері.

             — Тобто?

            — Матуся думає, що Клер спадкоємиця, майбутня королева, а вона виявилася молодшою сестрою спадкоємця.  Це вже підтвердила сама Амелія.

             — І як Її Величність відреагувала на це?— з цікавістю спитала принцеса.

            — Батько їй повідомив, вона поки думає...— усміхнувся Річард.

            — Чому тебе це так забавляє?

            — Незнаю. Але з приїздом цієї дівчини стало веселіше в палаці, хоч якесь різноманіття... 

            — Ніколи не розуміла твою любов до всіляких інтриг,— зітхнула Ізабелла.

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

              Попрощавшись з Річардом Ізабелла поспішала до своїх покоїв. Вони вже давно мали звітувати майстру Валентайну. Демониця рішуче йшла коридором, незважаючи на косі погляди придворних. З самого її приїзду, вона відчувала неприязнь до себе зі сторони місцевих. Ізабелла здогадувалася, що це через упереджене ставлення королеви-ельфійки до всієї їх раси, через одну конкретну особу. І через коханок Річарда, котрі з ревнощів час від часу намагалися її отруїти. Словом в перші місяці їй було непросто придворі. Та тепер, коли минуло півтора року з дня її приїзду, вона достеменно знала правила придворної гри і давно змогла змусити Елеонору рахуватися з собою, але шлейф перешіптувань і косих поглядів, мабуть, завжди буде її супроводжувати. 

              Щойно принцеса Ізабелла увійшла в коридор, що вів до її апартаментів, вона момітила знервовану Дженні. Приклавши пальця до уст, вона поманила дівчину за собою до покоїв. Як тІлька вона зачинила двері, Дженні заторохтіла:

         — Відбувається щось дивне, нещодавно до нас в покої прийшов Сентрок і заборонив будь кому говорити про те, що трапилось. Сказав, що Клер поїхала в гості до матері і ніякої іншої версії нам нікому озвучувати неможна. Але я точно бачила те, що бачила... 

          — Знаю мені Річард сказав те саме. Вони намагаються приховати викрадення...— задумливо кивнула Ізабелла. Вона сіла за туалетний столик і почала креслити символи виклику. Дженні стала поруч.

         Здавалося Валентайн вже чекав, бо його зображення зʼявилося миттєво в дзеркалі.

           — Є щось цікаве для мене?— беземоційно спитав він.

          — Так Майстре,— кивнула Ізабелла.— Король вирішив приховати напад і викрадення. Всім кажуть, що принцеса у матері, разом з принцем Генрі. Амелія надіслала листа королю, в якому підтвердила, що дівчина її донька, але не донька Говарда, вона не спадкоємиця. Я особисто бачила пораненого демоном охоронця і його жахливу рану, але мені кажуть, що він просто отруївся... Принцеса має повернутися завтра вранці. Ввечері заплановане святкування заручин.

          — Добре,— кивнув задумливо Валентайн.— Хай святкують. Дженні, розпитаєш принцесу, що з нею сталося насправді. Поки готуйтеся. Вам треба буде викрасти і Редстоуна спадкоємця, і принцесу. Продумайте все ретельно. Вас не мають запідозрити. Я надішлю все необхідне. Як будуть цікаві новини, повідомляйте.

         На поверхні дзеркала знову зʼявилося відображення Ізабелли. Принцеса зітхнула:

          — Як нам викрасти їх с під носа у Сентрокка і Трістана?— вона розгублено подивилася на Дженні, що сама гадки не мала, як це втілити в життя.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

          В гостях у Амелії Клер змогла нарешті за довгий час розслабитись. Тут не треба було вдавати з себе благородну леді і боятись, що хтось викриє її таємниці. 

         Сонце сідало за горизонт, коли Клер з Амелією гуляли в саду, поки Генрі намагався погодувати грифона, любʼязно давши нареченій можливість поспілкуватися з матірʼю. Амелія була приємною і гостинною жінкою, котрій явно не вистачало компанії. Вона розпитувала Клер про світ, з якого вона прийшла і щиро дивувалася, як можна жити взагалі без магії. Та коли мова зайшла про рідних дівчини, Клер на мить замовкла і сумно зітхнула:

          — Я не памʼятаю їх... Я памʼятаю, як там все влаштовано, памʼятаю якісь окремі не надто веселі моменти з життя, але зовсім не памʼятаю людей, що мене оточували... Я не памʼятаю як раділа успіхам, не памʼятаю чи любила когось, не памʼятаю чи любив хтось мене... 

          — Ох...— зі співчуттям зітхнула жінка. Вона обійняла Клер і промовила:— Може спогади повернуться? Навіть уявити не можу, яке це жахливе відчуття. Чи є шанс повернутися туди? 

         — В книзі для чужих написано, що дороги назад немає...— похитала головою Клер.

        — Є книга для чужих?— здивувалася Амелія. Клер кивнула і жінка спитала:— А якби була можливість, ти б повернулася?

        — Я незнаю...— знизала плечима дівчина.— Може якби я памʼятала, було б легше відповісти. А так я не знаю, що я там втратила...

         — А тут ти щось знайшла?— з хитринкою в очах спитала Амелія. Клер опустила очі і зашарілася.— Я так і думала,— кивнула жінка.— Хто знає, як воно далі буде, може тут ти знайдеш своє щастя?

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

          Наступного дня погожим сонячним ранком, поснідавши Клер та Генрі почали збиратися додому. 

 Вони стояли на галявині недалеко від озера, де принц мав відкрити портал. Він саме пішов за грифоном, поглянувши йому вслід Амелія задумливо промовила усміхаючись.

          — Він возиться з твоїм фамільяром більше ніж ти.

          — Так, він просто вважає, що нам треба більше часу для спілкування...— потупивши очі промовила Клер.  Вона рогладила неіснуючу складку на спідниці легкої ніжнобірюзової сукні, яку їй подарувала Амелія.

          — Який турботливий молодий чоловік...— усміхнулася Амелія. Вона поглянула на дівчину і помітила, що її явно турбують якісь сумніви. Вона наблизилася і обійняла "доньку":— Не зважай на оточуючих,  слухай серце, люба, не поспішай. 

         — Дякую, вам,— промовила Клер.— Я тут пробула всього день, а таке відчуття ніби місяць...

         — Так, в цьому місці час ніби зупинився,— усміхнулася жінка.— Я буду рада, якщо ти завітаєш в гості на кілька днів якось, в майбутньому.

         — Обовʼязково,— кивнула Клер, відсторонюючись.

         — Передавай вітання братові,— підморгнула Амелія і поглянула на Генрі, що підійшов з твариною:- Рада була з вами познайомитись, Ваша Високосте. Буду рада бачити в гостях знову.

        — Це для мене честь, леді Амелія. Залюбки завітаю,— кивнув Генрі. 

        — Все йдіть, поки я не вигадала привід лишити вас ще на день,— промовила з усмішкою жінка.

        Генрі усміхнувся і почав створювати портал до королівського палацу.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

          Щойно вони вийшли біля головних сходів, Клер наказала грифону повертатися в звіринець. Вона подала принцу руку і вони рушили в першу чергу до короля. Чарльз вже чекав їх. 

        — Радий бачити вас цілих і неушкоджених,— промовив Чарльз. Він суворо поглянув на сина:— Наступного разу попереджай про свої плани, ми гадки не мали куди ти подівся, доки не надійшов лист від Амелії.— Він перевів погляд на Клер:— Леді ДʼАрк, з вами все гаразд? Ми хвилювалися за вас.

       — Дякую, Ваша Величносте, все добре,— кивнула Клер.

       — Присядьте,— він вказав на крісла і подзвонив у дзвіночок. Миттю в кімнату заскочив слуга. Чарльз наказав йому привести Трістана і знову поглянув на сина і його наречену.— Коли ми отримали листа від вашої матері, Клер, ми вирішили приховати від загалу те, що трапилося. Тому всі придворні вважають, що ви просто поїхали за благословенням до матері, а Трістан і інші охоронці — просто отруїлися їжею. 

       — Тобто ви не шукатимете того демона і він не отримає покарання?— невдоволено промовив Генрі.

       — Якби сильно мені не хотілося покарати того демона, я цього зробити не можу. Він член Ради Правителів, до того ж настільки впливовий, що жоден король не стане давати голос за його увʼязнення.

        — Чому така впливова особа вирішила доставити мене Олівії?— не розуміючи нічого спитала Клер.

       — Як мені пояснила Кароліна, коли його люди не можуть впоратися з завданням, за справу береться він. У них репутація найманців котрі завжди виконують завдання, саме через те, що він не цурається сам бруднити руки. 

        — То вони таки друзі?— спитала дівчина.

        — Люба, вони більше ніж друзі,— промовив тихо Генрі підвівши очі до стелі.

       Чарльз нагородив його невдоволеним поглядом і промовив до Клер:

        — Про їх стосунки спитаєш в самої Кароліни. Братство більше не буде на тебе полювати, ти в їх білому списку. Тому можеш не боятися. Кароліна це питання владнала і дістала протиотруту для Трістана. А ось певно і він,— промовив Чарльз почувши стук в двері.

         Трістан увійшов і окинувши присутніх поглядом, промовив, вклонившись. 

        — Викликали, Ваша Величносте?

        — Так, Трістане, проведи Леді ДʼАрк до її кімнати, вона певно втомилася.

       Клер загадково усміхнулась, поглянувши на Трістана, і кивнула Чарльзу:

        — Дякую, Ваша Величносте, відпочинок мені зараз не завадить,— вона підвелася. 

        — Йдіть, Леді дʼАрк, вам ще готуватися до прийому на честь заручин,— кивнув король.

       Клер поглянула на Генрі:

        — До вечора, Ваша Високосте.

        — До зустрічі, люба,— кивнув Генрі, йому не сподобалася  усмішка, що зʼявилася на її губах, щойно увійшов охоронець, та він постарався приховати свої емоції.

         Клер вийшла разом з Трістаном. Вони йшли коридором мовчки, нарешті Клер порушила мовчанку:

        — Як ви себе почуваєте?

        — Вже чудово, дякую,— кивнув він.

        — Рада це чути, я хвилювалася за вас,— промовила вона і зиркнувши на нього скоса, щоб помітити його реакцію, промовила:— Мама передавала вітання.

        Трістан усміхнувся:

        — Як вона?

        — Чудово. Та мені здалося, що їй самотньо і ...

        — Нудно?— закінчив він замість неї.

        — Ви не часто її навідуєте?

        — Як був малий, відвідував її раз на місяць, потім рідше... Останнім часом ми мало спілкуємося,— задумливо сказав він.

        — Чому?— з цікавістю спитала дівчина.

        — Вона надто квапить події, хоче щоб я вже скликав Раду Правителів і вимагав те, що належить мені по праву народження.

         — А ще не час?

         — Це не робиться так швидко,— зітхнув він.— Я працюю над цим, Його Величність допомагає мені. Скоро все буде. 

        Клер задумливо кивнула і раптом спитала:

        — Ви сказали, що приїжджали як були малим, ви росли не з матірʼю?

        — Ні. Я народився напівлюдиною і не міг жити під водою, а мати довго без води не може, вона лишала мене на няньок, щоб відновити сили. Коли мені виповнилося три роки зʼясувалося, що я успадкував її силу. Я був надто малий і не розумів, що роблю... постраждало кілька служниць...— він сумно зітхнув.— Мати не знала, що зі мною робити і Кароліна забрала мене в Блекмор, на неї мої сили не діють, бо вона сама вміє навіювати... До шістнадцяти я жив там, а потім мене відіслали на навчання в королівську гвардію.— вони зупинилися біля дверей до її кімнати і Трістан, пильно поглянувши на дівчину, сказав:— Хто я ви зʼясували і знаєте майже всі мої таємниці, леді Клер. В мене питання, хто ж тоді ви?

       Клер опустила очі і загадково усміхнулась:

        — Зараз виходить, що я ваша молодша сестра.

       Він нахилився до її вуха і прошепотів:

        — Ви ж знаєте, що я можу змусити вас зізнатися.

        — Знаю,— Клер сміливо поглянула йому в очі, зробивши крок до дверей,— Та ви цього не зробите.

        — Чому ви впевнені в цьому?— здивовано піднявши брову, спитав він.

        — Якби хотіли, вже б зробили,— усміхнулася вона і увійшла до кімнати. Чомусь саме його вона не боялася зовсім і була впевнена, що він не застосує свої здібності на ній.