Блекмор. Принцеса Островів (Книга 3)

     Була вже пізня ніч, коли Кароліна різко прокинулася. Місячне світло пробивалося крізь відчинене вікно, десь знадвору чувся віддалений рик якогось звіра. Що саме змусило її прокинутись вона не знала. Кілька хвилин вона просто дивилася перед собою, як раптом в неї зʼявилася нова ідея, як спробувати позбутися кайданів. Якийсь час вона лежала  і обдумувала деталі. Підвівшись підійшла до столу і заходилася збирати необхідні інгредієнти. Запаливши свічки, вона розставила їх колом на підлозі. Взяла кинджал і увійшла в коло. Повільно вона почала читати слова заклинання. Її голос став все голосніше, свічки мерехтіли ніби в такт її голосу.

     Коли настав час, жінка рішуче різонула долоню кинджалом і шоковано замовкла, не договоривши заклинання до кінця. Не вірячи своїм очам вона стояла і дивилася, як з вістря ножа  впала крапля. Повільно Кароліна перевела погляд на руку: кров стікала з рани і падала на підлогу, виблискуючи сріблом в світлі свічок…

••••••••••••••••••••••••••••••••

       Прохолодного раннього ранку Клер з дівчатами вийшли на полігон, де мало проходити практичне заняття по захисту від негативного впливу. Навколо полігону зібрався натовп з студентів, котрі явно чогось чекали.

      — Що відбувається?— здивовано озирнулася Клер.

      — Сьогодні в бойових магів і темних, теж практичне по захисту, а викладачі допомагатимуть Тріппо і будуть слідкувати за безпекою,— з усмішкою сказав Рік.— Ви перші, ми за вами, потім старший курс бойових магів. Сьогодні легко не буде.

      — Чому?

      — Лекції Леона Тріппо може й не цікаві, а от його практичні заняття найкращі і найвидовищніші. В жодному університеті такого немає.— Рік вказав рукою на стіл, що стояв збоку, з трьома чорними скриньками:— в кожній скрині прокляття, унікальні для кожного з нас. Викладачі будуть спостерігати і оцінювати нашу поведінку, реакцію і вправність.

       — Щось мені вже це не подобається…— насупилася Іона.

       — Зараз Лич відкриє першу диво скриньку, і почнуться веселощі…— багатообіцяюче усміхнувся Рік.

    Холодний вітер ганяв поодинокі пожовклі листочки по полю. Похмуре сіре небо не віщувало нічого доброго.

       Ніколас  та Кароліна чекали на інших викладачів біля столу. Блекк задумливо дивився на купку першокурсниць, що про щось говорили з Ріком Мортоном. Серед них була Клер, саме тому вони і привернули його увагу. Поруч з обʼєктом його важких роздумів стояла Дженні Сторн.

      — Я говорив з Леоном,— задумливо промовив він.

      — Що каже Леон?— зацікавлено спитала Кароліна, швидко знайшовши очима «підозрілу» студентку.

      — Він стверджує, що та була дуже схожа на неї, але не вона.

      — Як так? Він певен у цьому?— насупилася жінка.

      — Каже, що ймовірно був під дією чарів…

      Кароліна вилаялася.

      — Це погано... Все одно треба наглядати за нею...

     Вона задумалась, пильно стежачи за дівчиною і важко зітхнула.

      — Як ти?— спитав Нік обережно.

      — Трохи нудить…— не думаючи відповіла Кароліна. Поспішно припнувши язика, вона  з підозрою поглянула на нього.— Чому ти цікавишся?

      — Чув, що ти втратила свідомість на уроці…

      — Хто сказав?— здивовано спитала.

      — Не важливо,— відмахнувся він.— Що з тобою відбувається?

      — Нічого смертельного, не хвилюйся, це тимчасове…

      — Ти так переживаєш через Алекса, чи причина в браслетах?

      — Жоден з варіантів,— зітхнула вона і застигла на місці, помітивши Сентрокка, що йшов до полігона.

      — Важко тобі буде викинути його з голови, якщо він буде тут…

      — Я вже ніколи не викину його з голови, Ніколасе, бо в мене тепер назавжди буде маленьке нагадування про нього…— зітхнула Кароліна і відвела очі.

      — Маленьке нагадування?— не зрозумів Нік. Якусь мить він в голові складав докупи всі симптоми, потім тихо спитав:— Я правильно все зрозумів?

      — Я думки читати не вмію…— усміхнулася Кароліна.

      — Як це трапилося?— здивовано спитав.

      Хеллфайр повернула до нього голову і хитро всміхнулась:

      — Тобі розповісти все в деталях?

      Ніколас закотив очі:

      — Ні, мені не треба це знати…

      Кароліна засміялася помітивши, як він зніяковів.

      Тим часом Алекс підійшов ближче і стримано привітався. Кароліна одразу змінилася в обличчі і почала робити вигляд, що її турбує якась складка на її чорній сукні. Сентрокк став поряд. Запанувало ніякове мовчання.

      За кілька метрів від них до Ріка і дівчат підійшли Генрі і Ден.

       — Ви знову найкращі друзі?— з посмішкою спитала Джіа.

       — Ми владнали всі питання,— буркнув Редстоун.

       — Так, Генрі вже заспокоївся,— хихикнув Хеллон.

       — Через вашу суперечку, тепер всі знають надто багато деталей вашого з Клер особистого життя,— дорікнула Іона. 

       — Давайте закриємо цю тему?— невдоволено запропонував Генрі.

       Клер кинула на нього засуджуючий погляд і зітхнувши поглянула в бік. 

      — Дженні,— скориставшись паузою, промовив Рік,— ми можемо поговорити? 

      Неохоче дівчина кивнула і вони разом відійшли. Джіа поглянула їм вслід і задумливо промовила:

      —  Вам не здається, що Дженні повернулась якась тиха і задумлива?

      — Мабуть справа в її заручинах,— знизала плечима Іона. 

      — Ви всі повернулися дивні,— усміхнувся Ден,— окрім тебе,— додав він поглянувши на Іону.— Ти була такою і до поїздки. 

      Іона насупилася  і ляснула його по руці.

       — Тріппо йде...— промовила Джіа, помітивши викладача.— Зараз почнеться. 

      З появою Леона всі зайві студенти вийшли за межі полігона, чекати своєї черги. Тріппо неспішно увійшов і наблизившись до викладачів, привітався з ними. Вони обмінялися кількома репліками і нарешті зʼявився Ректор-Лич. Його усмішка не віщувала легкого випробування, було очевидно, що він постарався на славу, готуючи свої капості. 

       Леон вийшов вперед і поглянув на учнів:

       — Вітаю, учні. Сподіваюся, ви добре приготувалися? Якщо хтось не впевнений в своїх силах, ви можете відмовитись від участі і отримати незадовільну оцінку одразу.—  Він зробив паузу, даючи учням час оцінити свої сили. В очах студентів читався страх і настороженність, та жоден не підняв руку. Леон кивнув:— Що ж, тоді почнемо. На кожного з вас буде спрямоване оригінальне прокляття із розряду найпростіших, котрі легко зняти знаючи їх природу. Завдання просте: зняти всі прокляття. Я і мої колеги слідкуватимемо, щоб ви не нашкодили собі чи один одному. В скрині є кілька особливих сюрпризів, тому ми вжили заходів безпеки,— усміхнувся Леон.— Бажаю успіхів. 

      Вперед вийшов Малганіс, весь його вигляд говорив про те, що це найулюбленіший з його обовʼязків. Лич з задоволеною усмішкою окинув поглядом учнів, котрим сьогодні не пощастило стати піддослідними. Тонкими кістлявими пальцями він пройшовся по кришці блискучої чорної скриньки. За мить кришка піднялася і до них із скрині полетіло щось, схоже на чорний дим, який прудко виляючи розлетівся навсібіч, до кожного з учнів, що стояли посеред поля.

      Спочатку нічого не відбувалося, учні стояли озираючись один на одного в очікуванні. Раптом почався хаос...

      Клер відчула холодні невидимі пальці  на своїх запʼястках і усвідомила, що не може зробити жодного кроку, її ноги ніби вросли в землю. Вона розгублено поглянула на Джию. Демониця злякано озиралася навколо, в очах стояв справжній жах, здавалося, вона бачить щось настільке жахливе, що страх паралізував її позбавивши можливості тверезо оцінювати ситуацію.  Дженні, що стояла поряд злякано скрикнула,  втративши контроль над своїми силами вона почала відриватися від землі і летіти кудись за вітром… Іона, на котру ще не встигло подіяти прокляття, швидко зреагувала і змахнула рукою викликаючи з під землі витке рослинне стебло, що обвилося навколо талії Дженні і затримало її від несподіваної, точно захопливої подорожі. А от промовити закляття, яке мало б повернути Дженні здатність контролювати силу вона не встигла, бо почала перетворюватися в камінь...

   Щойно прокляття розлетілися викладачі подіставали нотатники і почали робити якісь помітки. Переговорюючись між собою.

    Коли Хеллон вудбив прокляття захисним щитом і воно повернулося до скрині, Кароліна нахилилася до Леона:

      — Швидко зреагував… Мені подобається те, як він використовує свої сили.

      — З його потенціалом це не дивно,— знизав плечима Леон.

      — Справа не в потенціалі, а в тому, що він знаходить нестандартні рішення. Ніхто більше не додумався відбити прокляття. Це не єдиний раз, коли він відзначився. Хлопець далеко піде.

      — Я думав принцеса твоя улюблениця на цьому курсі,— здивовано промовив Тріппо.

      Кароліна задумливо поглянула на Клер скуту якимись чарами. Дівчина злякано озиралася довкола.

      — Клер не створена для бою чи війни. В неї великий потенціал, але вона не використовує його навіть на чверть… Вона боїться своїх сил…

      — Їй треба ще трохи позайматися і вона розкриється,— втрутився Ніколас.

      Кароліна ледь стримуючи посмішку промовила тихо:

      — То може хтось вже б позаймався?

      Ніколас не встиг відповісти, його увагу привернув Генрі, що стрімко йшов в їх бік з палаючим магічним мечем.

      — Що з Редстоуном?— спитав він.

      — Йому дісталася «жага крові»…— усміхнувся задоволений капостю Лич.

      — Це цікаво,— оживилася Кароліна,— Діставай зброю, Нік, думаю його мішень ти.— Вона помітила, що Хеллон вже наздоганяє Генрі і готовий нейтралізувати чари:— Данієль, не поспішай, рятуй когось іншого, хай Редстоун побігає.

      Ден розгублено озирнувся не знаючи кого обрати.

       Ніколас тим часом зняв свою вчительську мантію. Лишившись в білій сорочці і штанях, він стрімко рушив назустріч принцу, начаклувавши собі клинки.

       — Дуже небезпечне прокляття, — з сумнівом промовив Алекс,— він може наробити лиха з ним.

       — Він зараз керується лише інстинктами, я хочу бачити, як він б'ється, коли нічого його не стримує. Тим паче, їм обом треба випустити пар,— не дивлячись в його бік промовила Кароліна. 

       В той же час, Клер стояла і  марно намагалася зрушити з місця. Поруч стояла статуя німфи, а над ними верещала Дженні, котру теліпало зі сторони в сторону з кожним поривом вітру. Клер обернулася назад відчувши, що земля під ногами почала тремтіти, і здивовано відкрила рота: один з учнів намагався втекти від моторошних щупальців, що вилазили зпід землі переслідуючи його на кожному кроці. Хтось інший, весь зарослий волоссям, безуспішно намагався розчаклувати себе, роблячи паси волохатими руками... Біля протилежного краю поля зʼявився Лич і магією знерухомив учня, у котрого вийшла з під контролю магія землі : він намагався утворити провалля. 

       — Принцеса не знає, чого Редстоун хоче вбити Блекка?— почула вона голос Дена і злякано повернула до нього голову. Хеллон стояв поруч, знімаючи закляття з Джії. Клер пошукала поглядом Генрі, це було не важко: вони з Ніколасом билися на мечах недалеко від викладачів. Хеллон допоміг демониці підвестися:— Розчакловуй Іону, а я допоможу принцесі,— усміхнувся він. 

       — Їх треба зупинити...— стурбовано промовила Клер не відводячи погляд від Генрі і Ніка.

       — Я хотів. Хеллфайр сказала не чіпати, вони з Сентрокком спостерігають за його технікою...

      — Але він вбʼє Ніка...— вигукнула Клер злякано, бачачи, що Генрі не контролює свою лють і явно має недобрі наміри.

       Хеллон, що вже почав творити чари здивовано застиг, якусь мить подумав і, вирішивши не коментувати це, почав заново. Щойно Клер відчула, що невидимих пальців немає на її зап'ястках вона полегшено зітхнула і кинула тривожний погляд на бійку.

      — У викладачів все під контролем, не хвилюйся. Давай займемося іншими? Чур мій волохатий, я хочу знати хто це...

      Клер розгублено провела його поглядом і, глибоко вдихнувши, поглянула на Іону і Джіа, що намагалися врятувати Дженні. Вона була надто високо, тому Іона намагалася лозами спустити її нижче, а Джіа промовляла закляття. Клер вирішила, що вони впораються і рушила рятувати хлопця, за яким ганялися щупальця.       

      Алекс, бачачи, що Ніік вже виснажений від постійних атак принца, пішов на підмогу. Кароліна вирішила скористатися нагодою і поговорити з Леоном.

     — Задам дещо особисте питання,— промовила нерішуче вона.— Ти впевнений, що не спав з Дженні Сторн.

      — Так. Я певен,— кивнув Леон.

      Кароліна недовірливо поглянула на чоловіка і зітхнула:

      — Добре, нехай.— Вона озирнулась перевіряючи, що всі інші досить далеко:— Можеш перевірити чи немає на мені впливу, якоїсь магії?

      — Щось трапилось?— занепокоєно спитав Леон.

      — Зі мною щось відбувається… Просто перевір.

     Леон поклав долоню на її лоба і промовив коротке закляття. Під його рукою почало сяяти золотисте світло.

      — Єдина магія, яка з тобою взаємодіяла — це сцілення. Дещо незвичне… Але іншого впливу на тебе не здійснювали.

      — Ти певен?— з сумнівом спитала Кароліна.

      — Так. Те що з тобою відбувається… Ти не хочеш сказати що це?

      — Ні,— Кароліна насупилася.— Дякую.

         Тим часом Клер спробувала вже тричі зняти чари з одногрупника, але те, що він постійно рухався заважало їй спрямувати магію на нього. Хоч вона і просила його зупинитися, та він не зміг довго встояти... Подумки Клер вилаялася і вирішила знімати з нього чари іншим способом, який знала. Вона сконцентрувалася, чітко відтворила жести, яким її навчив Річард і промовила слова. Вмить все навколо затихло, чулося лише шипіння з яким чорний дим проклять повертався до скриньки.

     Лози, що утримували Дженні зникли і вона гепнулася на землю.

     Зброя Генрі зникла, він важко дихаючи поглянув на Ніка і Алекса.

     Лича відкинуло кудись геть...

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

        Коли закінчилися всі випробування Кароліна увійшла до звіринця. Хант саме йшов їй назустріч.

       — Сіверій, мені треба з вами поговорити...— нерішуче почала жінка.

       — Так, уважно вас слухаю,— зацікавився дід.

       — Треба щоб ви перевірили деяку субстанцію, і сказали мені, якій істоті вона належить,— сказала вона досить тихо, ніби боялася, що хтось підслухає.

      — Заінтригували, пані Хеллфайр,— дід зацікавлено кивнув.— Що за "субстанція"?

      Кароліна дістала з кишені флакон з срібною рідиною і дала її професору.

      — Я не можу сказати де її взяла. 

      — Ви взяли це в якоїсь істоти, але не знаєте, що то за істота?— скептично спитав він.

      Кароліна зніяковіла:

     — Скажімо так,— почала вона вигадувати, як відповісти так, щоб він не ставив більше питань і не відмовився допомагати:— Істота виглядає, як людина...але в людей кров не така. 

     — О...— задумливо поглянув дід на пляшечку і кинув підозрілий погляд на її перевʼязану долоню. Жінка помітила це і ніби не навмисне сховала руку.— Ходімо до моєї лабораторії, пані Хеллфайр, будемо зʼясовувати, що то за загадкова така істота. 

        Наступні півгодини Хант мовчки вивчав рідину з пляшечки. Роздивлявся її під збільшувальним склом, нюхав, крапав в різні рідини і проводив інші маніпуляції. Чим далі, тим більш похмурим він ставав і сильніше супився. Кароліна терпляче сиділа на стільчику, де він ії посадив і намагалася нічого не чипати. Його кабінет нагадував лабораторію скаженого алхіміка: тут було безліч склянок, колбочок і різних ємкостей. Старі книги і гравюри з зображенням різних монстрів на стінах. Десь щось булькало і клекотіло, звідкись йшов дим.

        — Що ж, пані Хеллфайр,— нарешті втомлено зітхнув він.—  Боюсь я вам допомогти не можу... не знаю жодної істоти з такою кров'ю... 

        Кароліна вилаялася.

        — Якщо не ви, то хто може?

        — Є один чоловік, котрий може дати вам відповіді, але незнаю чи захоче...— похитав Сіверій своєю сивою головою.

        — Я його змушу. Назвіть лише імʼя,— підвелася рішуче Кароліна.

        — Навряд його можна до чогось змусити. Він член ради правителів, останній представник чистокровного роду... 

       Кароліна насупилася на цих словах, бо опис був дуже схожий на одного їі знайомого.

        Хант продовжив:

       — Ви чули про Алістера Лестер-Двейна?

        Кароліна полегшено видихнула:

       — Імʼя знайоме, але я не памʼятаю нічого...

       — Це Лорд-Вампір, що мешкає в замку Двейн. Він живе відлюдником після смерті доньки,вже двісті років. Все життя вивчав магічних істот і був моїм вчителем, і вчителем Дрейка Безсертного. Про цього ви точно чули. Лише він може сказати вам, що то за істота. Ви ж зможете зібрати йому ще крові? 

       — О, не хвилюйтесь в мене їі вдосталь...— вона осіклася.— Тобто я набрала в тієї істоти кілька флаконів...— вона ніяково відвела очі.— Дякую, пане Хант.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

            Кароліна замислено йшла коридором. Вона пройшла повз Клер та Генрі, що невдоволено щось обговорювали і раптом зупинилася і зацікавлено поглянула на принца:

            — Редстоун, ти можеш відкрити портал в місце де ніколи не був?

            — Все залежить від того, що то за місце,— насупився Генрі.

            — Якщо, припустимо, суто теоретично, потрібно потрапити в замок Двейн?— спитала вона, скосивши погляд на Клер, що уважно слухала.

            — Вибачте, декане Хеллфайр, але це небезпечне місце, що ви там забули?

            — Я питаю суто теоретично,— промовила жінка, невдоволено стиснувши губи.

            — Якщо теоретично, то я можу,— з підозрою сказав він.

            — Добре, зайдеш до мене, коли договорите, є розмова,— сказала вона і розвернувшись неквапливо пішла.

            — Що вона вже затіяла?— насупилася Клер.

            — Незнаю, та останнім часом вона надто дивна…— задумливо сказав хлопець.

            — Замок куди їй треба, що там?

            — Там живе один Лорд Вампір… Його вже багато років ніхто не бачив, може вже і в живих немає… Більше двох сот років тому, він розігнав всіх слуг і єдина причина з якої покидав замок — були засідання Ради Правителів, він найстарший з нині живих вампірів і останній з чистокровних...  чому вона не попросить про це лича?

            — Бо не хоче щоб він знав,— Клер насупилася.— Я піду з вами.

            — Не вигадуй, це небезпечно,— заперечив Генрі.

            —  Я сама вирішу, що мені безпечно,— насупилася дівчина.— Ходімо.

            Генрі невдоволено стис губи і пішов за нею. Постукавши до кабінету Кароліни,вони увійшли. Жінка здивовано підійняла брову, поглянувши на рішуче налаштовану Клер.

             — Я йду з вами,— відповіла дівчина, на питання, що не прозвучало.

             — Цікаво, чому ти так в цьому впевнена?— усміхнулася Кароліна.

             — Бо якщо я лишуся тут, то одразу піду до Блекка і все йому розповім,— побачивши, як насупилася Кароліна, Клер впевнилася в своїх здогадках: вона не хотіла, щоб про її подорож хтось знав.

              Хеллфайр перевела невдоволений погляд на Генрі, та той лише знизав плечима.

             — Добре, але навіть не думай скаржитися про те, що тобі страшно. Якщо почую хоч раз слово «небезпечно» Редстоун відішле тебе назад,— у відповідь Клер кивнула. Кароліна дістала з шухляди малюнок замку на пожовклому аркуші паперу і віддала його принцу:— Починай.

 •••••••••••••••••••••••••••••••••••••••            

             Вони опинилися перед величним моторошним замком з чорного каменю прикрашеного страхітливими скульптурами зубастих істот, що немов спостерігали за ними своїми камʼяними зіницями. Високі шпилі врізалися в сіре грозове небо, через щільні хмари сюди не потрапляло жодного промінчика сонця. Навкруг куди сягав зір була чорна позбавлена будь якої рослинності земля. Густий туман клубочився навколо, укриваючи поверхню і ховаючи її недосконалість… Все оточення було позбавлене барв, тут панував чорний колір і всі відтінки сірого.

             Висока брама з темного металу і дерева повільно відчинилася зі скрипом, що громом порушив тишу. Хеллфайр кивнула своїм супутникам і рушила вперед. Клер взяла Генрі під руку, так було трохи спокійніше, разом вони пройшли за Кароліною всередину. Дівчина відчувала холод, що пробирався крізь одяг і сковував до кісток... чи то був страх? Вона не була певна, та відчувала, що руки тремтять, а серце вискакує з грудей. 

            Внутрішні приміщення були такі ж похмурі, як і пейзаж ззовні.

          Вони увійшли до просторого холу, в якому панував морок. Раптом, ніби запрошуючи їх, спереду почали загорятися факели на стінах, освітлюючи їм маршрут. Пройшовши коридором вони опинилися перед масивними деревʼяними дверима, що гостинно відчинилися, пропускаючи їх до зали з холодним каміном, кількома масивними кріслами і порожнім столом. Приміщення освітлювало кілька канделябрів, котрі не могли повністю розігнати навколишню темряву.

           — Ви прийшли в пошуках своєї смерті?— пролунав холодний владний голос, розтягуючи кожне слово так, ніби в нього на це була вся вічність.

           Кароліна не одразу зрозуміла звідки прозвучав цей голос, він відлунював в просторому приміщенні від стін і, здавалося, що лунав звідусіль. Клер перша помітила коло вікна худощаву постать чоловіка, і торкнувши розгублену кураторку за плече вказала на нього. Він непорушно стояв коло вікна, спиною до них, в чорному похмурому одязі і єдине, що кидалося в очі - це його посріблене сивиною волосся. Хеллфайр зробила кілька кроків до нього і промовила:

           — Я прийшла в пошуках відповідей, мілорде.

           — Я не маю бажання відповідати на запитання,— беземоційно промовив старий вампір.- Забирайтеся, доки живі.

           — Вибачте мені мою зухвалість, та я не піду доки не дізнаюся те, що мені потрібно,— промовила твердо Кароліна.

           — За таку зухвалість, ви…— він обернувся і замовк напівслові, пильно дивлячись на жінку. Він насупився і повільно підійшов ближче до неї, невідривно вивчаючи її обличча.            

           Кароліна здивована його інтересом застигла чекаючи, доки він продовжить.

              — Хто ти?— спитав він здивовано.

              — Кароліна Хеллфайр, мілорде,— зніяковіла вона.

              — Прізвище демонське, але ти не вогняний демон…— задумливо промовив він і торкнувся рукою її білосніжного волосся.— Ти схожа на мою доньку… В неї було таке ж волосся…

             — Було? Що з нею трапилося?

             — Вона закохалася в монстра, що зрадив її довіру…— Сумно промовив він, в його очах промайнув біль втрати, котрий він так і не зміг пережити.— Я власноруч послав до неї того хто її згубив…

             — Ви маєте на увазі Дрейка?— тихо спитала Кароліна.

             Очі вампіра вмить потемнішали, бліде обличча спотворилося гримасою люті:

             — Я хочу чути це їмʼя, лише з новиною про його смерть…

             Хеллфайр злякано відсахнулася від нього і промовила:

             — Тоді ми до вас прийшли з гарними новинами.

             Алістер застиг на мить і насторожено спитав:

             — Це не можливо.

             — Це сталося, моя вихованка його вбила,— Кароліна вказала на Клер, що злякано стискала руку Генрі.

             Вампір зацікавлено поглянув на тендітну дівчину, так, ніби щойно її помітив. Вона фізично відчувала на собі важкий погляд срібних очей, здавалося він бачив її наскрізь.

             — Чому ти прийшла?— повернув голову до Кароліни Алістер.

             — Я хочу знати, що зі мною відбувається,— видихнула вона.

              Клер та Генрі здивовано перезирнулися.

             — Чому ти вважаєш, що саме я можу допомогти?

              — Хант сказав, лише ви зможете розібратися,— Кароліна озирнулася на своїх супроводжуючих і тихо промовила:— моя кров дещо змінилася…— її шепіт прозвучав надто голосно в порожньому залі.

              — Цікаво…— задумливо промовив він і поглянув їй в очі:— ти ж розумієш, що для того щоб допомогти я маю…

              — Скуштувати?— пошепки спитала вона.

              Алістер кивнув. Кароліна дістала кинджал і піднесла його до долоні, але він її зупинив відвівши руку з кинджалом вбік:

               — Ні, це відбувається не так,— усміхнувся вампір, його очі засяяли червоним. Тонким блідим пальцем він провів по вені на її шиї:— я віддаю перевагу класиці.

             Кароліна злякано застигла, він нещодавньої сміливості не лишилося і сліду:

              — Маю вас попередити, що якщо ви не зупинитесь вчасно тут зʼявиться Лич з наміром вас вбити… мені б хотілося поки тримати від нього в таємниці все це,— прошепотіла вона, невідривно дивлячись в його моторошні очі, що ніби гіпнотизували.

              — Це дуже погана ідея…— прошепотіла Клер до Генрі.

              — Ми маємо втрутитись?— припустив принц нерішуче.

              —  Я б не радив, якщо вам дороге ваше життя,—  усміхнувся до них вампір. Він знову поглянув на Кароліну і повільно прибрав волосся з її шиї. Одніє рукою він обхопив її за талію, а іншою нахилив голову жінки вправо. Обличчя лорда змінилося, стало ще блідішим, майже сірим, всі зуби видовжилися —  це обличчя не нагадувало людське, тепер він був страхітливим моторошним монстром, від погляду на якого душа ховалася десь в пʼяти, а тіло камʼяніло від жаху.

              Клер, сама того не усвідомлюючи, стисла руку Генрі ще сильніше.

              Алістер нахилився до шиї Кароліни. Гострі зуби впʼялися в шкіру. Кинжал випав з її руки і голосно лязгнув об камʼяну підлогу. Миттєва слабкість скувала все тіло, позбавляючи сил для супротиву. Не було сил навіть кричати… всі думки і тривоги зникли, лишивши після себе порожнечу…

              Алістер зробив всього ковток і відсторонився. Він дістав хустинку і приклав до її шиї, все ще притримуючи Кароліну за талію, бо вона  ледь стояла на ногах.

             — З нею все добре?— спитала стурбовано Клер.

             — Не варто хвилюватись, хоч я давно і не їв, та можу контролювати голод,— промовив Алістер, чекаючи доки Хеллфайр прийде до тями.—  Кілька хвилин буде дезорієнтована,— він обережно посадив її в крісло і повернувся до Клер:— Отже, як ти це зробила?

             — Що зробила?— спитала дівчина, не розуміючи про що він.

             — Як ти вбила Бессмертного?

             — Я проштрикнула його цим кинджалом,— промовла Клер і підняла «Ангельське перо» з підлоги.

             Вампір хотів взяти в неї зброю, але відсмикнув руку, щойно торкнувся.

              — Цікава зброя… Як я розумію ти одна з «тих що приходять»?

              — Нерозумію, про що ви…— промовила Клер зніяковівши, вона здогадувалася, на що він натякає, але не збиралася нічого підтверджувати. Генрі насупився і з підозрою поглянув на дівчину.

              — Ну звісно, інакше ти б не змогла це зробити…— криво усміхнувся він, загадково блиснувши своїми сріблястими очима. Він поглянув на Кароліну:— Була людиною?

              — Так…— хрипло промовила Хеллфайр, притримуючи хустинку на шиї.

              — Тепер вже ні, ти щось інше, демонічне, нове… Таких істот я ще не зустрічав,— задумливо промовив Алістер.- Ти не знаєш, що спричинило зміни? Коли вони почалися?

              —  Півтора тижні тому коли ми вбивали Дрейка, кров була нормально… Я тоді ледь не вмерла, але мене вчасно врятували…

              — Як саме?— зацікавився вампір.

              — Самайн дав мені свою кров…— поглянувши на перстень промовила Кароліна.

              — Це був єдиний раз коли ти її пила?

              — Ні, нещодавно теж… мені було погано, я втратила свідомість…— жінка важко зітхнула:— Це може бути через кров?

              — Навряд, вона мала лише зцілити… Хіба що, я чогось не знаю?

              Кароліна опустила очі долу:

              — Якби припустимо, в мене була якась здібність, наприклад, дублювати спрямовану на мене магію, це б стало причиною?

              Алістер здивовано повів бровою і перевів погляд на Клер:

              — То вас таких двоє?

              — Не розумію про що ви…— Клер повернула голову до вікна, ніби там було щось, напрочуд цікаве.

              — Дуже ймовірно, що це стало причиною…— кивнув він.

              — Але пятдесят років тому я теж пила її, і тоді все було нормально,— розгублено промовила Кароліна.

              Алістер задумливо поглянув на неї. Це була загадка для нього. З усім його досвідом вивчення істот, що населяли цей світ, він вперше стикався з таким перетворенням. Раптом його погляд зупинився на руках Кароліни, на браслетах з древніми символами.

              — Де ти взяла ці браслети?— він зробив легкий жест пальцями і рука Кароліни проти її волі піднялася ближче до нього. Вампір притримуючи її кисть уважно почав оглядати написи.

              — Мені їх подарував один хворий на голову шанувальник…— пробубоніла невдоволено жінка.— вони блокують мій вогонь і не дають поповнюватися магічному резерву…

              — Це дуже древня річ… Як давно вони в тебе?

              — Недавно…— насупилася Кароліна,— вони могли вплинути?

              — Мова цих символів втрачена, тому важко зрозуміти, які властивості притаманні їм ще…

             Хеллфайр вилаялася.

             — То ти і є та «обрана богами»?— задумливо спитав Алістер.— Як він дозволив тобі прийти до мене?

             — Хто?— не зрозуміла Кароліна. Вона прибрала хустинку від шиї і поглянула на неї. Плями на білій тканині не були червоними, як мало б бути. Вони були сріблясті.

             — Самайн.

             — З якого дива він має мені давати дозвіл?— обурено спитала жінка.

             — Ну…— вампір здавалося розгубився.— Ти ж його наречена… носиш його дитя…

             — То не його дитя,— засміялася Кароліна і поглянула на каблучку:— А це в мене тимчасово, він обіцяв зняти його, коли настане час. У нас немає стосунків.

             Алістер довго напружено вдивлявся в її обличчя, ніби намагаючись прочитати її думки.

               — Він не сказав тобі про пророцтво, так?— нарешті спитав він.

               Усмішка зникла з її обличча, Кароліна насупилася:

               — Яке пророцтво?

               — Він вже двісті пʼятдесят років чекає «Обрану богами, з білим волоссям», я не знаю весь текст пророцтва, воно, на жаль, втрачене. Мені відомий лише цей уривок.

              Кароліна застигла і занепокоєно поглянула на вампіра. Вона підвелася і задумливо почала ходити із сторони в сторону. Клер та Генрі перезирнулися, чекаючи які ще цікаві факти стануть відомі.

              — Про що воно? Це пророцтво? Що буде зі мною, якщо воно про мене?— спитала вона зупинившись прямо перед Алістером.

             — Ти станеш його королевою і подаруєш йому нащадка.

             Кароліна відвернулась від нього і красномовно вилаялася. Вона зробила кілька кроків до дверей і обернулася:

             — Дякую за допомогу, мілорде. Я отримала навіть більше, ніж потребувала… Клер, Генрі нам час…— вона стрімко рушила до виходу.

             — Ти маєш ще дещо знати,— промовив Алістер рівним тоном.

             Кароліна застигла і повільно обернулася в очікуванні чогось ще менш приємного, ніж те, що почула до того.

             — Ви ж знаєте нащо прийшли до нас?— спитав повільно розтягуючи слова вампір.

             — Зупинити Дрейка.

             — А знаєте чому його не міг зупинити жоден з місцевих?— знову спитав він.

              — Він був надто сильний?— насупилася Кароліна не розуміючи до чого він веде.

             — Я був сильніший за нього, Самайн сильніший…

             — Тоді чому ви не зробили нічого з ним?— здивовано спитала Клер.

             Алістер підійшов до вікна і задумливо поглянув вдалечінь. Нарешті його голос порушив напружену тишу:

            — Я багато років вивчав істот нашого світу, за майже пʼятсот років я бачив багато. І коли до мене потрапив Бессмертний, я зацікавився цим феноменом…Я вивчав історичні документи, згадки в літописах і зробив одне дивовижне відкриття. Жоден з «Гостей» не помер від старості чи хвороби… всі вони гинули від рук собі подібних. Не тому, що інші не намагалися, один лише Самайн тричі пробував позбутися Дрейка, та кожного разу траплялося щось дивне і незрозуміле, ніби сама доля втручалася і заважала йому...

            — До чого ви це говорите?— нарешті спитала Кароліна, насупившись.

            — До того, що настане час, коли ви опинитесь по різні боки, бо для рівноваги нашого світу має бути лише один «гість», доля зведе вас одну проти одної…

            — Цього не буде,— скептично похитала головою Хеллфайр.

            Алістер повернув до неї голову і усміхнувся:

            — Тоді зʼявиться хтось третій і вбʼє вас обох.

            Клер і Кароліна тривожно перезирнулися, обоє згадали, що Смерть обіцяла «підмогу» через пʼятдесят років.

            — Тому Дрейк вбивав всіх хто був після нього?— тихо промовила Кароліна.

            — Так, він знав, що його вбʼє лише хтось з прибулих. Підозрював, що навіть його здібність воскресати не допоможе…

  •••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••        

        Щойно вони вийшли з порталу Кароліна почала нервово намагатися зняти каблучку.

            — Думаю, ви обидві маєте мені дещо пояснити,— промовив Генрі, він схрестив на грудях руки демонструючи рішучий намір не йти, доки не почує пояснень.

            Кароліна здивовано вигнула брови і поглянула на Клер. Дівчина закотила очі і поклавши руку йому на плече промовила:

            — Ходімо Генрі, зараз не до того…

            — Взагалі то, до того,— раптом задумливо промовила Кароліна.

            — Ні,— запротестувала Клер.

            — Він має знати,— Хеллфайр серйозно поглянула на неї.

            — Маю знати що?— втрутився Генрі.— Що мав на увазі Лестер?

            Кароліна підійшла до нього впритул і поблажливо усміхнувшись поглянула принцові в очі:

            — Ти ж розумний хлопчик, Генрі. Ти певно вже про все здогадався… Я впевнена матуся в дитинстві розповідала тобі казки про «тих, хто приходять» і сіють хаос навколо, зʼявляються без запрошення і влаштовують катаклізми, війни, винищують народи… Опиняються в центрі змов, переворотів, в самому вирі подій…— Кароліна пильно стежила за виразом його обличча, і бачила що він розуміє про що вона:— Вони прагнуть влади і всесвітнього панування, або знищити все живе… Так сталося, що в  Дрейка, мене і Клер є дещо спільне… Наше походження.

             — Це неможливо…— Генрі розгублено поглянув на Клер, котра відвела погляд в бік, важко зітхнувши.

             Кароліна сумно всміхнулася і промовила:

             — Ти не хочеш в це вірити, бо розумієш, що не зможеш з нею одружитись?— вона кивнула на Клер.— Ти скоро станеш спадкоємцем престолу. Піддані не приймуть королеву з таким походженням… Рано чи пізно правда відкриється, всі дізнаються, що вона… «чужа».

             Генрі дивився на Клер чекаючи, що вона спростує це, нагадає Кароліні, що вона з сімейства ДʼАрк, вона місцева, народжена в цьому світі… Але Клер мовчала. Вона дивилася йому в очі і він розумів, що дівчина розчарована його реакцією, вражена тим, як ця новина на нього вплинула.

             Кароліна перевела погляд з нього на неї і назад на нього і, зітхнувши, потягла його до дверей:

             — Ти став частиною великої таємниці, тому сам розуміє треба тримати язик за зубами. Піди подумай про все, потім поговорите, коли приймеш рішення,— вона виштовхала його з кабінету і поглянула на Клер:— Тепер він скасує заручини, не дякуй…

             — Лише через це?— недовірливо спитала Клер.

             — Ти недооцінюєш наскільки упереджене ставлення місцевих до «гостей»,— Кароліна зітхнула і повільно підійшла до столу. Дивлячись на полумʼя свічки вона продовжила:— Вони лякають дітей байками про лихих чужих… Лише древні знають чому нас сюди заносить, одиниці знають, що ми можемо бути корисні…

             — Як думаєш,— тихо почала Клер,— Те, що сказав той вампір — правда? Що наступна буде проти нас?

             — Я не знаю, це буде не скоро…— Кароліна зітхнула,— Спершу треба владнати нагальні проблеми…

             — Ти про демона?— Клер загадково усміхнулася.

             Кароліна повернула до неї голову і якусь мить мовчки дивилася на Клер ніби обдумуючи відповідь:

             — Я мала на увазі Валентайна,— зітхнула вона,— А Самайн…— Кароліна кинула погляд на каблучку на пальці,— Я не знаю, що з цим робити… Поки хай допомагає, а потім — десь від нього заховаюся…