Гувернантка

Христина сиділа у кріслі в кухні. Там пахло солодким тістом та кавою. Були там тільки вона та Данило.

-Як він дізнався?- Шепотіла дівчина розхитуючись. Крізь її пальці текли сльози.

-Не плач, Христино.- Данило підійшов до неї і обійняв. Вона тремтячи пригорнулася до нього. Хлопець відчував як б'ється її серце.

-Я вже заплуталася, Даниле.- Гостро мовила Христина опікаючи вуста гарячою кавою. -Для чого Ядвізі вбивати моїх батьків? Якщо у неї не має похресниці, то чому вона мені так сказала?-

-Якби ж я міг дати тобі відповідь.- Зітхнув Данило. -Але може та панна помилилася? Всеж таки, то була ніч та ще й темна. А ще вона була перелякана, тому могла помилитися.- Хлопець зробив ковток кави.

-Ти знаєш мені тяжко без тітки.- Христина зітхнула. Вона не любила про неї говорити, бо це завдавало їй болю. Дівчина здушено схлипнула приховавши це за кашлем.

-Христино, ти була в неї на могилі?- Данило обійняв її однією рукою. Йому хотілося забрати частину її болю собі.

-Ні.- Відказала дівчина не відштовхуючи Данила.

-А хочеш?-

-Чому ти це питаєш, Даниле, якщо знаєш, що хочу, але не можу.- Відповіла Христина з люттю в голосі.

-Вибач.- Відказав юнак. Він зніяковів.

-Я б дуже хотіла відвідати тітку, бо вона...- Дівчина відчула як по щоках покотилися сльози. -Я... Мені важко без неї.- Зашепотіла дівчина.

***

Наступного дня Дівчина завершувала урок французької мови з Теофілією. -Цікаво де похована мадмозель Маррі?- Ці слова змусили Христину завмерти на місці.

-Я не знаю.- Відказала Дівчина беручи до рук зошит Теофілії. -Ідіть, панно.- Промовила дівчина.

Панна швидко вибігла з класної кімнати. Христина знала чому вона так поспішала. Теофілія листувалася з паничем Войцихом сином сусіда, пана Анджея.

***

З темного неба падав сніг. Здавалося, що лютий пригадав своє призначення вирішив засипати всіх снігом та заморозити морозом. Прислуга ледь не що пів дня носили оберемки дров, щоб продовжував горіти вогонь у п'єцах та камінах.

Як запевняли старші жителі такого суворого лютого ще не було. Голі гілки дерев ламалися від снігу, який на них лежав. Борульки звисали з дахів кожних будівель, тому Христина пильнувала, щоб неслухняний Адась не гуляв без неї.

Одного дня Христина сиділа у кріслі коло каміну в малому салоні. На вікнах були опущені штори. Сніг уже засипав шибки. Дівчина вишивала. Діти були у своїх кімнатах. Аж раптом у салон обережно зайшов Данило. Його чорне волосся було покрите снігом так само як його одяг.

-Даниле, що сталося?- Сплеснула руками дівчина.

-Так, Христино.- Юнак кивнув головою на двері. -Ходи зі мною.- Мовив він.

Дівчина відклала шиття і пішла слідом за хлопцем. У перетпокої було тихо й порожньо. З кухні та комірчин долинали приглушені голоси.

-В чому справа, Даниле?- Дівчина схвильовано глянула на хлопця.

-Усе добре, Люба.- Лагідно відповів він. -Я дізнався дещо.-

***

Данило тягнув за собою сани з дровами. Сніг був йому по коліна й високі чоботи вже були мокрими. Хлопець разпораз витерав з лиця сніг.

-Хлопче, ти що тут робиш?- Перед ним стояв чоловік. На вигляд йому було років сорок, а той п'ятдесят. На ньому були високі чоботи, сорочка зшита з якоїсь дивної на колір тканини та штани. Його волосся було скуйовджене, а обличчя було схоже.

І Данило його впізнав, то був той самий боживільний, якого колись зустріла Христина.

-Боїшся мене?- Запитав чоловік. -То я тобі скажу, що я не він.-

За кілька хвилин вони сиділи за дерев'яним столом у колибі. В одному кутку стояло ліжко, а в другому п'єц. Там було чисто й тихо.

-Але ви так схожі на нього.- Данило зі здивуванням оглядав чоловіка.

-Я його брат.- Відповів чоловік спокійно. -Я був у рекрутах, коли мій брат опинився тут. Ми з ним двійнята. Коли я прийшов у село мені все розповіли і я вирішив знайти брата. Коли знайшов він мене не впізнав, але я намагався привести його в село та він завжди приходив до цієї колиби. І я вирішив оселитися тут, але одного дня він помер.- На цих словах він зі тхнув.

-А чому ви досі тут?- Запитав Данило.

-Бо мені тут сподобалося.- Спокійно відповів чоловік. -А тепер ти, юначе, розкажи про себе, а ще, чи знаєш ти якусь мадмозель Марі та Христину?-

-Так знаю!- І Данило швидко почав оповідати: Про шляхтичів Горбицьких та їхню доньку. Про пані Ядвігу. Про Магдалену. А врешті й про всю історію, яка сталася за цей короткий час.

-Я маю тобі щось розповісти.- Чоловік підвівся і взяв файку. -Мій брат сказав мені, що вбив якусь мадмозель та я намагався довести йому, що це все уява.- Одного дня він описав мені яка вона на вигляд. Та я думав, що це тому що він міг бачити її десь коло лісу. А згодом він описав мені як вбив її, і залишив на хіднику в кімнаті.- Він перевів подих. -І ти знаєш я йому вірю. Іноді його очі горіли такою люттю, що здавалося він міг вбити кого завгодно. А за твоїми словами ця Ядвіга може його вмовити.-

***

-Тепер ми знаємо хто вбив Марі, але моїх батьків він вбити не міг.- Христина раділа.

-Я не пам'ятаю, щоб у нашому селі були божевільні, але я тоді недуже таким цікавився, тому я поїду в своє село і дізнаюся, бо якщо вона таке зробила з одним бідолашним, то що її зупипинило б?- Данило обійняв Христину. -Я з тобою, люба.-