розділ дев'ятий. Щоденник

Одарка дивилася на такого змужнілого вже Анджея -Яким ти красенем став, синку.- Щира усмішка осяяла її старече обличчя, немовби надаючи їй молодості.

-Я радий вас бачити, Одарко.- Анджей радів щиро. Адже саме вона подарувала йому ніжність та любов. Його матір була доброю жінкою, але для сина у неї завжди було мало часу. З ним були, або вчителі або няньки.

-Як ваше паломництво, няню?- Запитав чоловік садовлячи бабцю поруч себе за столом. Там парувала вечеря. Смажені курчата по ту сторону, овочі залиті підливою, по інший. А на сусідньому столику стояв десерт.

-Я рада врешті вас побачити.- Магдалена, яка сиділа поруч з Адасем із зацікавленням дивилася на бабусю.

-І я вас, Магдаленочко.- Бабуся взяла до рук веделку.

-А така клясива тітонька буде жити з нами?- Поцікавився Адась крутячись на сцільці.

-Можливо.- Ухильно відповіла Магда.

-А де Христина?- Поцікавилася Одарка.

-Вона відмовилася їсти.- Відповіла Теофілія.-Може їй погано?- Стурбувалася Одарка.

-Та ні.- -Вона гуляти пішла.- Пережовуючи м'ясо сказала Ельжбетта.

-Ви знайомі?- Здивувався Анджей.

-Так.- Відповіла Одарка. І вепереджаючи запитання додала. -Вона зайшла на кухню пити каву, а там була я.

-Тоді все зрозуміло.

***

Тим часом Христина розгортала листа, якого їй принесла Магдалена.

"Вітаю, Люба, Христино. Як ти там? Я добре."

"Читаючи твої послання я розумію, що до таємниці, яка посіла цей маєток ти не наблизилася. Та в мене є одна думка. А походи по стриху. Може там є старі щоденники, чи там може газети"?

"а тепер, сонечко, мушу закінчувати цей лист, бо Магдалена чекає. Бережи себе".

Дівчина поклала аркуш на коліна. Сонце сідало забарвлюючи небо в ьбільш темніший колір. Працювала вона в домі Глінцьких вже пів року, але так нічого й не знайшла. Та надії вона не втрачала. Вона розуміла, що на таке потрібен час.

-Христино!- -Христино!- Вона почула чийсь окрик. І побачила бабусю, яка шарпливими кроками наближалася до неї.

-Ой, Христю, ти аж тут, а я тебе ходжу шукаю по всьому маєтку.- Мовила вона і сіла поруч на камінь.

-А чому шукали?- -Пани кличуть?- Христина зірвалася на ноги.

-Сідай, дитинко.- Спокійно промовила Одарка. -Тебе шукала я, щоб поговорити.-

-Поговорити?- Христя сіла розправивши складки сукні.

-Так!- -І це дуже важлива розмова.- Одарка дістала якусь річ із згортка сукні.

***

Одарка вийшла з храму. Побувати у кляшторі Бернардинів вона мріяла вже давно. І от нарешті вона там побувала. Прихожани виходили слідом за нею.

Жінка пішла до заїзду, де вона винайняла кімнату. На дворі стояв липень.

-Одарко!- ЇЇ гукнули і вона зупинилася. Розв'язавши стрічки капелюшка і знявши його, обернулася. Перед нею стояла модно вбрана жінка.

На ній була сукня рожевого кольору, обшита мереживом на грудях, на ногах були черевички на високих обцасах.

-Хто ви, пані?- Знітилася від того що не може впізнати таку розкішну жінку Одарка.

-Я Барбара Осаковська.- Відказала пані.

-Барбарочко, яка ти вже доросла.- Сплеснула руками жінка. Вона давно її не бачила. -А, що ти тут робиш?-

-Я їду до нашого з чоловіком маєтку, і по дорозі вирішила зайти до храму.-

-То гарна справа.- Промовила Одарка. Барбара ще з дитинства вирізнялася глибокою набожністю. Дивно було як вона ще не подалася в черниці.

-Я рада, що зустріла вас.- Пані посміхнулася. -Ходімо зі мною до ресторації, я хочу вам дещо передати.- І взявши няньку під руку повела її на інший бік вулиці.

За декілька хвилин вони сиділи за столиком.

-Я хочу дещо вам розповісти.- Промовила Барбара.

-Про що?- Здивовано поцікавилася Одарка.

-Мені здається я бачила вбивцю.- І додала побачивши ошелешиний погляд Одарки. -ту людину, яка вбила шляхтичів.-

-Розкажи все як є.- Глухим голосом мовила жінка.

-Я прокинулася десь у ночі, мені стало погано і я захотіла вийти на вулицю.- Пані закашлялася, взяла склянку води і промовила. -Я вийшла з покою і побачила високу постать...- -Я не можу про це говорити.- -Я дам вам цей зошит, а ви маєте через сім років віддати його молодій гувернантці у домі Глінцьких.- -Хай вона його прочитає.-

-А чому саме вона?- Одарка намагалася відійти від враження, яке на неї справила розмова з Барбарою.

-Там все написано.- Відповіла пані порпаючись у своєму редикюлі.

-Тільки ви не читайте його, будь ласка.- Попросила вона.

-Добре, сонечко, не буду.- Відповіла Одарка. Жінка відчувала, що у цьому зошиті є щось таке, що похитне її віру в те що її Барбара хороша і безгрішна.

-І чому ви все мені розповідаєте?- Христина поправила зачіску.

-Бо ти і є та сама гувернантка, якій я маю віддати цей зошит.- Відповіла Одарка порпаючись у кишені свого фартуха.

Вона дістала пожовклий зошит і простягла його Христині. -Візьми його.- Промовила вона.

-Але я не хочу.- Дівчина підхопилася на ноги. Вона була впевненою, що там є те що допоможе їй розгадати таємницю.

-Ну візьми, я заради цього сюди прийшла.- мовила Жінка вдавано заплакавши.

-От ви хитра.- Христина всміхнулася. -Ну добре тільки ви не плачте.- І сміючись вона простягнула їй руку.

-О ви тут.- До них прийшла чорнява Соломія.

-Так, Соломійко, ходімо до матері твоєї.- Одарка підвелася і мовила. -Але ти, Христю, прочитай його як омога швидше.- І пішла взявши за руку Соломію.

Христя поспостерігавши за заходом сонця заховала зошит в рукав сукні пішла в маєток. Благо, що він був не таким товстим.

-Христино, а ходи почитай мені казку.- До неї підбіг малий Адась і смикнув її за поділ сукні.

-Добре, Адаме, вже йду.- -Тільки вип'ю водички.- Погладила його по голові Христина.

Вклавши Адама спати, вона поцілувала надобраніч Теофілію й Ельжбетту і пішла до свого покою.

Вона сіла у крісло коло вікна і заплющила очі. Вона була втомлена від усього. Від брехні, від цього розслідування, яке ні дочого не приводить.

Вона схилила голову на руку. -Цікаво як ви там мої батьки?- Шепнула вона вдивляючись у небо. -А ти, тітко, чого мене покинула?- -Та хіба ви мені дасьте відповідь.- Христина зітхнула.

Вона навіть не мала портрету своїх батьків. Вона відчула як по щоках потекли сльози. -Чому саме мої батьки?- Дівчина зітхнула і стала переодягатися.

Відчинивши віконницю вона лягла в ліжко і заснула.

Серед ночі вона прокинулася від спраги.

Вона підвелася, накинула на плечі шаль і намацавши двері ступила в коридор.

Набравши склянку води з діжки вона зробила ковток як раптом почула. -Зірок сьогодні не видно, але тут є одна красуня, яка сяє яскравіше за всі зорі.- Перед нею стояв хлопець. Високий, дужий з синіми очима, рівним носом. Його погляд в одночас зігрівав, а в одночас і обпалював. Чорні кучері спадали на білу рясно вишиту сорочку.

Христина обпвела поглядом кухню і побачивши, що нікого окрім неї з дівчат немає зашарілася.

-Ти хто, красуне?- Поцікавився він.

-Я Христина Барська.- На одному подиху промовила брехню дівчина.

-А!- -Пані?- Його вуста скривила уїдлива посмішка. -Ти певно гувернантка?- Запитав він.

-Так.- Відказала Христя.

-а мене звуть Данило.- -Я простий хлоп.- Ці слова він вимовив з гіркотою. -Для вас, панночко, я не рівня.- Мовивши це він пішов до дверей.

-Ти куди?- Не думаючи вигукнула Христя

-Шукати зорі темніші, бо вам, панно, такий місяць, як я не підійде.- І вийшов за двері.

Христя стояла, як громом уражена. Її серце билося шарпливо, а руки тремтіли. Склянка випала у неї з рук і розбилася на дрібні черебки.

Вона схопила вінник, який стояв у кутку стала підмітати. Її голову заполонили думки про цього Данила.

Хто він? Адже вона ніколи не бачила його, і навіть не чула.

А тим часом Одарка не могла заснути. Чи прочитає Христя той зошит? Та, чи зможе вона розплутати цю таємницю?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.