Чорна бузина

Мені терміново була необхідний перепочинок від самої себе та Соломатіна. Та не всі мрії збуваються. Це начебто ясно. Й так іноді буває. Після повернення зі Львова я стиха пошипівши, але ще тижні два змушена була бути на роботі, лише потім зірочка засяяла й для мене. Й з посиланням на особисті справи, я взяла чотири дні вихідних.

Півдня свого такого бажаного вихідного я провела в стилі ла-ла-ла, тобто прибраЛа, попраЛа й на разі я готуваЛа. Сьогодні в мене була форель. Обмежилась банальним посолити, кинути приправу й в духовку. Запах риби, що смажиться повільно виповзав з кухні й тягнувся вже по всьому домові.

Дзвінок у двері відірвав мене від салату, над яким я саме чаклувала.

- А казала, що буде пізно, – перекривила я Ярославу й широко відкрила двері.

На порозі стояв Дмитро Олексійович з паперами в руках. Його погляд опустився на фартух.

- Ви вмієте готувати? – це було перше, що він сказав.

- Досконалості немає меж, – знизала я плечима. - Загалом, якщо життя змусить, то я й літак зуміла б водити.

Ще трохи я перебувала в ступорі від його присутності в моєму домі.

- Привіт! Я хотів би дещо переглянути. Це важливо! – зауважив він.

Я посторонилась запрошуючи його зайти. Він з цікавістю розглядав мій дім.

- Ніяк не можу зрозуміти стиль.

- Стиль називається мені так зручно й комфортно, - буркнула я.

Чомусь відчуваючи незручність від його присутності в моїх свята святих.

- Своєрідно, але цікаво, – завзято розглядав він усе довкола.

Я зняла фартух.

- Чай будете? - запропонувала я.

- Краще те, що так смачно пахне, - ошелешив він мене. - Ви чекаєте гостей? - його верхня губа потягнулася вгору і його обличчя набуло якогось хижого виразу.

- Так.

- Чоловіка?

- Подругу, – зітхнула я на його допитливість.

Й зайнялася сервірування столу.

- А вина у вас часом немає? – сама невинність в його очах.

Дістала келихи й вино.

- Ганна Василівна, а ви смачно готуєте, - прожувавши, похвалив він моє куховарство.

- Дякую!

Я все ще перебувала в якомусь відчуття паралельної реальності й той факт, що він сидить у мене на кухні й спокійно наминає вечерю дещо бентежив. Але вина я йому налила. Він з задоволенням випив пів келиха одним ковтком, а я в ньому запідозрила прихованого алкоголіка. Дмитро Олексійович я явною насолодою уплітав рибу, навіть присунув до себе салат з хлібом. Ще встиг похвалити хліб, гарнір й салат. Напевне, я зараз своєю розгубленістю нагадувала сову, яку в полудень нахабно витягли з її дупла й тепер вона крутить головою та лупає очима.

- Де ви навчилися так смачно готувати? - досить комфортно розвалившись на стільці запитав Соломатін.

- Плуталась під ногами у шеф-кухаря. Моя подружка полюбляє смачні страви, але готувати їй ніколи. Й готує вона так собі… Я ж її люблю, тож доводиться радувати людину. Ще до мене полюбляє, досить часто, приїздити моя сім’я і їх теж доводиться годувати.

- А у вас велика сім’я? - проявив він просто неабиякий інтерес до мене й моєї сім’ї.

- Двоє братів, мама, тато, дідусь, бабуся, тітонька й двоюрідні брати. А у вас?

- А я був один у батьків й дуже заздрив тим у кого буди брати та сестри.

- А батьки?

- Мої батьки померли, – плоско й безвиразно сказав він.

- О! Пробачте.

- Мені було 15 років, спочатку померла мама, а через три роки батько.

- А з ким ви жили?

- Сам.

- А інші родичі?

- Мій батько був з дитячого будинку, а мама одна в сім’ї.

- Я навіть не уявляю, як вам. Довкола мене завжди багато рідні.

- І це чудово, – погодився він.

- Чай? Є смачні булочки. – запропонувала я.

Він дивно глянув й кивнув.

- Я вас пригощу трав’яним. Баба Явдоха запевняє, що від нього стає легко жити.

- Я хотів поговорити, – тяжко зітхнув Дмитро Олексійович, коли я біля нього поставила чай з запашною випічкою.

- Так, я пам’ятаю, переглянути документи.

- Ні! Не тільки, – він глибоко вдихнув, як перед стрибком з висоти. – Я хочу знати, що відбувається? Я вас чимось образив? - витріщився на мене.

А я, як у пекло ступила. Буде гірше, але інше.

- Ні! – похитала я головою.

- Зі Львова ви уникаєте мене. Ще трохи й розпочнете шарахатись й хреститись, як та ваша Баба Явдоха, – він скривився. – То що?

- Я попросила у вас чотири дні вихідних…

- Ви хочете покинути мене? Я хочу знати? Я маю право знати на що мені розраховувати? Чому ви ігноруєте мене, а потім з якоїсь міфічної причини заявляєте, що вам потрібні вихідні? Що відбувається? – його погляд ні на мить не відпускав мене й в ньому був цілий букет емоцій.

Я збентежилась під виявом його почутті

- Ганно Василівно, я хочу знати, ми будемо працювати разом? Я можу на вас розраховувати? Чому ви мовчите? – він смикнув рукою й змахнув чашку з чаєм зі столу.

Чашка з гуркотом зустрілася з підлогою й розлетілася на дрібнесенькі друзки й по підлозі розтеклась калюжа з чаєм. Ми обоє в унісон подивились на неї, а потім Дмитро Олексійович перевів погляд на мене.

- Я не хотів. Це випадково вийшло… – вся його злість вщухла й він виглядав засмучено і винувато. Піднявся й почав збирати друзки з чашки.

- Я знаю, – зітхнула я. – Нічого страшного. Це лише чашка, – відповіла я. На мить наші пальці зустрілись біля одної друзки і я відчула, що у нього руки тремтять. Я викинула друзки й витерла підлогу.

- Давайте я ще одну чашку чаю зроблю і ми поговоримо?

- Ні! - похитав він головою. - Тобто я не хочу чаю.

- Дмитро Олексійович, мені шкода, що ви зробили саме такі висновки з моєї поведінки. Я справді вас уникала останнім часом, але це мої особисті проблеми й до нашої роботи вони відношення не мають. З понеділка я вже буду на роботі.

- Я можу якось допомогти… з вашими проблемами?

Від такої пропозиції я не втрималась й хмикнула, на що він здається стрепенувся, як собака, що почула чужого у дворі.

- Я сама розберусь, – злегка нервово відповіла я.

- Й часто у вас виникають такі проблеми?

- Перший раз в житті, – абсолютно щиро відповіла я.

Соломатін тільки по його відомій шкалі оцінював кожне моє слово і, здається, був незадоволеним подібним ходом розмови.

- То у нас все гаразд? - уточнив він.

Його пильний погляд й турботливий тон, начисто вибили мене з колії. Й страшенно захотілось погладити його по голові й зняти те напруження в якому він перебуває.

- Так Дмитро Олексійович, я думаю у нас все гаразд. А ви як вважаєте?

- Я не знаю. Спочатку я думав, що все добре. А потім… я не розумію, чому ви змінили своє відношення? Яка причина, що ви мене уникаєте? – таким відвертим я його ще не бачила.

Я посміхнулась.

- Вибачте. Я вважала, що досить коректно себе веду.

- Всі почали говорити… що ви боїтесь мене й покинули роботу, – пробурмотів він дивлячись десь на моє плече.

Я відчутно скрипнула зубами.

- Й ще раз вибачте. Я навіть не підозрювала, що своєю поведінкою викличу такі пересуди.

- Ви боїтесь мене? – продовжував він мене допитувати.

Від цього запитання й тієї самотності у нього в очах я геть відчула себе погано.

- Ні, Дмитро Олексійович я вас не боюсь. Я поважаю вас. Мені імпонує ваш розум, ділова хватка, рішучість, наполегливість в досягненні цілей, ваша цікавість. Я в захваті від вашої креативності та готовності до дій. Поряд з вами я переживаю просто гаму почуттів. Була і злість після першої зустрічі така, що аж в скронях ломило. Довелося навіть з’їхати на обочину. Я на вас несамовито сердилась за те, що змушуєте мене вийти за межі мого такого чудово звичного життя. І переживання, що щось не вийде й піде не так. Й страх за вас. Й веселощі. Та вас я ніколи не боялась, – чесно поділилася я своїми почуттями.

Він уважно слухав мене. Крива усмішка вже давно збігла з його обличчя й тільки залишилась дика зацікавленість моїми словами.

- Не знав, що ви були сердити, «аж до ломоти в скронях». А тепер ви також сердитесь?

- Це не дуже продуктивна емоція. А жити я все ж таки звикла весело. Тому, ні! Я не серджусь. Я просто отримую задоволення й долю безцінного досвіду у спілкуванні з неординарною людиною.

- Це ви так блазнюєте з мене? – подумавши запитав він.

Я розсміялась зі слова, яке він підібрав й сумніву, який явно проступав на його обличчі.

- Блазнювала я з ветеринара, який мені залишив кота Ваську. Котрий потім привів мені цілий виводок кошенят й виявився Василиною.

- Я не можу зрозуміти, коли ви жартуєте, а коли говорите серйозно, – пожалівся він.

- Дмитро Олексійович, я з вами з усіх сил стримую своє дурне виховання й погане почуття гумору. – пожартувала я.

На його обличчя знову набіг похмурий вираз обличчя.

- Я не хочу, щоб ви щось приховували від мене. Я хочу, щоб ми довіряли один одному, - продовжив він зносити мою реальність.

На що я аж моргнула.

- Я довіряю вашим діям і вчинкам, тому, власне кажучи, й працюю з вами. Чесність і постійність це два кити на яких тримається довіра, без якої не можлива ділова співпраця. За час нашого знайомства я це оцінила.

- Добре! - видихнув він. - Але ви ж скажете, якщо щось зміниться?

- Дмитро Олексійович, у нас з вами угода, яку я, певна річ, намагатимусь виконати. Це мені іноді здається, що я вас повністю розчарувала й не підходжу для такої роботи.

- Що?! Нічого ви мене не роз-ча-ру-ва-ли. - по складах вимовив він це слово. - Мені з вами… подобається працювати, - затинаючись додав він.

Я розгублено на нього витріщилася. Нічого не скажеш чудово поговорили. Це взагалі що таке було?

Ярослава в той вечір так й не прийшла. Подзвонила й сказала, що затримується на роботі, форс-мажор. А я ще довго сиділа на кухні, після того, як Дмитро Олексійович пішов, намагалась про все подумати.

Думати у мене здорово виходило і якщо вірити моїм думкам, то все чудово. Дмитро Олексійович мені подобається і я з ним цілком нормально можу продовжити працювати. Правда все дещо псував потяг доторкнутися до нього, а так все було чудово. З думками про нього я з кухні перебралася в ванну, а з ванни в ліжко й години так за три я вже була щасливим володарем переконання, що в принципі мені нічого не заважає порадіти за свої почуття, пишатись собою, що я взагалі можу щось таке почувати й спокійно відробити укладений з ним договір. А потім взяти відпустку і поїхати в В’єтнам.