Чорна бузина

З Женькою ми зустрілися в ресторані Дмитра Олексійовича. Все-таки я за ним скучила. За його відкритістю, енергійністю й гумором. Я насолоджувалася його невимушеністю й веселощами. Взяла навіть келих вина собі. Женька з ентузіазмом розповідав робочі смішні історії, а я просто насолоджувалась зміною декорацій. Це було потрібно. А то під завалом проблем я вже лісу не бачила.

- Чому ти п’єш на роботі? – пролунав над моєю головою голос Соломатіна.

Він стояв злий й свердлив мене поглядом. Від такої несподіванки, я якось розгубилась й навіть не змогла нічого сказати.

- Я. Запитую. Чому ти п’єш? – зіщулив погляд Дмитро Олексійович. - Як з такою людиною можна працювати? У нас серйозна робота. А не бордель. Ми тут працюємо. Й від керівного складу я чекаю відповідної поведінки.

Відчитував він мене на очах у всіх. Відчуття люті й приниження заповнювали мене вщент.

- Дмитро Олексійович! Ми можемо поговорити у кабінеті, – прошипіла я у відповідь.

- У мене немає часу на розмови, – рявкнув він. - Тим більше, що ти п’яна, – несло його далі.

Я піднялася з-за столу. Й міцно стиснувши щелепи пішла в кабінет. Злість дерла мене на шматки. Подих зривало від обурення. Сліпа лють гуляла кров’ю. Пекуча образа бенкетувала.

Зайшовши в кабінет я навіть змусила себе зачекати, поки Соломатін закриє двері. Тільки потім я повернулась до нього, сказати, що я більше так не можу, але перед очима у мене все попливло. Й все стало темно.

- Ну, що повернулись? – наді мною була схилена жінка в білому халаті. – Сядете? - турботливо запитала вона.

Кивнула. Я сіла. Оглянулась. Соломатін блідий, як смерть підвівся з колін. В голові моїй шуміло.

- Зараз ми у швидку й в лікарню. Ганно Василівно, давайте я допоможу вам піднятися, – промовила жіночка.

- Я сам.

Відсторонив її Соломатін. Піднявши мене з підлоги й поніс до швидкої.

- З тобою все буде добре, – шепотів він.

У швидкій він сидів поряд зі мною, міцно тримаючи мене за руку. Я спробувала відсунутись від нього, але він тільки сильніше мене притиснув. Й до лікарні я сиділа спокійно, намагаючись різких рухів не робити. З машини, Соломатін виніс мене на руках до приймальні. Гаркнув до медсестри стосовно того де лікар. Лікарем виявився ще досить молодий чоловік.

- Доброго дня! Мене звати Владислав Сергійович, я ваш лікар, – представився він.

- Вона втратила свідомість. Що з нею?

Не знаю, як лікарю, а мені від погляду Соломатіна хотілося удавитись й кудись розчинитися.

- Ви родич?

- Ні! Ми разом працюємо. Яке це має значення? - огризнувся Соломатін.

- Тоді зачекайте, будь ласка, у коридорі.

А нерви у лікаря міцні. Він тільки голосно ковтнув, але все ж настояв на своєму. Й Соломатін вийшов. Лікар тільки полегшено видихнув.

- Розповідайте, що сталося? – запитав лікар.

Візуально оглянув мене й дістав тонометр.

- Я здається перехвилювалась.

- Була причина?

- Ага!

- У вас тиск дуже низький. 80 на 40. Який робочий тиск? – поцікавився лікар швиденько помірявши мені тиск.

- 120 на 60, або 110 на 60 по-різному.

- Зрозуміло! Ще й бліді ви трохи, видно гемоглобін впав. Тоді зробимо так, нічого страшного я не бачу. Уколи, що підвищують тиск я пропишу, вони дадуть ще й живлення мозку. Й заодно заспокійливі. На сьогодні вас залишу у лікарні. Аналізи поздаєте. Й ми за вами поспостерігаємо. Так. Під дверима уже зібралася ціла група вашої підтримки. Й цей «душевний» чоловік, який з вами працює. І…

- Владислав Сергійович, я зараз нікого не хочу бачити, - перебила я його.

- Ясненько. Я вас відправлю на лікарняний. Нормально буде?

- Можете неділі на дві? - запитала я.

- Можу, – посміхнувся він. – Й відправлю групу підтримки додому.

- Буду дуже вдячна.

- Домовились Ганна. Тільки ви не нервуйте.

- Тоді ще одне. Аналізи я зроблю, але як тільки ви відправите команду підтримки, я теж поїду додому, – тепер вже я дивилась на нього, поглядом «Соломатін лайт».

- Слухайте, я все ж таки лікар.

- А я людина, яка зробила дорогу до лікарні й купила оте чудове діагностичне обладнання.

- Переконали, - хмикнув він.

Не знаю, якими правдами й не правдами, але йому вдалося відправити Соломатіна з лікарні. Його, я зараз точно не готова була бачити. Від уколів мене хилило в сон. В голові було марево й всі емоції сприймалися якось відсторонено. Хороші такі видно ліки.

З лікарні мене забрав Іван й відвіз додому. В стані заведеного робота я прийняла ванну й завалилась спати.

Мені снився сон. Я втрачала й втрачала близьку мені людину… обличчя якої я не бачила й дзвін… постійний дзвін. Підхопилась. Моє серце калатало. Глянула на годинник. 8 година. Майнула думка, що я проспала. Й потім зрозуміла, що дзвонять у двері. Мною ще хитало. З трудом я натягла халата, додибала до дверей й відкрила їх.

- Чому ти поїхала з лікарні й нічого про це не сказала? – накинувся на мене Соломатін. – Й чому в тебе БІСІВ телефон не відповідає? - продовжив волати він у мене у дверях.

- Телефон не відповідає, бо я його вимкнула, - розліпила я губи й видала якесь хрипле сичання.

- А смс не здогадалась відправити?

- Ні, не здогадалась, – марево в голові ще ніяк не давало мені нормально зосередитися.

Ми стояли у мене на порозі. Він кричав. А я так не хотіла його бачити. Зустрівшись зі мною поглядом, він замовк, а потім відвів погляд. Розвернувся, пішов до машини. Витягнув два пакети й квіти. Машинально відсторонилась. Й він з добром у руках зайшов у дім.

- Я приїхав в лікарню, а мені говорять, що тебе виписали. Я дзвонив, дзвонив, а демонівський телефон, приємним жіночим голосом, все відповідав, що йому, щось там на жаль, – якось розсіяно продовжував говорити він у мене на кухні.

- Зрозуміло, - видавила я з себе.

- Як ти себе почуваєш? - не дивлячись на мене, запитав він.

- Немов по мені проїхала вантажівка, - оцінила я свій стан.

- Що ж з тобою? Що сказав лікар? Й чому ти пішла з лікарні? - підібрався він.

- Низький тиск, низький гемоглобін, загальна перевтома. На два тижні я буду на лікарняному. Працюватиму віддалено.

- Ти дуже бліда. Ти впевнена, що можеш залишитись сама?

Від питання я перевела погляд на нього. І якось побачила його. Дивитися на нього не хотілося. Мене ще надто поглинало величезне відчуття провини, що я така бездарна, злості й тихої ненависті до себе, що я дозволяю так зі мною поводитися. А тепер я його бачила. Щетину на його блідому обличчі і якийсь невідомий мені вираз безпорадності. Соломатін осмикнув одяг.

- Чай будеш? З тим, що ти мені привіз? - пересилила я себе.

- Так! - тут же зголосився він, здалося, що з полегшенням. - Тут їжа з ресторану, фрукти, – почав він дістав контейнери з сумок.

А я заварила дві чашки чаю. Я на нього злилась за те, що почувала. Я приготувала навіть образливі слова. Й цілу промову про те, що хочу розірвати домовленість. Але тільки побачила його такого…змученого, то вся моя злість, наче вщухла. Хотілось його втішити й розрадити. При таких думках я відхилилась від нього. Від дзвінка у двері я навіть здригнулась.

- Просто день відкритих дверей.

Пробурмотіла я й відкриваючи двері. На порозі стояв Женя.

- Привіт! Я хвилювався, – і Женька мене обійняв. – Дещо бліда. А так в цілому все добре?

- І тобі привіт! – пробурмотіла я.

Й тут Женька побачив Соломатіна з таким скам’янілим обличчям.

- Доброго дня! – все ж таки Женька привітався, засунувшись в мою кухню. – Можна я теж собі чаю зроблю?

Й Женька по господарські себе обслужив чашкою чаю. Соломатін відстежував усі метання Женьки. Й судячи з того, як його перекосило, то Женьці він був нерадий. Женька з щирою посмішкою теж свердлив його поглядом. Й вже за 5 хвилин такого німого обміну своїм тестостероном, я втомилася від них обох.

- Пробачте. Але я ще дуже погано себе почуваю. Й хочу відпочити.

Увірвався мій терпець. І я їх виставила. Вони обоє дивилися один на одного вовком, але все ж рівненько й без заперечень вийшли. Зітхнула з небувалим полегшенням. Говори до гори, а гора - горою, як сказала б моя бабуся.

Повернулася на кухню, зробила собі міцну каву, голова ще була, як не рідна. Як вже я від цього балагану втомилася. З чашкою вийшла у двір. Вже закрадалася осінь, а я ніяк не могла второпати куди ж подівся цей весь час. Що я робила? Коли я була у відпустці? Зробила ще декілька ковтків кави, мною щось трусило.

-М-да, щось не туди моє життя котиться. Мені ж ще ж не так багато років, що я себе такою розвалиною відчуваю, - пробурмотіла сама до себе.

Повернулася в дім й просто лягла спати.

Та відпочити в той день мені так й не дали. Приїхала бабуся з дідусем. «Шпіони» працюють справно. Про мій візит лікарні рідні доклали. Батьки приїхати не змогли, підтягнулось старше покоління. За ними заскочила Ярослава й мої дівчатка з готелю. Хоча єдиною моєю мрією було, щоб мене залишили в спокою. Вмовивши усіх, що я не збираюсь помирати, щоправда, в цю ж мить від бабусі отримала по загривку й переконавшись, що зі мною таки справді все добре, усі просто обмежились проявами турботи про мене.

Все, що мене виводило зі стану рівноваги я ретельно оминала. Ніяких думок про Соломатіна. Це вже був явний перебір. І я купалася в любові та турботі рідних. Ми готували шашлики у дворі, пили з бабулею вино й мені було вкрай отак добре. Я ні про що не говорила, а бабуля у мене була мудра й ні про що не розпитувала. Ця передишка була мені вже вкрай необхідна.