Глава 22

Дмитро Олексійович зателефонував на другий день, але перелякавшись щось почути до чого моя нервова система не була готова, я обережно з ним поговорила на виключно робочі моменти та виробничі процеси. Положивши телефон я з явним полегшенням видихнула. За Соломатіним подзвонив Женька, відчувають вони один одного чи що, й сходу заявив, що йому зі потрібно поговорити й він уже біля мого будинку. І я пішла відкривати двері. Женька життєрадісно посміхнувся й вручив мені цукерки.

- Маєш кращий вигляд.

- Чай чи каву? – проявила я свої кращі навички гостинності.

- Давай каву.

Й Женька вмостився за стіл. А я зайнялась кавою.

- І що в тебе сталося?

Все ж таки довелось поцікавитись, а то найкращий друг дитинства й золота мрія моєї юності, якось не поспішав поговорити, а його прямо таки з середини розривало.

- Ганна, ти не сердься, будь ласка, - трохи так здалеку розпочав він.

- Женька ти мене давно знаєш, тому здогадуєшся, як тяжко, сказавши урагану вщухни - цього від нього чекати.

- Та, так! – тяжко зітхнув Женька. – Розумієш, така справа. Я вчора зустрічався з твоїм олігархом.

- Він не мій олігарх, – терпеливо поправила я.

- Угу! Так от з НЕ твоїм олігархом…Сталось, видно, якесь непорозуміння.

- Женя, переходь до справи. Терпіння - це зброя, але іноді хочеться, щоб вона була вогнепальна.

- Коротше… Добре… - він пригладив своє волосся й видихнув. - Вчора він зачитав ціле досьє на мене. Він, здається, знає про мене більше ніж я сам. Й навіть про Оксану мені розповів.

- О! А Оксану, це ту з якою ти хочеш одружитись?

-Ага! І от він мене попередив, що знає про неї й не дозволить мені лізти у твоє життя. Таким переконливим був. Здається, він тебе страшно ревнує. Вибач!

- А вибач за що?

- Ну, що я начебто привід дав. Ти ж нічого не розповідала про свого олігарха,- з досадою буркнув він.

У мене напевне з’явився недобрий вираз обличчя, бо Женька щось знову кинувся вибачатись.

- Вибач! Не хотів створювати тобі проблеми.

- Женька помовч, будь ласка, а? З’їж краще цукерку. Можу тобі банальних котлет дати. Хочеш?

- Ти ж не злишся на мене? – якось невпевнено запитав він.

- Ні! Я злюсь на декого іншого. – проскрипіла я зубами.

- Він усе не так зрозумів.

- Так? Байдуже, що він там зрозумів чи не зрозумів, це вже просто виходить за будь-які рамки.

- Ганно, може ти просто… - промуркотів він щось під ніс.

- Пий каву й бажано мовчки. – перебила я його.

- А ти, що збираєшся робити?

- Планую залізти в ванну, а після того почитати чудовий збірник «Готелі світу». А потім перейду ще до повістей О. Генрі.

- Я серйозно! – осудливо глянув на мене Женька.

- І я серйозно. Я на лікарняному. Я їм, сплю й нічого не роблю. І скажу тобі по секрету, це просто божественний стан.

- Але…я ж тебе знаю…

- Женя, я навіть саму себе не знаю. – згадуючи себе останнім часом, сумно зітхнула я.

- А знаєш, ти змінилась.

- І в чому ж?

- В тобі з’явилось щось таке…жіночне, коли тебе бачиш, то просто не можна відвести очей.

- А раніше, що в мені було?

- Не знаю як пояснити, раніше ти була де завгодно, але тільки не зі мною, а тепер ти дивишся й прямо до кісток пробирає.

- Жень, а ти таки добре себе почуваєш?

- Знущаєшся? - обурився він.

- Ні! – заперечливо похитала головою. – Я тебе лобурем пам’ятала, а ти нині серйозна, молода людина, котра думає про створення сім’ї. Й котра мені не так давно розповідала, що сенс життя у коханні. Розумієш! Й ти змінився. Ти раніше на гітарі грав та пісні горланив й щиро вважав, що сьогодні ця, а завтра інша, це чудове різноманіття, можливість спробувати більшого. Тепер у тебе інші цінності, які уже не вимірюються кількістю жінок й випитого спиртного. Тепер ти вже можеш зрозуміти ту нудну дівчинку, яку гризла грані науки ночами й займалась своєю роботою до метеликів в очах.

- Що я можу сказати…

- Нічого, ти не можеш сказати. Все так, як є і як повинно бути. Ти зустрів ту жінку й прийшов час змін. В цьому й полягає чарівність нашого життя. А мене ти просто ніколи не любив, певно, як і я тебе. Ми просто росли разом… спрацювали звичка й гормони.

- Це неправда. Я просто ніколи не почувався, що потрібен тобі, що вартий тебе. І я тебе любив з класу 8-го любив. Хуліган та двієчник й сильна, незалежна, розумна принцеса. Ти для мене була просто недосяжною зіркою.

- А мені шалено імпонувала твоя безтурботність, готовність переступити межу, твоє хуліганство. І я думала, що просто тобі не цікава.

- Ти ненормальна так? Де твої очі жінко?

- Пробач! – крізь сльози розсміялась я.

- Ти ідіотка й такою залишишся, якщо не поговориш з ним. Може, якби це зробили ми, усе було б по-іншому.

- Від долі не втечеш.

- Ох, Ганна, я радий що ми поговорили. Й радий, що зустрілись. Знаєш, я щасливий й тобі бажаю щастя.

- Дякую, Жень! Взаємно.

Коли Женька пішов, я ще деякий час обдумувала нашу розмову. Виявляється, ми погано знали один одного. Й думали різного. Дивно це все якось. І я й він приписували один одному того, чого не було й не бачили те, що є насправді. Я думала одне, він інше й до істини ми так і не прийшли…

А от, поведінка Соломатіна збивала з пантелику й злила. Я пережила, що я йому не потрібна. Й ми з ним маємо просто робочі відносини. Я всі ці почуття запхала, закопала й поставила на них хрестик. То, як тепер оцінювати це, що йде від Соломатіна. Він схиблений, чи то я вже від цієї мозголюбові трохи поїхала дахом? Пора, з цим закінчувати. Але я малодушна й подумаю про це завтра.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.