Чорна бузина

Все ж, порадою Ярусі я скористалася. Тиждень у нас був якийсь вкрай насичений. Заморений більше, ніж звичайно Соломатін бездумно втикав у вікно. Й здавався таким зворушливо самотнім, що на моїй душі зашкрябало співпереживання.

- Дмитро Олексійович, а ви їздите верхи?

- Колись їздив. А чому ви запитуєте? - покосився він на мене.

- Хочу познайомити вас з ще однією стороною готельного бізнесу. Тож потрібно, щоб ви одягнулись в щось тепле та зручне й завтра поїдемо в кінну прогулянку десь о 8 ранку.

Він розгублено глянув на мене, немовби оцінюючи, а чи не причулося йому що.

- Гаразд! Я буду готовий, - стиха пробурмотів він.

- Чудово! – з полегшенням видихнула я.

Додому я доїхала з якимось тривожним відчуттям. От, наче коли щось зробив, але невпевнений, що вчинок був правильний. Й на цьому цікавому відчутті я цілий вечір, як мавпочка на ліані розгойдувалася. В результаті, виспатися у мене нормально не вийшло й прокинулася я з відчуттями, які були далекі від щастя.

Ранок зустрів похмурими стальними хмарами, похолоданням й запахом озону. Погоду була прямо під мій настрій. Але про прогулянку я вже домовилася. Тож, швиденько одягла джинси, улюблений светр, довгий теплий плащ й мою неймовірно гарну шапочку. Глянула на себе в дзеркалі й зробила висновок, що головне тепло. Ммм, краса - страшна сила.

У дворі мене вже чекав Іван з двома кіньми. Вороним Красунчиком й норовливою Мишкою. Й вони зустріли мене тихим іржанням. Знають, що я їм смаколики прихопила. Й на душі відразу стало легко. З кіньми я привіталася, пригостила їх ласощами та погладила по міцних шиях.

- Балуєте ви їх, - буркнув Іван.

- Коні - одні з красивіших й граційних істот світу. Правда ж, мої хороші!

- Погода сьогодні не дуже для прогулянок. Довго не швендяйте.

- Слухаюсь й підкоряюсь, - посміхаюся на бурмотіння Івана.

Влітаю в сідло й з відчуттям задоволення рушаю до готелю.

Дмитро Олексійович в джинсах й куртці чекав мене на вулиці.

- Доброго ранку Дмитро Олексійович!

- Доброго ранку! – трохи хриплим голосом відповів він, в усі очі розглядаючи мене.

- Це Красунчик, – представила я йому вороного.

Він підійшов до коня погладив його й обережно сів в сідло.

- Куди поїдемо? - запитав мене й навіть в очі заглянув.

- В гори. Покажу туристичні принади та недоліки. Карпати є унікальною, природною перлиною для України. А от наше, не завжди продумане, господарювання призводить до порушення цієї екологічної рівноваги. Буду вас знайомити з тим, що є, – відповіла я, нещадно відволікаючись на самого Соломатіна.

Дмитро Олексійович в сідлі, джинсах та куртці виглядав якось по-іншому й погляд мимо волі притягувався до нього. Як тільки це усвідомила, то квапливо перевела погляд на дорогу.

- Ви щось бачите в цьому тумані? - поцікавився він.

- Це ще не туман. Іноді туман буває таким, що нічого не видно на відстані витягнутої руки. Й погода скоро зміниться, має вияснитись.

- Чому їдемо верхи, а не на машині? - уточнив він.

- Я хочу, щоб ви бачили те, що нас оточує. Карпати - досить заманливе місце. А коли приправити все історією, притрусити самобутності, додати капельку любові, то мікс стає таким, що важко не спокуситись. Але те все не буде мати ніякого значення, поки не буде нормальної розвиненої інфраструктури. Погляньте на дорогу. Й ця ямкувата дорога - одне з важливих сполучень, яким до нас приїздять туристи. Роками ми боремося за дорогу. Все про що нам вдалося домовитись з місцевою владою, щоб нам дали вторинну сировину. Люди скинулись по 2000 гривень з двору, щоб мати змогу хоч підлатати дорогу. Якщо ви звертали увагу, під’їзди до мого готелю відремонтовані. Не можна мати дорогий готель до якого немає дороги. Й ми домовлялися з владою, з людьми й шукали спонсорів, створювали кластери для того, щоб зробити цю дорогу. Дорога є однією з наших проблем. Хороша транспортна розв’язка дозволить збільшити кількість відпочивальників.

Поки розповідала наші біди, то час від часу поглядала на Дмитра Олексійовича, який здається не дуже впевнено почував себе в сідлі.

- Дмитро Олексійович все гаразд?

- Так. Просто я… Я просто в дитинстві останній раз їздив верхи. Й ще колись в Єгипті на верблюді катався.

- Ми можемо повернутися й пересісти в більш зручний для вас транспорт, – як не хотіла, та все ж запропонувала я.

- Ні! Все нормально. Нікуди не потрібно повертатись, – сердито відповів він.

- Гаразд! Тоді ми піднімемось в гори і я покажу вам одне місце. Поїздка буде не дуже довга. Ви знаєте, що Карпати відносно молоді гори? Їм всього лише якихось 25 мільйонів років. Й коли люди їдуть в Карпати, то вони хочуть побачити гори. Тож, ми продумуємо нові маршрути, відкриваємо історію, додаємо етносу й створюємо нові туристичні меки, а буває, що навіть знаходимо давно забуті старі.

- Не розумію? Тобто ви все вигадуєте? - перепитав він.

- Ні! - розсміялася я. - За 25 мільйонів років знаєте скільки історій можна мати? Ми просто намагаємось дати те, що люди хочуть отримати. Це, як з малими дітьми, ви даєте їм іграшку, яка їх зацікавила й отримуєте захоплену цікавою річчю дитину.

- Цікавий у вас підхід. Я думав, достатньо мати готель з високим рівнем сервісу в хорошому місці.

- Зараз міжсезоння, снігу уже немає, а зелені ще немає. Повітря наповнене холодом й сирістю. В такі періоди приїжджають, або ті, хто хоче просто насолодитись один одним, або кому потрібна самотність, для того, щоб перепочити від гамірливого життя та просто побути з собою й привести думки до ладу. Озирніться. Хіба тут не прекрасно? Хіба дух не захоплює від величних лісів? Від цих величезних смерек розбавлених буком й грабом. Від повітря наповненого ароматом лісу й землі. Що так і манять вдихнути на повні груди й усі проблеми та негаразди залишити там в низовині. До речі, тут живе багато дичини: зайців, лисиць, косуль, кабанів. Тут саме життя! Тут свобода!

- Ага! Тут гарно! - пробурмотів Дмитро Олексійович, озираючись довкола.

- Ви, до речі, не замерзли?

- У мене тепла куртка.

- Чудово! Тоді зупиняємося. Я вам дещо покажу.

Я спішилась. Почекала поки він, не самим граційним способом, зіскочив з коня й провела його до малесенького джерела з якого бігла майже корична вода.

- Це джерело з’явилось тут недавно, але воно колись вже було на цьому місці. Й ще за старих часів залишились відомості про його цілющі властивості.

Я підійшла до джерела зачерпнула долонею води й випила. Можу поклястися, у Дмитра Олексійовича, від цього видовища, намалювався бридливий вираз обличчя.

- Ідіть сюди. Просто спробуйте. Це вам услужливо мозок розповідає, що це негігієнічно, бо вода має дивний та незвичний колір й ви підозрюєте, що ваш організм не звик до такої користі. Але вода просто смачна. Й вважається, ця вода збільшує чоловічу силу й надає жінкам спокуси та привабливості, знімає втому й тамує біль.

- Й ви в це вірите? – скептично запитав він.

- О, ви здивуєтесь в скільки речей я вірю. Розум не завжди здатен пояснити те, що бачить. - А цю водичку ми завезли на експертизу. Експертний висновок показав, що вода наповнена багатим вмістом мінералів та йоду, іншими словами, це природна, натуральна вода, що не піддавалася штучній мінералізації й без різних добавок. До речі, в давнину така вода цінувалася, як найчистіша. Про це джерело знають лісничі, місцеві й ми, - пояснила я.

А Дмитро Олексійович все ж наважився черпнути в долонь води й спробувати її на смак. Я посміхнулась.

- І як відчуття?

- Скажімо так, на смак незвично, але краще, ніж я очікував. Й ліпше, ніж можна було подумати з її вигляду.

- Кажуть, що чоловік, який випив води з джерела стає чуттєвішим, а жінка звабливішою. Й сяяли очі, як зорі, тієї дівчини, що пила з джерела.

- Це ви вигадали? – від його сарказму можна було подавитись.

- Ні, це старожили розповідали. А тепер озирніться довкола. Ви бачите ці велетенські дерева? Влітку тут ростуть буйні трави, сонце грайливо пробивається крізь листя дерев, а хмари зачіплюються за гори й огортають це місце, неначе кохану дівчину.

З любов’ю розповідала я про дане місце. Він стояв задерши голову догори, а довкола нас була неймовірна тиша.

- Так…Тут дійсно незвично.

- Угу. Я хотіла спочатку відкрити сюди туристичний маршрут, а потім передумала. Егоїстично хочу, щоб це місце було тільки нашим. Ну, що поїхали? А то погода все ж сира, а так хочеться до вогню й горнятко гарячого молока. Хочете справжнього колориту? Завітайте в колибу. Тут неподалік є саме така. Готують просто божественно, а місце, як у бога за пазухою.

- Хочу, – погодився він.

- Тоді ми ще трішки підіймемось в гору, так зріжемо дорогу, – пояснила я наш подальший маршрут.

Ми повернулись до коней. Я вловила його задумливий, напружений погляд й здригнулась. А щоб приховати своє збентеження швиденько сіла в сідло. Дмитро Олексійович теж вскочив в сідло й ми поїхали за їжею.

- Тут дуже тихо. Й гарно, – відкашлявшись, перервав мовчанку Дмитро Олексійович. – А ви тут народилися?

- Ні! Тут жила моя бабуся, дідусь був лікарем і його перевели в Миргород, де й народилася моя мама, а потім і я. Та в Карпати я закохалась з першого погляду. Бабуся з дідусем повернусь сюди жити і я часто приїздила до них. Для мене, це одне з найкращих місць у цілому світі. Це мій дім. А де ви народилися?

- В Запоріжжі. Там я жив деякий час, а потім переїхав до Києва, – видав скупу долю інформації про себе він.

Я оглянулась на Дмитра Олексійовича. За мить з-під копит мого коня вискочив заєць. Мишка заржала, стала на диби і я вже на землі. Хвилину я лежала, приголомшена падінням. Внутрішньо оцінила, що нічого начебто не зламано. Сіла. Нога таки болить. Все-таки я була оглушена. Бо, як в сповільнених кадрах, я бачила, як до мене біжить переляканий Дмитро Олексійович. Й всі звуки повернулись.

- Ганна! - істерично видихнув він.

Весь сполотнілий, губи трусяться. Я виставила вперед руку.

- Ти як в порядку?

- Нормально, - кивнула я.

Видихнула й повільно стала на коліна. Ох, невесело летіти з коня. Простягнула йому руку. Його широка долонь обережно обхопила мою руку й він допоміг мені піднятися. Повела головою. Наче все норм. Оглянулась в пошуках кобили. Мишка стояла неподалік й трусилась.

- Дідько! Моя хороша! Все добре! Тихо! Все гаразд! Знаю, ти злякалась. Пробач, я мала краще слідкувати за дорогою, – я простягнула руку і погладила її по морді. – Все добре, всі цілі й з тобою все добре. Просто заєць й він нас дуже налякав. Шшш.. моя хороша, ми з тобою й не в такі халепи попадали.

Я притулилась до неї головою, мої вмовляння та пестощі дозволили Мишці заспокоїтися й перестати тремтіти. Взяла її за вуздечку та повернулась й тут побачила Дмитра Олексійовича, про якого я начисто забула. На дні його зіниць копошився лютий жах.

- Все нормально Дмитро Олексійович. Просто заєць вискочив з-під ніг Мишки, чим страшенно її налякав. Таке не часто трапляється. Вибачте, що налякала вас.

- Все точно нормально? – пробурмотів він.

- Так, все точно нормально. І якщо ви можете їхати, давайте швидше спустимося до колиби, щось мені вже страшенно грушівочки захотілося.

- А ви досить холоднокровна жінка, – за деякий час їзди заговорив Дмитро Олексійович.

- Ні, я теж злякалась, просто для паніки місця не було. Якщо вже щось трапилося, то просто потрібно прийняти це й діяти, щоб зменшити наслідки.

- Й що ви часто так?

- Не зрозуміла? З коня злітаю? Ні! Й це був просто удар по самолюбству.

- А я навіть нічого не зрозумів, якась хвилина й ви на землі, а потім вмовляєте коня не боятись.

- Для Мишки то був сполошний стрес, – розсміялась я. – До речі, а от і колиба.

Й ми виїхали до округлої колиби.

- Родзинкою колиби – є, перш за все, найсмачніша домашня кухня, великі порції за помірну ціну, та приємна атмосфера відпочинку, - презентувала я колибу.

Спішилась. Дмитро Олексійович теж зліз з коня.

- Ви заходьте в середину, а я коней поставлю.

Забравши у нього вуздечку я відвела коней до стайні. По дорозі мені ніхто не зустрівся, тож довелося самій прив’язати коней й кинути їм жмут сіна. Дмитра Олексійовича я зустріла там де й залишила.

- Здається стало морозно, - повів він плечима.

- Так, подув морозний вітер, - кивнула я, відчуваючи як і мене морозить. - Заходимо? – відкрила я двері.

Соломатін тільки поглянув на мене.

- Ну, вибачте не до реверансів. Холодно все ж… - пробурмотіла я, на його погляд.

Колиба нас зустріла теплом й димком. Посеред колиби горів вогонь, а людей довкола було мало.

- Доброго дня! – вийшла до нас Василина. – Рада тебе бачити, – посміхнулася вона мені й покосилась на Дмитра Олексійовича.

- Вітання! Знайомтесь! Василино, це Дмитро Олексійович, ми з ним працюємо разом. Дмитро Олексійович, це Василина Іванівна господиня цієї колиби, яка готує так, що тарілку можна з’їсти. Погодуйте нас, будь ласка, й дайте нам по двісті грушівочки.

- Зараз принесу. А ви влаштовуйте зручніше, – запросила вона нас.

Дмитро Олексійович сів за широкий дубовий стіл й почав оглядати кулясту споруду відтворену до найменшої деталі істинної колиби. Рушнички, різьблені вироби, свічник зі свічками, запах диму. Я стояла біля вогню, милувалась відблисками полум’я, поки Василина не принесла нам грушівочки в запотілому графині й дві таких же запотілих стопки. Дмитро Олексійович розлив грушівку. Я взяла свою.

- Будьмо! – кивнула я йому.

Дмитро Олексійович без ентузіазму заглянув в чарку.

- Що це таке?

- Справжній напій, що в таку капосну погоду зігріває кров. Не хвилюйтесь. Голова завтра не буде боліти, – посміхнулася я до нього.

Одним ковтком він випив. Повторила за ним, витерла губи долонею. Чомусь у відчуттях переважало лукавство, запал і грайливість чи що, а від того настрій був явно гарячий й може трішки сміливим. Я підійшла до вогнища й з насолодою простягнула руки ближче до вогню. Після холоду, гра полум’я зачаровувала й притягувала до себе таким життєдайним теплом. Пахло димом і їжею, від чого в моєму животі уже бурчало, але грушівочка зробила своє діло в голові було легко і якось трішки байдуже, що про це подумає Соломатін.

Василина швидко принесла м'ясо й картоплю і я швиденько намалювалася за столом з виделкою та диким голодом в очах. Говорити я почала тільки коли перший голод було вгамовано.

- Кухня відповідає назві. Акцент зроблено на стравах із м’яса, особливо зі свинини. Славиться закарпатська кухня й домашніми сирами, бринзою. На виключну увагу заслуговують м’ясні страви. Чого тільки вартий «Шовдарь сиров’ялений» - це молоде м'ясо зі свинини маринується, потім коптиться на тирсі фруктових дерев.

- Таки смачно.

- Я вас не дуже втомила сьогодні?

- Ні! – подумав й відповів він.

- Добре, бо ще є багато місць, які варто побачити, - чесно спробувала відтворити, при цій коронній фразі нашого гіда, такий багатообіцяльний й загадковий вигляд.

Але, дивлячись, як округлилися очі Соломатіна, зрозуміла, що щось у мене не вийшло. Хотілося розсміятися, та я стрималася й щось його запитала, аби мої тарганчики перестали лоскотати мій мозок й трохи вговталися.

- А що вам сподобалось найбільше в Карпатах?

- Спокій, – не вагаючись відповів він.

- Вам бракує спокою?

- Життя в місті має свій ритм і ти або в ньому, або на узбіччі.

- Якби там не було, але людина повинна змінюватись й розвиватись. Стан застою, це одне з саме страшного, що може статись.

- А навіщо? – поцікавився він.

- Людина досить неспокійне створіння й в боротьбі та пошуку вона відкривається, а в стані «нічого не робити» – деградує. Як наслідок злість, депресія, хвороби.

- А у вас буває депресія?

Його питання мене здивувало, але переходити на серйозну розмову не хотілось.

- Я надто сильно люблю життя й воно мені подобається в усіх проявах, – посміхнулась я.

- Навіть, коли трапляються неприємності й проблеми?

- Питання в тому, як ви реагуєте на неприємності й проблеми. Я працюю з людьми. А всі люди різні та по різному реагують на ту чи іншу ситуацію, що само по собі уже є гарантом складнощів. Якщо ж до проблеми відноситись просто, як до проблеми, що має рішення, а не як до ситуації «весь світ проти мене», то тоді потрібно тільки прийняти рішення й мати волю, аби його втілити в життя.

- А, як ви відноситесь до мене й того факту, що я фактично змусив вас працювати зі мною? – з байдужим видом дивлячись на графин, запитав він.

- Не скажу, що з захватом, – чесно відповіла я. – Більше того з внутрішнім протестом спочатку, але з іншого боку я хотіла мережу готелів, то ж це чудова можливість попрактикуватись. Можливість познайомитись з новими людьми та розширити власні горизонти. Мої готелі зроблені в національному колориті. Я робила їх так, як я це бачила і то є добре, що дана ідея стала трендом. Ваш готель – це європейський готель, хороша будівля, хороше місце розташування, чудовий сервіс….і безликість. – після певної паузи все ж додала я. - З моменту, коли виникло бажання подорожувати, виникли й готелі. Епоха готельного бізнесу починалася з постоялих дворів, таверн й трактирів. Головна вимога була надати гостях можливість зупинитись на ніч. Перші готелі з’явились порядком дві тисячі років тому в Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Готелі того часу були своєрідним центром культурного життя, можна було обмінятись новинами, поспілкуватися, випити. У нас же готелі виникли в 11-13 столітті нашого віку. На Русі проглядався слов’янський темперамент, особлива увага до гостей, створення для них комфортних умов для розміщення, забезпечення їх їжею. Отак, у великих містах почали виникати гостинні двори, які були більшого комфорту, ніж постоялі. На чумацьких та торгових шляхах їх заміняли корчми, які на додачу торгували хмільними напоями, які в певних регіонах називалися шинками. Вони були чітко поділені на приміщення для їжі, та приміщення для ночівлі. До речі всі вони виділялися самобутністю. Ваш готель інший. Це цікаво, це дає новий поштовх розвиткові, нові можливості.

Поки я говорила, він не перебивав мене й просто дивився. І я зі здивуванням виявила, які в нього сірі очі, такого насиченого кольору, як з’являється вертикальна морщинка на лобі, коли він зводить брови до купи й зіщулюється й, що не зважаючи на шрами на обличчі, він привабливий чоловік.

- Нам час повертатись, – раптом зазбиралась я.

На якусь мить мені здалось, що на його обличчі майнув вираз образи, але в наступну мить він знову був весь звичний та зібраний.

- Так. Вже потрібно повертатись.

- І я запрошую вас на прогулянку до гірського озера, скажімо, на наступні вихідні. Ви як?

- Добре! – якось навіть з полегшенням видихнув він.

- Чудово! – посміхнулась я.

- Й, до речі, після повернення раджу вам відвідати сауну.