Чорна бузина

Прокинулася я від запаху кави.

- Привіт!

В усі очі розглядаючи мене, привітався Соломатін. Не соромлячись, пройшлася по ньому поглядом у відповідь. Я майже чудодійна дівка. Одна ніч зі мною й Соломатін перестав виглядати, як жертва репресій. Бажання в його очах начисто вимело чорну тугу й сірий відчай. Його очі сяяли, наче хтось всередині нього увімкнув 100Вт лампочку.

- Привіт!

- Ти ж любиш каву з ранку? – сором’язливо запитав Соломатін.

- Люблю! Дякую за каву! – посміхнулася йому.

Й він передав мені чашку гарячої, запашної чорної кави.

- Як ти себе почуваєшся? – пильно заглядаючи мені в очі, запитав він.

- Як почуваюсь? Почуваюсь… щасливою, коханою, життєрадісною. Таке враження, немов би мої мрії здійснилися, – розсміялась я. – А ти як?

- Я? Я добре. Не шкодуєш? - облизав він нижню губу.

- Дмитро, поглянь на мене…Я абсолютно усім задоволена. Я щаслива. В моїй голові тисячі думок, але вони трішечки непристойні. Й переважно про те, що я хотіла б ще з тобою спробувати, і відчути, і повторити.

- І я хотів би з тобою все те спробувати й повторити. Тільки мені потрібно на роботу, - з жалем пробубонів він.

Забрав чашку й поставив її на стіл. Підсунувся до мене й зі смаком поцілував.

- А ще мені страшенно хочеться тебе.

Бурмотів він мені в губи. Він пахнув кавою й собою.

- Ти спокусливо пахнеш, – прошепотіла я, притягуючи його міцніше до себе.

Він притулився до мого лоба.

- Так не хочеться, але потрібно йти. Я зайду до тебе після роботи?

- Добре! Я буду чекати.

- Я тобі зателефоную.

Сказав він уже біля дверей. І я залишилась одна.

- Все-таки, цього разу сплячою в ліжку він мене не покинув.

На заспокоєння сказала собі. Життєві сили, якось враз повернулись, захотілось жити й творити. Від пригніченого стану в якому я жила останні дні й сліду не залишилось. Енергія переповнювала мене. На місці всидіти я не змогла. То ж я швиденько зібралась й навіть з радісним нетерпінням пішла у свою «Чорну бузину».

Здивовані погляди працівників. Моя задоволена мармиза. Кабінет. Оберемок паперу на столі. Й з грайливим ентузіазмом я вчепилася у роботу. Я була вся така в передчутті прекрасного.

- Ганно Василівно, ти сьогодні вся сяєш. Закохалася, чи вживала якісь заборонені препарати? – нахмурила лоба Інна Анатолівна.

- Інно Анатолівно, яке у вас паскудне почуття гумору. Сподіваюсь на краще. Хоча кохання - це ще та хвороба. Й ні в дідька не зрозуміло, як воно працює. Чому саме та людина, а не інша? Як можна пройти мимо тисячі людей, але спіткнутися на тисячі першому? Як воно робить отой вибір? Бо якщо те прекрасне почуття надиктовує тіло, то у мене є певний конфлікт між тим, що хоче тіло й чого бажає здоровий глузд.

- Ганно, все з тобою нормально. Немає в тебе нікого конфлікту. Дай собі трішки часу й будеш літати над землею. Любов й всі обставини усе прийде, якщо ти даси хід своїм почуттям й взаєминам з об’єктом твого жадання. Просто йди на зустріч новим відносинам.

- Отак просто?

- Я думаю, що складно тобі влаштує твій «об’єкт», - щиро розсміялася вона. - Але дай йому шанс. Він непоганий чоловік.

- Боже, а є хтось, хто не в курсі мого особистого життя? - застогнала я.

- Дай подумати? - зробила вона вигляд, що глибоко замислилася. - Хіба дід Семен. Він уже геть глухий, тож є шанс…

- А!!!Це нестерпно.

- Не хвилюйся. Я поставила на те, що ви будете разом.

- Ви що? - м’яко відвисла моя щелепа. - Ви, що з мого особистого життя тоталізатор влаштували?!

- Й чого його очима так палати? У нас маленьке містечко…мало розваг…мало подій. Треба ж людям якісь радості в житті мати.

- Все! Ні слова більше! Я не хочу більше чути ніяких одкровень. Дайте ще почуті пережити. Гаразд! У нас просто завал. Розберемося, а потім каву поп’ємо й поговоримо. Моїх десять днів загулу починають даватись взнаки.

- Поїхали, – підтримала вона мене.

День пролетів майже не помітно, я підписувала договори, проглядала звіти, дивилась прогнозування, очікувані доходи й витрати, аналізи й обговорення проблем сьогодення. Соломатін дзвонив двічі. Перший раз, він з незадоволенням відмітив, що я на роботі, другий, коли заявив, що уже виїздить до мене і якось з придихом додав, що ми ж домовлялись зустрітись.

- Я буду чекати.

- Щось привезти? - запитав він.

- Себе. Й врахуй вечеря буде з мого ресторану.

- Я хочу тебе.

- Є….я тебе теж… - поглянувши на зацікавлені морди довкола, спотикнулася я.

- Ти не одна?

- Ні!

- Добре. Тоді я за пів години буду. Ти ж дочекаєшся?

- З нетерпінням.

І я положила телефон, вловивши загадкову посмішку Інни Анатолівни.

- Продовжимо завтра.

- Добре! Гарного вечора! – проявила тактовність Інна Анатолівна й посміхаючись вийшла.

А я швиденько зібралась й заскочила на кухню за їжею.