Чорна бузина

Час плине швидко. Я й не помітила, як розпочалося літо. Зате помітила Соломатіна, який з сумом у погляді за чимось пильно спостерігав. Його такий загадковий вигляд мене неабияк зацікавив і я спустившись на дві сходинки, спробувала розгледіти, що його так зацікавило. Єдині хто потрапляв в поле його зору була сім’я. Звичайнісінька сім’я: чоловік, білява вагітна дружина й маленька дівчинка, як дві краплі, схожа на свою мама. Я перевела погляд на Соломатіна. У нього на губах з’явилась крива посмішка. І я поспішила відійти, аби не потрапити йому на очі.

- Що він в них знайшов? – пробурмотіла я до себе.

Послужлива пам’ять тут же показала картинку, як напередодні Соломатін вийшов в хол, а на нього налетів хлопчик років чотирьох. Хлоп’я, помітивши в кого він влетів дико закричав й кинувся тікати від нього, а Соломатін тільки глянув на його батьків й пішов далі. Маленькі діти його просто бояться, а бабусі хрестяться. Й він з цим живе.

- Доброго дня Василина! Як справи? – запитала я в адміністратора.

- Деякі наші гості скасували свої туристичні маршрути й залишились в готелі.

- Так, погода стає все гіршою.

- Оголошено вже штормове попередження.

- Дідько! Генераторів нам так і не привезли. Запроси Ніну до мене та перевір чи все у нас є на випадок шторму.

- Добре, Ганно Василівно.

- І оголоси нараду через 1,5 години в залі.

- Зараз все зроблю, – кивнула вона мені.

А я набрала номер Арсена, свого заступника в «Чорній бузині».

- Привіт! Як у вас справи?

- Все нормально. До можливого шторму підготувались.

- Добре. Будуть якійсь проблеми набирай.

- Все під контролем.

- Дякую! – розмову я вже закінчила у своєму кабінеті.

Через хвилину у двері постукали.

- Можна Ганно Василівно?

- Заходь Ніна. Що у нас є на випадок шторму?

- Ми розробили низку заходів, що допоможуть зайняти гостей на випадок, коли не можна буде покинути готель.

- Ви будете готові їх сьогодні втілити? - уточнила я.

- Думаю так.

- Така відповідь, мене не зовсім влаштовує. Перевірте все.

- Так, я все перевірю.

- Це буде наше перше випробування негодою. Що наша кухня справиться?

- Це ви з приводу генераторів?

- Й через них також. За останньої негоди люди залишились без врожаю та дахів, а також постраждали, і люди, і худоба, і птиця.

- На нараді буду зі звітом.

- Давай! – кивнула я їй.

Ніна швидко вийшла, а слідом за нею зайшов Соломатін.

- Ганно Василівно, а що у нас за стан бойової готовності?

- Й вам доброго дня Дмитро Олексійовичу! Як ви напевне чули оголошено штормове попередження. Перевіряємо нашу готовність й компетентність ваших будівельників.

- Не зрозумів?

- За останньої бурі зносило дахи, зник телефонний зв'язок, було знеструмлено половину області.

- Й що?

- Дмитро Олексійович генератори до нас так і не приїхали.

- А можна поцікавитись, чому вони до нас не доїхали?

- Це позиція під замовлення, термін очікування 45 днів. Чекаємо.

- А чому ми їх так пізно заказали?

- Тому, що я не всесильна й тільки при перевірці виявила, що їх немає.

- І що тепер?

- Тепер ми готуємо план »Б», якщо буря буде руйнівна й сподіваємось, що пощастить і все минеться.

- Що за план?

- Зараз будуть збори в конференц-залі, там усе й розкажемо. Ходімо.

Позвала я його й ми пройшли в зал. Персонал уже зібрався.

- Доброго дня! – привіталась я.

Соломатін щось й собі буркнув.

- Доброго дня! – майже дружнім хором відповіли нам.

- Дякуємо, що всі зібрались. Темою нашої зустрічі буде оголошене штормове попередження. Будемо сподіватись, що все минеться, але вжити певних заходів не завадить. Юрій Валерійович, прослідкуйте, щоб усі наші гості були попереджені про шторм, а увесь наземний транспорт поставили на закритий паркінг.

- Зроблю, - кивнув він.

- Ніна, що вас?

Ніна скупо перелічила засоби для освітлення, якими ми можемо скористатись.

- Анатолій, зможете організувати їжу, якщо у нас не буде електрики? - звернулася я до нашого шеф-кухаря.

- Якщо не складну, то так.

- Що з засобами пожежогасіння?

- Є в достатній кількості. Усі працівники пройшли інструктажі з пожежної безпеки.

- Сподіваюсь з практичними заняттями й всі знають, як користуватись вогнегасником і надавати першу медичну допомогу? - уточнила я.

- Ну так… – пролунали недружні відповіді.

- Ніна твої пропозиції, - звернулася я до дівчини.

Поки Ніна перелічувала план дій, я час від часу поглядала на Соломатіна. Він сидів з хрещеними руками на грудях й незадоволеним виразом на обличчі. Судячи з усього буря насувалась не тільки зовні. І я вже знала, хто у нас буде винним. Та в мене скоро вже буде комплекс неповноцінності.

- Гаразд, прийнято. Займімось справами, – завершила я зустріч.

Й всі квапливо розійшлися.

- Ганна Василівно, якщо все так серйозно, чому ми раніше не готувались?

- Дмитро Олексійович, ми готувалися й готуємося. Гроза - це звичайне явище, внаслідок якого іноді зникає електрика й телефонний зв'язок, але нашим гостям в цей час повинно бути затишно і комфортно, щоб не дай Боже вони не пошкодували про своє рішення приїхати сюди. Якщо дозволите, у мене дуже багато роботи.

І я встала, збираючись вийти.

- Ми ще не закінчили, – проричав він.

Чомусь дуже захотілось послати його до бісової матері, але я обмежилась поглядом на його сердиту фізіономію і сіла на місце.

- Про такі проблеми, як відсутність генератора потрібно говорити відразу, а не коли оголошено штормове попередження.

- Дмитро Олексійович ми ж з вами разом погоджували генератор, обговорювали його вартість і термін постачання.

- І що? Його привезли вчасно?

- З 45 днів минуло тільки 30.

- А ви дзвонили, дізнавались?

- Ні.

- Чому?

- Тому, що у мене укладений договір, в якому вказано термін постачання, описані штрафні санкції за порушення термінів. Даний товар оплачений, отримано підтвердження, що все гаразд зі сторони постачальника. Чекаємо. Чим я й займаюсь.

- Ганно Василівно, може ви все і правильно зробили, але згадайте в якій ви країні живете й все стане зрозуміло. І непогано було б поцікавитись, коли той генератор взагалі привезуть.

- Дмитро Олексійович, я дуже ціную вашу думку, але якщо я з усіма, з ким маю договір, буду ще й контролювати попередні процеси, то я більше нічого не зможу робити.

- Саме так і виглядає бізнес в Україні. Навіть оплативши, не факт, що ти це отримаєш, або отримаєш те й в якому вигляді, як це тобі потрібно.

- Дмитро Олексійович, дякую за відкриття істин. Я точно знаю в якій я країні живу. Мені потрібно йти.

Тільки вийшовши від нього я видихнула. Намагаючись заспокоїти тихе роздратування, зайшла в ресторан й взяла чашку кави. Й саме з нею мене і застав Соломатін.

- Гм, я думав у вас нагальні справи, – з долею сарказму сказав він.

- Так і є, але кожен раз після розмови з вами мене так і тягне напитись до нестями, але, як бачите, стримаюсь й п’ю лише каву.

- То ви думаєте це смішно? Й ми з вами тут у веселі ігри граємось? - гримав він далі.

- Дмитро Олексійович це у парламенті у нас смішно, а мені страшенно сумно. Тому я п’ю заспокійливе й антидепресанти, – ретельно контролюючи свій голос спокійно проговорила я.

У нього почали смикатись мускули на вилицях. Й на мить я злякалась, що зайшла надто далеко. З таким, як він не можна говорити напівжартома чи напівсерйозно, він цього не розуміє. Я підняла руку.

- Все, годі! Я винна по всім пунктам обвинувачення. Я шкодую, що не можу достойно прийняти критику у свою адресу. Видно, так професійно, як ви це робите у моєму житті мало хто робив. Тому вибачте!

- Ганно Василівно, ви можете припинити спроби виставити мене повним ідіотом.

- Ще раз прошу вибачення, - покаянно схилила я голову. - Затівати з вами воєнних дій я не хотіла й не планувала. Це клопітно та затягує світлий момент закінчення нашої з вами співпраці. Але так, як ви якісно знищуєте мене кожен раз за всі мої помилки, то я боюсь, що мені ніяких пігулок до закінчення нашого договору не вистачить. А роботи я роблю багато. Відповідно, і помиляюсь, і приймаю неправильні рішення. І після кожного розбору польотів я вже не хочу ніяких рішень приймати, щоб не було потім так боляче моїм нервам.

- Давайте ввечері, ви залишитесь і ми про все поговоримо. Домовились?

Він виглядав збентежено, його тон змінився у ньому навіть додались якісь благальні нотки.

- Добре!

І я, нарешті, злегка тремтячими руками поставила чашку. Виявляється я її тримала в руках. Й мої руки тепер були в каві й він це бачив. Жах. Я нервово посміхнулась й пройшла до туалету. Ввімкнула гарячу воду й потримала руки під водою, глянула на себе в дзеркало. На мене дивилось бліде, перелякане створіння з нездоровим блиском в очах.

- Так і до божевільні недалеко, – прошепотіла я собі й вийшла.

Все нормально. Люди працюють на мене ніхто не дивиться. Дякую Боже, за це. Я вийшла на двір, небо уже геть затягло важкими майже чорними хмарами й стояла тиша. Навіть ліс мовчав, тільки ледь похитувались верхівки смерек.

- Бурі не минути, – підійшов до мене Юрій.

- Юра, перевірте де усі наші гості?

- Уже. Екскурсійні будуть за пів години, – важко зітхнув він.

У відповідь небо прорізала блискавка й пролунав перший гуркіт грому.

- Всі машини позаганяли на паркінг, з двору всі речі забрали. Залишилось тільки сподіватись, що гроза буде не сильно страшною, - з сумом дивився він на небо.

- Добре Юро! Ти молодець! Пішла розбиратися далі, що там мені життя наготувало.

І я повернулась до кабінету. В коридорі зустріла Ніну.

- Стосовно сайту подивитесь? - уточнила вона.

- Заходь, - приречено кивнула.

Ніна пройшла, сіла й відкрила планшет. Я відсунула теку з документами.

-Внесли всі зміни та світлини. Й тепер наш сайт виглядає так..

Вона почала показувати світлини. Усі такі знайомі місця, з насиченою зеленню, з засніженими вершинами гір, з барвистим вбранням лісів.

- Шкода, що запаху не можна передати, а так вибірка чудова. Ми з тобою закінчили контакти й головну сторінку.

- Так дивіться. Я підготувала про готель …

- Показуй, – втомлено потерла я обличчя.

Й ми заглибились в роботу. Час ми відчутно втратили. На вулиці вітер все посилювався й з неба почали падати важкі краплі дощу.

- За що я люблю бітумну черепицю, так це за те, що по ній не гримить дощ, - пробурмотіла я.

- У мене брат будівельник, так він сказав, що тут досить складна конструкція покрівлі, – сказала Ніна, поглядаючи у вікно.

- Звісно, – пробурмотіла я.

А за наступним гуркотом грому зникла електрика.

- Чудово! Просто, як на замовлення. Вимикай техніку бережи заряд. Єдині недоліки готелю в глибинці, так це складність відновлення стратегічних благ цивілізації. Пішли гостей розважати й у відповідні служби телефонувати.

Соломатіна ми зустріли, біля адміністратора. Там же була частина гостей. Всі спостерігали за грозою, що вирувала за вікном. Я підійшла до вікна. Град, ось що притягло усіх. З неба падали горошини граду, знищуючи усе на своєму шляху. Я дивилась, як він оббивав листя й ламав квіти. Я дивилась на лихо, що набирало обертів, не в змозі, ані відвернути, ані зарадити йому. З позиції свого маленького людського життя, такого безпомічного перед стихією. З безпорадністю, з відчуттям щемливого жалю, за ті дерева, які нещадно бив град, за ті птахи й тварини, які десь повинні знайти притулок й перечекати лихо.

- І що тепер? – десь над вухом пролунав сердитий голос.

Я здригнулась. Біля мене стояв Соломатін, з трохи перекошеним обличчям, схоже він помітив, що я злякалась.

- Налякали, - чесно зізналася я. - Я, якраз заглибилась в реквієм по мрії мого саду. Давно у нас такого граду не було.

З тугою я подивилася на бурхливу біду, а потім перевела погляд на Соломатіна. Напруження з його очей не пішло геть, але його трішки здається попустило.

- Запропонуємо гостям поринути в 19 століття. Буде у нас творчий вечір. Звичайно, з незручностями важко змиритись, але якось буде. Захопливі, цікаві, веселі розваги будуть гарантовані.

- Ви ж сьогодні нікуди не поїдете? - якось з підозрою так прозвучало то.

- Поки непогода лютує за вікном, то воліла б перечекати в теплі й затишку.

- Добре! Бо я б не хотів, щоб ви кудись їхали, - опустивши погляд, сказав він.

Я зітхнула й подумки додала, що я дуже б хотіла бути в себе в дома в якому немає ніяких Соломатіних. Та він стояв й був такий насуплений, що наступної миті я запропонувала:

- Дмитро Олексійович, повечеряєте зі мною? – ось так просто взяла й сказала.

Він розгубився від моєї пропозиції. Я вже подумала, що відмовиться.

- Так! Добре! - з шумом видихнув він.

Вечір нам вдалося врятувати. Дівчатка молодці спрацювали гарно. Гості познайомились один з одним й задовольнили соціальну потребу у спілкування. Навіть все було краще, аніж я сподівалась. Дівчатка розважили усі категорії починаючи від діток, закінчуючи пенсіонерами. Грали в ігри, влаштували танці. Кухня також себе проявила, столи ломилися від їжі. Й в подарунок гостям запропонували глінтвейн. Й розмови потекли більш невимушено.

Я з полегшення видихнула й попросила зібрати вечерю на двох та занести в кабінет. В кабінеті розтопили камін, запалили свічки.

- Таки дух епохи 19 століття у нас вийшло передати повністю, - посміхнулась я своїм асоціаціям.

Соломатін сидів в кріслі й дивився на вогонь в каміні.

- А вечеря у нас буде на диво романтичною, – озвучила я картину, що відкривалась моїм очах.

Накритий стіл з двома свічками, тріскіт вогню у каміні й похмурий Соломатін.

- Наші гості стійко зносять негаразди. В ресторані молодий чоловік зробив пропозицію своїй дівчині, на що отримав її «так» й гучні оплески залу. Думаю таке зізнання в коханні їм запам’ятається на все життя.

Соломатін продовжував сидіти з байдужим виразом обличчя, продовжуючи дивитись на вогонь.

- Дмитро Олексійович, все нормально?

- Ми без електрика, за вікном буря, що тут нормального? - буркнув він.

- Іноді так буває в житті. З випробуваннями, наше життя стає багатше, яскравіше й цікавіше. Бо нам завжди є куди рости.

- Ви мені що лекцію вирішили почитати? - злетів з місця його настрій, як ракета з мису Канаверал.

- Ні! Я просто кажу, що завжди має сенс шукати методи, якими ми ще не користувались. Будете вино? - запитала я його, бо розмова з ним щось була дивною.

- Наливайте, – подивився він пляшку й кивнув.

Я з вправністю бармена налила вина у два келихи й подала йому один.

- Страшенно пахне свічками, – скривився він.

- Раніше люди жили зі свічками й нічого.

- У мене розряджені всі технологічні досягнення людства.

Продовжувався він, від душі, виспівувати свої біди.

- А без них вам життя не в радість?

- Мій робочий час дуже дорого коштує, - відрубав він.

- В будь-якому разі життя коштує дорожче. А ми зараз не на дворі, де вирує гроза. Найстрашніше, що сталося, це такі незручності, як відсутність електрики й засобів зв’язку. Але в цьому немає ніякої трагедії. Поставтесь трішки легше до життя.

- Ганно Василівно, менше втішних слів, а більше далекоглядних дій.

- Дмитро Олексійович, пийте вино.

Здалася я й скористалася своєю порадою та пригубила вино. Вино було біле, сухе і якось дуже добре пішло. Свято життя я продовжила й налила собі добавки.

- Ви що намагаєтесь напитися? - хмуро покосився він.

- Я?! - округлила я очі. - Та як я можу?! Ну, хіба що, дійти до стану легкого сп’яніння, аби змогти заснути, - припинила я валяти бовдура й тяжко зітхнула.

- Ви часто п’єте? - з насупленим виразом обличчя вирішив він мене добити.

- Так вип’ємо серце тут, бо на том світі не дадуть, - пробурмотіла я.

- Ганна Василівна, а може вам досить на сьогодні?

Чи то я все-таки зайвого хапнула, чи й справді в його запитані прозвучали улесливі нотки.

- Ви праві, - мило посміхнулася я. - На сьогодні й справді досить. Вам доброго вечора! - піднялася я.

- Куди ви?

- Спати, - буркнула я.

- Ви ж не поїдете в таку погоду і пили вже…

- Ні, я залишуся в готелі. Гарної ночі!