Розділ 12

31 грудня 2015 року

Ліда зі Златою метушилися із самісінького ранку. Приготування до святкової вечері були в самому розпалі. Все на кухні стукотіло, булькало, пеклося й смажилося. Будинком розходилися смачнючі аромати різноманітних страв. Мати з донькою сьогодні старалися як ніколи. Адже, цього разу вони очікували на Новорічне свято Оксану. Насправді та довго наполягала, аби прийти зранку і допомогти їм, але Ліда на відріз відмовилася.

Коли старша сестра подзвонила, як і обіцяла, та погодилася з її пропозицією, жінка одночасно і зраділа, і злякалася. З одного боку, вона давно хотіла помиритися, але з іншого її мучили сумніви: а що, коли нічого не вийде, а що як вона не витримає моменту, коли доведеться глянути Оксані в очі, а що як сестра насправді погодилася лише заради племінниці… Тому Ліда хапалася за будь-яку можливість відтягнути момент-ікс.

Злата ж не могла дочекатися вечора. Дівчина давно мріяла про примирення мами з тітонькою. Нарешті вони стануть справжньою родиною. Вже не треба буде робити вигляд, що не помічаєш, як змінюється вираз обличчя у цих двох, коли вони говорять про одна одну. Злата не мала сумнівів, що сестри помиряться, бо бачила це бажання в них обох.

Що ближче було до вечора, то більш розсіяною ставала Ліда. Жінка кілька разів намагалася винести страви на стіл просто в каструльках, замість майонезу в салатах використати сметану, а замість чистих ложок покласти брудні. Злата вперше бачила маму такою, тому вже починала по троху хвилюватися. Вже навіть почала закрадатися думка, що дарма вона спонукала їх до примирення. Та відступати було нікуди – дівчина почула дзвінок в двері.

Із кухні почувся дзенькіт – Ліда щось розбила. Проходячи повз, дівчина побачила, як та збирає уламки чашки, в якій, судячи із бризок навколо, була вода.

– Мамо, я відчиню, – схвильовано сказала Злата, зрозумівши, що Ліда впустила чашку через прихід тітки.

– Добре, доню. Я зараз швиденько приберу це і вийду.

Дівчина поспішила до вхідних дверей. У вічку, як і очікувалося, видно було Оксану, що нервово переминалася з ноги на ногу й потирала руки в рукавичках одна об одну. Злата відчинила їй.

– Добрий вечір, тітонько, – племінниця забрала у жінки її куртку. – Проходь до вітальні. Ми вже майже підготували все.

– Добре, а де ж Ліда?

– Е-е-е… Там на кухні невеличка аварія. Зараз владнає все і вийде.

– Може, потрібна допомога?

– Та ні, це лише розбита чашка.

Злата почекала, доки Оксана зайшла у вітальню, а потім побігла в бік кухні. Втім, це було зайвим. Дівчина ледве не зіштовхнулася лобом з Лідою.

– Мамо, все добре? Я провела тітоньку до вітальні.

– Так, я чула.

– То ходімо до неї?

– Ходімо, – жінка, однак, не могла зрушити з місця. – Вибач, я так хвилююся.

– Мамо, ти дарма так нервуєш, все буде добре, – дівчина легенько стиснула її праву руку своїми долонями, а потім обережно, але впевнено потягла в бік вітальні.

– Лідо… – Оксана підвелася з дивану, на якому сиділа, коли побачила сестру.

– Оксано… – прозвучала ледь чутна відповідь.

Хвилину чи дві жінки просто дивилися одна на одну. Златі стало незручно, здалося, що вона зараз тут зайва, а тому тихенько вийшла й пішла в свою кімнату.

– Стільки років минуло… – заговорила нарешті Оксана.

– Так, – Ліда невпевненою, тремтячою ходою підійшла до дивану, біля якого так і стояла сестра, і жінки сіли.

Знову запала тиша. Обоє опустили голови, лише зрідка підіймаючи їх, щоб потай зиркнути одна на одну. Жодна не могла вигадати, як же почати цю розмову. Було дивно й незручно. Кожна нова секунда тиші давалася важче попередньої, тому здавалося, що минуло вже кілька годин.

Раптом Ліда з гучними риданнями кинулася обіймати Оксану:

– Вибач, вибач, вибач… – жінка шепотіла це слово раз за разом, між гучними схлипуваннями. – Я так завинила перед тобою.

Оксана була ошелешена такою різкою переміною, тому лише через певний час змогла оговтатися й обійняти сестру у відповідь.

– Ти теж вибач мені, – прошепотіла вона у відповідь.

– Але ж ти ні в чому не винна, – Ліда різко відсторонилася й глянула на сестру червоними від сліз очима, заодно запримітивши, що Оксана також плакала.

– Не існує таких сварок, де винна лише одна людина.

– Це якщо йдеться про адекватних людей, а не про мене. Я стільки років тебе ненавиділа, звинувачуючи у всьому, що сталося. І робила це лише для того, аби не зненавидіти саму себе.

– Сестричко, ми обоє завинили в цій ситуації. Я жодного разу не зробила спроби помиритися, бо була занадто горда для цього. Все чекала, коли ти сама цього захочеш.

– І правильно робила. Це я хитрістю відібрала в тебе кохану людину і зробила цим нещасними цілу купу людей: тебе, Олега, Злату, та й себе теж. Коли ти поїхала заради мене з рідного міста, покинувши все, я замість вдячності говорила такі речі, за які мене варто було одразу відправити в пекло.

– Тобою керували почуття. Ти завжди випліскувала жорстокі слова на тих, на кого сердилася.

– Біда в тому, що раніше то були лише злі теревені, в яких від правди мало чого було. А тоді все, що я наговорила було чистою правдою. Я ж справді зробила все, про що сказала і була готова зробити ще багато жахливих речей, аби лише втримати Олега.

– Кохання не завжди спонукає до хорошого. Через нього ми іноді втрачаємо самих себе.

– Особливо, якщо воно не взаємне, – погодилася Ліда, маючи на увазі свої почуття до Олега.

– Спробуймо лишити весь бруд, що роками лежав між нами, залишити позаду. Давай будемо намагатися знову стати сестрами.

– Заради Злати? – Ліда боялася відповіді сестри, бо в душі не могла повірити, що Оксана пробачила їй все, що вона накоїла, але добре знала про те, як сильно жінка любить свою племінницю.

– В першу чергу заради нас. Заради тебе і мене. Як би егоїстично це не прозвучало, але Злата цілком добре могла б жити і без нашого примирення.

***

Коли Злата повернулася до вітальні, жінки сиділи на дивані разом з ногами зігнутими в колінах, спина до спини, про щось говорили. З їхніх обличь було зрозуміло, що сестри помирилися. Дівчині аж відлягло від серця, бо хоч вона й не сумнівалася, що так і буде, та все ж добряче нанервувалася, міряючи кроками свою кімнату впродовж майже години. Та те, як вони вмостилися на дивані, викликало певний подив.

– І чого ви так сидите?

– Ми в дитинстві так завжди сиділи, коли сварилися, а тоді мирилися, – пояснила Оксана.

– У когось кімната чи стіл для переговорів, а в нас особлива поза, – весело продовжила Ліда. – Ми отак сідали і говорили, й говорили… аж доки не приходила мама й не розгонила нас по ліжках.

– То я так і не зрозуміла, ви помирилися? – Злата вже почала хвилюватися, що це лише тимчасове затишшя, перед новим сплеском сварок.

– Помирилися, – відповіли сестри одночасно.

– То тоді може давайте закінчимо з підготовкою до зустрічі Нового року? Бо щось я не дуже хочу задовольнятися лише нарізками, салатами й фруктами.

– О, точно! – погодилася Ліда й опустила ноги на долівку. – Господи, як ми раніше так довго сиділи в такій позиції? Мої бідні ноги.

– Певно вже трішки пристаріли, – пирснула Оксана.

– Говори за себе. Я ж молодша.

– Ага, на два роки.

Жінки, сміючись, попрямували в сторону кухні вслід за Златою. Дівчина не припиняла дивуватися. Складалося враження, ніби вона лишила їх не на годину, а на кілька днів, на стільки вже щирим і невимушеним стало їх спілкування. Невже багаторічні образи можуть забутися так швидко?!

***

Близько третьої ночі Злата нарешті блаженно пірнула у своє ліжко. Втім, незважаючи на втому і трохи важкувату голову через кілька ковтків шампанського, вона була щасливою як ніколи. Її мама і тітка майже не вмовкали ні за столом, ні під час перегляду музичних новорічних концертів, які виступали більше в ролі фону для їх теревень. Власне й спати вони розійшлися лише тому, що помітили, як куняє Злата. Хоча, з огляду на залишки шампанського, поцуплені сестрами в кімнату Ліди, можна було сміливо робити висновок: ці двоє ще спати не збиралися. Певно, за роки сварки накопичилося багато чого несказаного.

Злата думала, що моментально засне, але через велику кількість пережитих емоцій в неї не вийшло зробити це навіть через півгодини. Дівчина взяла телефон, аби покопирсатися трохи у Всесвітній Павутині. Занадто яскраве в темноті кімнати світло засліпило її. Злата майже наугад зменшила яскравість на своєму смартфоні. Вона зайшла в Фейсбук, згадавши про Сергія, який напередодні грозився їй, що не спатиме в новорічну ніч до самого ранку. Дівчина не дуже йому повірила, бо хлопець збирався лишитися вдома, та коли зайшла до соціальної мережі, помітила, що він і справді онлайн.

«Це найкращий Новий рік у моєму житті!!!» – написала вона йому.

«Ти просто трішки п’яненька, чи твій Слава зізнався тобі в коханні?» – відповідь не змусила себе чекати.

«Я майже не пила. Зізнань в коханні теж не отримувала», – дівчина засмутилася, коли згадала про Славу.

«То що там в тебе?», – відповіді не слідувало, тому через хвилин десять він надіслав ще одне повідомлення: – «Не сердься».

«В тебе не вийде зіпсувати мені настрій в такий день. Адже, він і справді чудовий, бо мої мама і тітка помирилися», – Злата, на диво, швидко змогла забути знову про Славу.

«А вони сварилися?».

«Ага».

«Чому?».

«Та це довга історія, з купою підводних каменів й сімейних таємниць».

«Сімейні таємниці? Щось мені підказує, що цю історію ти мені розказувати не будеш».

«Справді, не буду. Я б хотіла, але це не мої таємниці, тому я не можу розповідати їх. Навіть близьким друзям».

«О, то я для тебе близький друг?».

«Не можу зрозуміти, тебе це тішить чи засмучує?».

«П’ятдесят на п’ятдесят».

«Тобто?».

«З одного боку, я радий, що ти вважаєш мене близьким другом, але з іншого – френдзона».

«Френдзона?!».

«Ну, так. Красива дівчина, цікава співрозмовниця, чому б і не захотіти ближчого спілкування», – Злата кілька разів починала й припиняла писати. Певно Сергій це помітив, тому надіслав ще одне повідомлення: – «Та чого ти провисла? Я ж пожартував. Я справді радий, що зміг стати тобі другом».

«Тоді добре», – Злата почувалася двозначно: думками вона була лише зі Славою, тому інші варіанти не розглядала, але водночас її гордість не потішилася подібному жарту. Виходить, що вона підходить лише на роль друга. Хоча, більше дівчину напружувало те, що дівчина не була повністю впевнена, що це лише через гордість.

«Щось ти притихла».

«Тю, то останнє повідомлення було за мною. Я чекала, коли ти напишеш».

«А що я мав відповісти на «тоді добре»?».

«Щось наша розмова заходить в глухий кут».

«На жаль».

«О, до речі, постійно забуваю запитати, – написала Злата через кілька хвилин. – А як тебе звати?».

«От тепер я точно починаю думати, що ти хильнула зайвого. Сергій я».

«Е-е-е… Я знаю. Я не це мала на увазі. Як тебе звуть друзі, знайомі? Сергій – це якось занадто офіційно. В переписці не має особливої потреби для звертання за іменем, але якось цікаво стало».

«Ну… Знайомі звуть мене Сірим або Сірьогою. Але найближчі – Лисом. Тому і ти можеш так називати».

«Лис. Хм. То ти вирізняєшся хитрістю чи то лише через прізвище?»

«Через прізвище», – відповідь надійшла майже через десять хвилин.

«Добре, я вже засинаю, тому добраніч».

«Від ночі звісно мало що лишилося, але добраніч».

Дівчина відклала телефон і одразу заснула. То була п’ята ранку.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.