День святого Валентина

25 грудня 2015 року

Злата критично оглянула одяг, що висів у її гардеробі. Шкільне новорічне свято – подія більш значна для молодших класів, але все ж, дівчині хотілося виглядати сьогодні красиво. А точніше, сподобатися одній конкретній людині. Що б не робила шістнадцятирічна школярка, та припинити думати про Славу ніяк не виходило.

Вона обрала свою улюблену світло-фіолетову сукню, вперше запримітивши, що серцевидний кулон доволі вигідно доповнює її. Сукня мала приталений ліф, пишний низ, що чимось нагадував розкритий зонтик (хоча тітка Оксана більше схилялася до того, що це схоже на квітку півонії) та на кілька тонів темніший широкий пояс, що перетворювався в елегантний бантик ззаду. Хоч матеріал у сукні був доволі цупкий, а рукава – довгі, Злата все ж вирішила прихопити коротеньку в’язану кофтинку на ґудзиках.

– Може, випрямити волосся? – сказала вона вголос, коли закінчила з макіяжем.

– Не варто, – озвалася позаду неї Ліда. – Ти в цій сукні і зі своєю зачіскою зараз схожа на Попелюшку.

– О, мамо, а я й не помітила, що ти прийшла.

– Вперше бачу, щоб ти аж так багато часу приділяла зовнішньому вигляду.

– То сьогодні ж свято в школі.

– Все одно. Слухай, доню, вибач мене. Я за своєю роботою останнім часом геть мало уваги приділяю тобі.

– Та я все розумію.

– І в тебе є Оксана.

– Так, тітонька у мене безцінна.

– Безцінна… – задумано повторила Ліда. – До слова, смаком ти вся в неї. Вона завжди вміла виглядати красиво й елегантно.

– Скоріше, ми обоє в бабусю, – посміхнулася дівчина.

– Так, твоя правда. Але все ж, в юності всі мої сукні мені допомагала обирати Оксана... Я думала про те, що ти сказала вчора. Можливо, і справді варто спробувати.

– Звісно варто! Давно час помиритися.

– Але я нічого не обіцяю.

Злата бігло обійняла жінку:

– Мамо, ти для початку спробуй.

Ліда, мовчала, прокручуючи в голові спогади, що тяглися із самої юності, з часів, коли вони з сестрою ще були близькими. Насправді, вона дуже сумувала за нею всі ці роки, хоча й довго не зізнавалася в цьому навіть собі. Все більше її пригнічувала зневага до самої себе. За незаслужену ненависть до сестри, за підлість і перед Оксаною, і перед Олегом, якого й досі шалено кохала, за те, що стільком людям завдавала і продовжує завдавати біль та нещастя. Вперше за багато років Ліда зізналася самій собі, що не хоче миритися з сестрою, бо боїться, що хвиля ненависті до самої себе знищить її з середини, варто лише один єдиний раз заглянути в Оксанині очі. Та й чи зможе вона це зробити після всього, що накоїла.

Було трохи легше жити, подумки скидаючи всю свою провину на сестру та з дня у день налаштовуючи себе на ненависть до неї. Зробити крок до примирення – означало зруйнувати примарну ілюзію невинної жертви. Це було вище її сил. Та вчора жінка раптом зрозуміла, як сильно страждає Злата. І вона наважилася.

– Мамо, про що ти думаєш?

– Не зважай, це дрібниці. Краще скажи мені, чи не з’явилося у тебе когось такого, для кого треба наряджатися?

– Ну… Є один хлопець. Слава. Та я, на жаль, не цікавлю його.

– Я звісно не та людина, яка вміє будувати стосунки, але можу порадити тобі одне: не роби завчасних рішень. Особливо, коли справа стосується хлопців. Вони насправді дуже бояться, що ними знехтують чи що хтось їх осудить, висміє, тому полюбляють приховувати істинні почуття й наміри.

– Слава за одинадцять років жодного разу на мене уваги не звернув. Тому я не думаю, що він приховує якісь наміри стосовно мене.

– А ти ці самі одинадцять років багато про нього думала?

– Ні… Це… Я не знаю, чому все змінилося.

– Хлопець весь час спостерігав твою байдужість. Ти б дуже хотіла розкриватися перед кимось, кого ти не цікавиш?

– Ні.

– А ви, до того ж, ще зовсім юні.

– Ти в шістнадцять вже мене народила.

– Я звісно дуже рада, що ти в мене є, але я б не сказала, що народити було рішенням дорослої розумної людини. Радше, дитяча примха.

Златі видалися ці слова дещо дивними. В неї навіть склалося враження, що мама за цими словами ховає щось недосказане, та допитуватися не стала.

– Мамо, ти не будеш проти, якщо я після школи забіжу до тітоньки?

– Ні, можеш лишитися в неї на ніч. Тільки не кажи їй нічого про нашу розмову.

– Чому?

– Я хочу сама з нею поговорити, – Ліда не хотіла зізнаватися, що дуже боїться і їй потрібен час, аби перебороти цей страх.

– Гаразд.

***

Близько шістнадцятої години Злата вже була в будинку тітки.

– Як шкільне свято? Як твій Слава?

– Свято як зазвичай. Вистави, хороводи навколо ялинки і трохи танців. Слава на здоров’я не жалівся, – монотонно пробубніла дівчина.

– Щось ти не в дусі.

– Слава не звертає на мене уваги. Навіть не дивиться в мій бік.

– Невже він міг не помітити твою чарівну сукню?!

– Тітонько, я йому байдужа.

– Не сумуй, – Злата шумно видихнула. – О, я знаю, як тебе розрадити. Йди перевдягайся, швиденько. Будемо наряджати ялинку.

Невдовзі вони вже метушилися навколо новорічного деревця, вистою близько півтора метра. То одна, то інша час від часу зупинялася, тримаючи одною рукою іграшку, а іншою впираючись в бік – вирішували, куди почепити ту чи іншу прикрасу. З боку це виглядало так, ніби ці двоє по черзі подумки проектують щось надскладне.

– От за що я люблю штучні ялинки, так це за те, що вони не колють руки, – озвалась Оксана.

– Мене більше тішить, що не треба поспішати розбирати їх – колючки не обсипляться, навіть якщо й рік простоїть.

– Шкода лише, що не пахнуть. Знаєш, запах хвої навіює мені спогади про дитинство. Ми завжди ставили живу ялинку і всі разом її наряджали. Коли ми з Лідою були ще геть невеликими, твій дідусь по черзі підіймав то мене, то її, щоб ми могли прикрасити й верхню частину дерева.

– О, тато теж так робив, – з гіркотою згадала дівчина.

– Так, ти тоді була такою крихітною.

– Тітонько, а що як тато зник, бо насправді не любив мене?

– Що?! Чого ти раптом почала говорити такі дурниці?

– Мама розповіла мені, як обдурила тата і як… з’явилася я.

– Ого! Ніколи б не подумала, що Ліда в такому зізнається, – жінка потерла шию одною рукою. – Злато, не залежно від того, що зробила твоя мама, тато завжди дуже любив тебе. Сама подумай. Невже б він знайомив тебе зі мною і старався якнайчастіше забирати тебе до нас, аби ти була йому байдужа?

– Ти права, але я все одно не можу припинити думати про це. До речі, є ще дещо, що не дає мені спокою.

– Що саме? – рука з іграшкою зависла на півшляху до ялинки.

– Раніше я думала, що тато любив маму хоча б на початку. Але тепер я знаю, що він і одружитися то змушений був.

– Ясна річ, Олег не з тих, хто може покинути вагітну дівчину на призволяще.

– Але мене цікавить от що: чому вони шість років жили разом? Якщо вже стояла справа про збереження честі дівчини, то вони могли одружитися для вигляду, а потім розлучитися.

– Сучасне покоління іноді мене лякає. Весілля й розлучення, сім’я, діти – це не цукерки. Захотів – з’їв, не захотів – викинув. У них була ти. Вони намагалися збудувати родину заради тебе.

– Я через шість років нікуди не зникла. І я, здається, не з того боку почала. Я хотіла запитати, що саме їх протримало разом так довго, а ще, що розлучило. Тобто… Не знаю, вони не з самого початку так сильно сварилися. Я довго думала і в мене закралося враження, ніби щось таке сталося… Щось, що роз’єднало їх остаточно.

– Насправді ти близька до істини. Існував такий момент, коли він був готовий полюбити Ліду.

– І що завадило?

– Забагато брехні та лицемірства.

16 квітня 1999 року

Оксана уважно розглядала будинок Олега й Ліди. Насправді він належав їх дідусю й бабусі з материного боку. Марії ж він дістався в спадок, коли ті померли. Ліді тоді було всього років три, тому вона дуже мало пам’ятала про них. З тих пір будинок пустував. Марія переїхала в сусідню область до чоловіка, коли вийшла заміж, та батьківський дім не змогла ані продати, ані здати. В першу чергу через те, що не хотіла остаточно стерти відголоски дитинства, що оберігали стіни колишнього родинного гніздечка.

Тож, хоч Марія й була пригнічена тим, що накоїла молодша донька, та все ж не могла приховати радості від того, що будинок її дитинства та юності знову оживе. Та й, в кінці кінців, Олег виявився відповідальним хлопцем і не кинув Ліду вагітною. Тому лютування жінки потроху затихали.

Майбутня бабуся хвилювалася через занадто юний вік молодшої доньки, тому довго противилася тому, аби молоде подружжя жило окремо. Це їх рішення приголомшило Марію на стільки, що вона навіть відчепилася від чоловіка з розпитуваннями про те, як так швидко і без проблем розписали цих двох, враховуючи неповноліття нареченої та черги на реєстрацію, які були завжди. Точніше, жінка здогадувалася, що тут не обійшлося без певних зв’язків Олександра, котрі той нажив, будучи першокласним лікарем з багаторічним стажем, але цікавість і вроджене бажання знати все про все і всіх не дозволяло їй полишити спроби про все довідатися.

Таким чином, на початку січня молоді люди побралися у вузькому колі найближчих людей та переїхали в будинок Маріїних батьків, що знаходився занадто далеко для частих гостинних візитів до доньки. Оксані згадувалося, як мати днями міряла кроками кімнату, бідкаючись тим, як її Лідочка зможе впоратися сама у свої неповні шістнадцять. Вмовляння батька, який переконував, що та не сама, а зі своїм чоловіком, ніяк не діяли. Тож, Олександру довелося знову скористатися своїми зв’язками, аби організувати якнайшвидше переведення старшої доньки до педагогічного інституту в містечко, в яке переїхали молодята, аби Оксана змогла оселитися поруч.

– Мені тебе дуже шкода, Оксанко, – звернувся якось до неї батько.

– Чому ж? Житиму біля сестри. Сесія екстерном не така вже й велика плата за це. Тим більше, що далася вона мені на багато простіше, аніж я очікувала.

– Ти ж знаєш, що я не про навчання. Чи гадаєш, я не розумію, як тобі боляче буде бачити їх разом, спостерігати, як росте їх дитина?

– Я впораюся. Мушу впоратися. Заради Ліди.

– Я завжди захоплювався твоєю безмежною любов’ю до сестри. Але ви вже не діти. І це не просто отримати на горіхи від старших замість Ліди, як було раніше.

– Тату, я знаю. Але Ліда ще зовсім юна. Мама має рацію.

– В мене дещо інше бачення ситуації. Я вважаю, що дівчина, яка спромоглася скочити в ліжко чоловіка має бути готовою до дорослого життя. Тому, якщо хочеш на чистоту, то на мою думку, Ліді треба було спершу задати добрячого перцю, а потім відправити, так би мовити, в самостійне життя, а не відсилати за нею вслід старшу сестру, аби наглядала й шмарклі витирала.

– То чому тоді ти влаштував мій переїзд?

– По голосу чую, сердишся на мене через те, що сказав.

– Серджуся. Але ще більше дивуюся. Раніше твої думки і дії не розбігалися.

– Я – батько, Оксанко. Тому теж хвилююся за Ліду. І мене більше не вік її хвилює, а запальна вдача, яку вона ще не вміє контролювати. Твоя молодша сестра – дитя, яке вляпалося у дорослі проблеми.

– Тому я повинна бути поруч.

– Не повинна, але я знаю, що інакше ти не змогла б. Тримайся, доню. Навіть любов можна придушити часом.

– Придушити, але не вбити.

– Що вже скажеш, як завжди, ти права. Але не будь категоричною. Я вірю, що колись ти зустрінеш того, хто змусить тебе забути про Олега.

– Тату, а як ти здогадався про мої почуття до нього?

– Це тільки в юності може здатися, що поки вголос не скажеш, то ніхто не взнає й не помітить. Ваша четвірка часто засиджувалася в нас вдома. Я маю очі й вуха. Тому бачив, як ти дивилася, як поводилася в його присутності, та чув, як заговорювала до нього. Та от Олег мене хвилює. Таке враження, ніби він та його почуття існують якось окремо і мало що знають одне про одного.

***

З роздумів дівчину вивів здивований голос Ліди:

– О, Оксано, сестричко, я й не почула, як ти прийшла.

– Привіт, – сестри обійнялися.

– Слухай, не ображайся, але ти б не могла попереджати про свої візити? Я завжди рада тебе бачити, але зрозумій правильно. Я вже маю свою сім’ю, а твої неочікувані приходи порушують наш особистий простір.

– Ого! Як ти заговорила. А може, ти просто ревнуєш Олега до мене?

– Дурниці! Він з мене пилинки здимає. Чого мені ревнувати?

– Навіть не знаю, можливо, тому, що він то робить лише з почуття провини?

– Він любить мене.

– Ага, а ще одружився, бо ти залетіла.

– Ти нічого про це не знаєш.

– Справді? Просвіти.

– Оксано, те, що у вас з ним була в минулому невелика інтрижка не дає тобі права копирсатися в нашому особистому житті! – викрикнула Ліда і одразу пошкодувала.

– Ти знала?

– Простежила якось за тобою. Бачила, як ви прогулювалися «бібліотекою», тримаючись за ручки.

– І після цього ти все одно залізла в його ліжко?

– Я люблю його.

– Лідо, якщо ти вже не думала про мене, то чого хоч про себе не подумала? По твоєму, можна довірятися хлопцю, який сьогодні з одною, а завтра – з іншою?

– А хто тобі сказав, що Олег саме такий?

– Він заледве не з побачення зі мною побіг до тебе.

– О, ні-і-і, люба сестричко! Якщо хочеш знати, то він навіть не знав, що знімає сукенку саме з мене.

– Що?!

– Трохи вина з заспокійливим, твоя сукня, зачіска і він вже роздивився в мені свою кохану Оксану. Чула б ти, як він раз за разом шепотів твоє ім’я… – Ліда розуміла, що не варто було цього розповідати, але вона на стільки розсердилася, що хотіла якнайбільше ранити сестру, тому зупинитись вже не могла.

– Та ти не людина. Я виросла з дияволом, і навіть не помітила цього. А що, аби йому стало зле? Змішувати алкоголь з ліками, та ще й пропонувати це людині, яка не може пити. Таке твоє кохання до Олега?!

– Нічого з ним не сталося.

– А якби сталося?

– Максимум – виблював би.

– І це все ти провернула, поки ми з Максимом ходили в магазин… Господи, а я ще не могла затовкмачити собі в голову той факт, що ти була з хлопцем до весілля у п’ятнадцять років… А тут виявляється, що моя сестра – хитра змія, яка ладна зробити все, що завгодно, аби лише свого добитися. То ти завагітніла навмисне?

– Взагалі я хотіла лише віддатися йому. Я не думала, що ось так, з першого разу завагітнію…

– Зрозуміло. Вирішила скористатися порядністю Олега. Ну ще б пак! Достатньо було лише сказати через певний час, що він відібрав в тебе невинність, і йому б вже було все одно на те, що він був не при собі.

– Вірно! – лиховісно скрикнула Ліда. – А тут ще й дитина – приємний бонус і додаткова гарантія.

– Мовчи, будь ласка, мовчи… – Оксана обхопила голову руками та впала на коліна, підсвідомо намагаючись відгородитися від того, що взнала.

– Тож, сестро, не хвилюйся. Якщо Олег надумає мене кинути, я вигадаю, як його змусити передумати, – продовжила Ліда з повним усвідомленням поразки Оксани.

Раптом у мертвій тиші, що нависла тяжкою темною хмарою над сестрами пролунали гучні… оплески. Прямісінько в дверях стояв Олег. З його виразу обличчя було зрозуміло, що він чув більшу частину їх розмови.

Сестри переглянулися. Оксана зібрала всі свої сили й підвелася:

– Взагалі я приходила попрощатися, – сказала вона спокійним, але до страху крижаним голосом. – В школу з сусіднього міста потрібен вчитель української мови. Завдяки відмінній успішності та з допомогою тата я змогла домовитися про переведення на заочне. Тож, завтра я їду. Бувайте.

– Оксано… – Олег спробував її зупинити на виході, схопивши за руку, трохи нижче плеча, але дівчина відсахнулася і вибігла спершу з кімнати, а потім з будинку.

25 грудня 2015 року

Злата з Оксаною вже півгодини сиділи на дивані одна навпроти одної. Позаду ялинка виблискувала кольоровими вогниками, що відображалися у вікні своїми тьмяними клонами.

– Мама була такою жорстокою… А я ніколи не помічала нічого такого за нею.

– Мене не аби як тішить, що на мені й Олегові її жорстокість закінчилася.

– Тітонько, якщо я правильно підрахувала, то ти тоді лише на другому курсі була. Як же тебе в школу взяли?

– То була школа з не найкращою славою. Звідти тікали не лише діти, а й педагоги. Знайти вчителя посеред семестру і для нормального навчального закладу буває складно. Тому вони мені навіть раді були.

– А як же ти вчила дітей, коли сама не довчилася?

– Так а хто тобі сказав, що в інституті вчать шкільну програму? А те, що треба було розповідати дітям я знала дуже добре.

– Підозрюю, що ти навряд палала бажанням працювати у неблагонадійній школі.

– Ні, звісно, але це було краще, ніж лишатися там, де я була.

– Якось дивно. Стільки зусиль докласти, щоб переїхати ближче до сестри… А тут раптом вирішуєш знов переїхати.

– Я… я зрозуміла, що мені треба певний час пожити подалі від твоїх батьків.

– Можна зрозуміти. Вибач, що допитуюся.

– То вже минуле.

– Виходить, що їх стосунки остаточно зіпсувалися ще до мого народження. Тоді я взагалі нічого не розумію.

– Ну, не зовсім так. Так, вірно, Олег і справді до того дня не знав про обман Ліди. Ба, більше! Вона розповідала йому, буцім тоді їх близькість саме він ініціював. Ще вона грала роль дурепи, яка впевнена, що він її любить і що вона взагалі ні сном, ні духом про те, що в нього були стосунки зі мною. Прозріння вдарило в його душу з усією своєю жорстокістю. Та навіть після цього твоя мама змогла переконати його, ніби на стільки кохає його, що зробила всі ці жахливі вчинки, бо без нього жити не могла. І знаєш, коли спочатку я довго не вірила в таку її нездорову любов та вважала, що моя сестра – диявол в людській подобі, то з роками я все більше схилялася до того, що рушієм і справді було нерозділене кохання.

– А чому ти змінила думку?

– Просто жила і спостерігала за людьми. З роками починаєш розуміти, що любов – таке, здавалося б, світле почуття, не лише хороше здатне породжувати. Навпаки – іноді вона стає матінкою жахливих речей. Іноді закоханих слід не вітати з віднайденням одне одного, а жаліти.

– То тато пробачив мамі?

– Скоріше, зрозумів. Та пробачити не зміг. Він кілька років намагався закрити на все очі і зберегти сім’ю заради тебе. Однак, все, що зробила Ліда не припиняло підточувати його з середини. Розумієш, твій тато хоч і був таким же запальним, як і твоя мама, та все ж честь, чесність і вірність для нього понад усе. На жаль, він не зміг пробачити того, що Ліда наступила на все це.

– А тут ще й ти повернулася… – це було не претензією, а результатом логічних роздумів.

– Так, і це теж, – погодилася жінка з племінницею.