День святого Валентина

14 лютого 2016 року

– Злато, ти бува не знаєш, чи є у мами подруги?

– Немає. Мама близько лише з тіткою спілкується. А що?

– Треба, щоб вона на кілька годин з дому вийшла.

– Нащо? – дівчина була здивована. – Мама в неділю зазвичай нікуди не ходить.

– От в цьому й проблема. Я коли все продумував, якось випустив з уваги, що чотирнадцяте саме на цей день випадає. Я чогось думав, що то буде понеділок.

– Ти про що?

Олег зачинив двері до кімнати.

– Я хочу сьогодні зробити їй пропозицію. Думав, приготувати вечерю, організувати романтичний вечір… Знаю, банально, та тут є вагоме «але»: я в цьому домі раніше жодного разу сам не готував.

– А ти впевнений, що вона хоч «так» встигне сказати перед смертю? – Злата розсміялася.

– Ото смійся, смійся. А я, між іншим, за останні шість років наловчився доволі таки смачно куховарити. Точніше, Богдана навчила, але то вже дрібні моменти, – Олег постарався зробити максимально діловитий вираз обличчя.

– Мда, учень з тебе невдячний.

– Вже який є. Але давай повернемося до основного питання.

– Тю, то попроси тітку. Вона точно не відмовить, коли справа мами стосується.

– Ага! Я теж так думав. Та Оксана сказала, що в неї дуже термінові справи і відкласти їх нереально.

– Ого!

– І що робити?

– О, а в тітки Богдани ти питав?

– І що Ліда буде з нею робити? Вони ж майже не спілкувалися раніше.

– Про тебе пліткувати.

– Не смішно.

– А я й не зовсім жартую. Сьогодні День закоханих. Попроси, аби вона витягла її прикупити якусь красиву сукню на вечір чи ще щось в цьому роді. Заодно вб’єш двох зайців одним пострілом. І сюрприз підготуєш, і мама виглядатиме відповідно до приводу.

– Ем, я підозрюю, що вона здивується такій пропозиції від Богдани. Підозріло.

– О Господи, тату, не будь занудою. Скаже, що хоче налагодити дружні стосунки, чи що тітка хотіла запропонувати сама, але не змогла через справи… Коротше, просто подзвони їй.

– Добре, подзвоню. До речі, ти дуже гарна.

– Дякую.

– Доню, а ти впевнена, що правильно чиниш, йдучи на побачення з цим Сергієм?

– По-перше, це не побачення.

– А принарядилася ти явно не як на дружню зустріч.

– Не в домашньому ж халаті йти.

– Ти не відповіла.

– Так, впевнена.

– Ну дивись. Не гуляйте допізна, добре?

– Звісно. Але так, як у вас з мамою сьогодні особливий день, я, мабуть, піду до тітки.

– Дякую, сонце. Тільки передзвони, коли повернешся.

Коли Слава чкурнув з дому, як і раніше часто бувало по неділях, Максим вирішив влаштувати собі день лежання на дивані в напівсонному стані під гудіння телевізора. Та щойно чоловік вмостився й взяв пульт, як у двері подзвонили.

«Та що за?!. Вперше за кілька місяців вирішив провести вихідний так, як його проводять всі прості смертні».

Максим неохоче пішов відчиняти.

– Впустиш? – жінка вимучено всміхнулася.

– Оксана? Звідки ти знаєш, де я живу? – чоловік впустив її до квартири. – Ти ж жодного разу тут не була.

– У Слави випитала.

– Коли?

– Ще вчора ввечері.

– От партизан малолітній! Нічого не сказав.

– Бо я попросила зберегти мій дзвінок в секреті.

– І нащо це?

– Бо я ще не знала, чи наважуся прийти. Та нам таки треба поговорити.

– Оксано, поки ти не почала щось казати, хочу дещо виправити. Те, що я тобі сказав тоді… ну… коли до дверей притис. До речі, вибач за це. Словом, забудь. Я погарячкував. Тобто, ми й далі можемо бути друзями. Я більше не буду на тебе тиснути. Мені слід було ще після твого ляпаса відступитися. Я просто набудував собі дурних надій на рівному місці і не хотів визнавати, що ніяких почуттів з твого боку немає і не може бути, – Максим часто й важко дихав. Сказане далося чоловікові тяжко. Та втратити можливість спілкуватися з цією жінкою було вище його сил.

– Тобто ти хочеш, щоб все лишилося, як було раніше?

– Так.

Злата нервово переступала з ноги на ногу, очікуючи Лиса на домовленому місці. Хлопець запізнювався вже майже на півгодини. Дівчина вже розвернулася, аби йти додому, подумавши, що він передумав чи щось завадило прийти, коли побачила його.

До неї наближався Слава. На його обличчі красувалася широка посмішка. Злата вибігла йому на зустріч.

– Що, назначив тут побачення своїй Маринці?!

– В мене дійсно тут побачення, але не з Мариною.

– О, швидко ти подружок змінюєш. Тоді відійди кудись подалі, бо в мене тут зустріч. І ти заважатимеш.

– Не можу.

– Чого?

– Бо в мене побачення саме тут. На місці, де ти зараз стоїш.

– Нічого не знаю, я перша прийшла.

– Гаразд. От тільки я не розумію, на кого ти досі чекаєш, коли я вже тут?

– До чого тут ти?!

– Я призначив тобі зустріч. Лис – це я.

Запала тиша. Вони мовчки дивилися одне на одного. Злата намагалася усвідомити почуте. Здавалося, ніби світ перевернувся ногами до гори. Це не могло бути правдою. Просто не могло.

– Що за дурні жарти?! Як ти дізнався про Лиса? Нишпорив у моєму телефоні?

– Ні, він – це дійсно я, – хлопець витяг телефон з карману куртки, кілька разів торкнувся пальцем до екрану й простягнув його Златі. – Сергій Лисянський – мій фейк.

Злата глянула на екран мобільного. Там була переписка. Її переписка з Лисом! Виявилося, що це таки правда.

– Тобто ти весь цей час мене обманював? – її очі наповнилися сльозами. – А я стільки тобі всього розповіла. Виходить ти все знав про мої почуття й мовчки потішався. Який же ти підлий, мерзенний. Ненавиджу! Закохатися в тебе – це найгірше, що могло зі мною статися.

Дівчина зірвалася з місця, й побігла, куди очі бачили.

Ліда з Богданою поволі пересувалися торговим центром. Всупереч сумнівам Олега, жінка з превеликою радістю погодилася прогулятися, бо й сама хотіла провести вечір якось романтично, а для цього потрібна відповідна сукня. Останні десять років вона купувала лише буденний, не дуже примітний одяг. Відколи пішов коханий чоловік, у неї зникло бажання виглядати привабливо.

– До речі, то ти остаточно поселилася в сестри? Моя пропозиція, ще в силі. Ти можеш переїхати до нас.

– Дякую, але я лишуся в Оксани на певний час. Ми з нею давно знайомі, а останнім часом подругами стали. Та і це не на довго. Я хочу зняти собі квартиру, коли влаштуюся на роботу.

– О, добре, що нагадала. Я поговорила з керівництвом в нашій лікарні і вони готові тебе взяти.

– Справді? Дякую! Коли я можу вийти на роботу?

– Та власне вже завтра.

– Це просто чудово!

Жінки ніяк не могли знайти щось, що змогло б задовільнити Ліду. Жінка вже відвикла купувати подібний одяг, тому їй було складно зорієнтуватися.

– Треба швидше знайти щось підходяще, – квапилася Ліда.

– Куди ти так поспішаєш?

– Хочу організувати нам з Олегом романтичну вечерю. Злата якраз до тітки на ночівлю зібралася.

– А батьків Олега куди ви подінете?

– О, я не сказала? Вони вчора по обіді поїхали додому. Хоча обіцяли повернутися через два-три тижні. Схоже, тепер вони частими гостями будуть.

– Тобто ти збираєшся стояти півдня біля плити?

– Та чого? Це ж лише на двох.

– Бачу, все для вас, – Богдана нервово думала, як викрутитися з цієї ситуації, не видавши Олега. – Лідо, а чому б вам не сходити до якогось ресторану? Накуховаритися ще встигнеш.

– Та вдома ніби затишніше, – задумалася жінка.

– Туди ви повернетеся на ніч, – Богдана багатозначно всміхнулася. – Чому б вам хоч раз не організувати звичайне побачення, яких раніше ніколи не мали?

– А це цікава думка. Тоді зараз купуємо сукню, а тоді в перукарню.

– Добре. До речі, глянь на цю, – жінка кивнула в бік блакитної сукні розміру міді з вирізом у формі човника. – До твоїх очей дуже пасуватиме. Приміряєш?

Оксана наблизилася до чоловіка й пильно глянула на нього, ніби вивчаючи його обличчя.

– А я не хочу.

– Тобто через мою дурість ми тепер навіть друзями не зможемо бути?

– Не зможемо, – жінка зовсім неочікувано для Максима зімкнула свої руки навколо його шиї й легенько торкнулася своїми вустами його губ. – Бо я хочу більшого.

Кілька секунд чоловік дивився в її очі, намагаючись повірити в те, що він не спить. Та не встиг Максим впевнитися в тому, що все відбулося на яву, як Оксана виштовхнула всі думки з його голови пристрасним поцілунком.

Одне від одного їх відірвав дзвінок в двері.

– Ти на когось чекаєш?

– Певно піцу привезли.

– О, то це я вчасно прийшла. Страшенно їсти хочеться.

– Може краще вийдемо кудись перекусити? – запитав Максим, коли повернувся з картонною коробкою в руках. – Бо якось не дуже романтично виходить.

– Ні, мене цілком влаштовує твоя програма на сьогодні.

– Це яка?

– Піца, диван і телевізор.

– Як ти здогадалася?

– В тебе на дивані ковдра, а ще ти відчинив мені з пультом від телевізора в руках.

Максим покосився на свою руку. В ній і досі красувався той самий пульт. Чоловік і жінка розсміялися. За кілька хвилин Оксана вже прилаштувала свою голову на грудях Максима. Телевізор гудів якоюсь дурнуватою телепередачою, та ці двоє навіть не чули слів ведучого, насолоджуючись теплом одне одного.

– Злато! – Слава розгубився. Він знав, що вона не зрадіє його обману, але на стільки негативної реакції не очікував. – Та стій же ти!

Хлопець побіг за нею. Через певний час Слава зрозумів, що так він за нею не вженеться. Доки він виходив з шоку, вона встигла віддалитися на чималу відстань. Йому лишалося лише дивуватися, як в неї виходить так швидко пересуватися з поламаною рукою.

«Певно ненависть до мене підгонить».

Слава вирішив схитрити. У цьому парку був один прохід, який давав змогу значно швидше дістатися до виходу. Тому він вирішив поквапитися, аби встигнути перестріти Злату. Звісно, ходити там насправді не можна було, але ніхто особливо за ним не стежив, тому проходом вийшло скористатися без зайвих проблем.

«Хоч би не проговоритися їй, що я його знайшов, коли хотів Маринку налякати, бо гаплик мені буде».

Слава вискочив саме тоді, коли Злата була біля виходу. Хлопець з’явився так раптово, що дівчина аж підскочила від переляку.

– Вибач, не хотів налякати.

– Величко, йди до біса! Я не хочу тебе бачити, – дівчина знову рвонула з місця.

– Трясця! – Слава побіг за нею. Та цього разу хлопець зорієнтувався швидко, і вже скоро зміг схопити її за руку. Втім, вона продовжувала пручатися. – Злато, будь ласка, я ж можу ненароком зачепити зламану руку й зробити боляче.

– То відпусти мене, придурок!!! – Дівчина з усієї сили наступила своїм черевиком на його ногу.

Слава відпустив Злату, пританцьовуючи на одній нозі, а та одразу кинулася тікати.

– Ти серйозно?! – погоня продовжилася.

Та цього разу Славі таки пощастило. Він притис її до старого дуба з товстелезним стовбуром.

– Ти маніяк?!

– Ні, лише хлопець, який закохався в тебе.

– Брехня! Пусти мене, – Злата спробувала втекти, та Слава міцно тримав її в полоні дуба й своїх рук.

– Я бачу, з дівчиною чорта з два поговориш, якщо не прикуєш її до чогось. Клянуся, Злато, якщо ти не припиниш тікати, я зніму з себе одяг і прив’яжу тебе ним до цього дерева. Будеш тут тоді косплеїти Кота Ученого.

– Замерзнеш.

– А мені все одно!

– І чого я маю з тобою говорити після того, що ти зробив?

– Бо я тебе прошу. Будь ласка, давай поговоримо, а тоді вирішиш, як далі чинити.

– Тут я говорити не буду. Мені холодно.

– Ходімо в кафе, у якому ми були, коли ти ногу підвернула.

– Гаразд, але не торкайся мене, – сердито пробурчала Злата.

– Добре, але якщо ти почнеш тікати знову, я буду змушений.

Дівчина лише демонстративно відвернулася у відповідь. Слава прибрав руки й вони покрокували в бік кафе в абсолютній тиші.

– Але ж помітно, що фото реальне, – сказала Злата, коли вони зайняли свої місця за одним зі столиків.

– Ти про що?

– Про фото зі сторінки Лиса.

– А, так воно й справді реальне. То фотка мого брата. Точніше, е-е-е… Не знаю, як таку рідню правильно називають. Він – син троюрідної сестри моєї мами. Я попросив у нього дозволу зробити фейкову сторінку з його іменем.

– Ого! Заморочився, – саркастично відповіла Злата. – Просто з Інтернет витягти якесь фото й вигадати ім’я не варіант?

– Ні, я хотів, щоб все виглядало максимально реалістично.

– Ну так, звісно. Ти ж так хотів поглумитися з мене.

– Не хотів. В мене геть інші причини.

– Які?

– Можеш вислухати мене зараз, не перебиваючи?

– Я сама увага.

– Це почалося ще на початку року. Я спостерігав за тобою в школі, але ти навіть не помічала. Я розумів, що ти все більше подобаєшся мені, але не міг наважитися діяти. З одного боку – однокласники, які б почали дивитися на мене, як на ненормального. Ну так, вибач, я довго був залежним від думки оточуючих. З іншого – твоя абсолютна закритість. Я нічого про тебе не знав і не міг до тебе підібратися. Ти ж нікого не підпускаєш.

Я почав вже думати, що це пропаща справа. Тобто що я тебе не цікавлю, навіть трішечки. Та потім я якось знайшов щоденник. Одразу впізнав твій почерк. Ти єдина з класу, яка пише, як людина з вісімнадцятого століття. Не подумай, я лише один абзац прочитав, бо дуже хотів зрозуміти, що в твоїх думках. Та швидко зрозумів, що не можу так підло чинити й не читав більше. Але там було про мене й Марину. Було дуже схоже на ревнощі. Це дало надію. Ще я кілька разів перехоплював твій погляд, який був таким багатозначним. І ще я помітив, як ти перемінилася, коли я схопив тебе за руку. Коли ми кубики складали, пам’ятаєш?

Однак, я був занадто гордим. Тому то спілкувався привітно, то вдавав, що не помічаю тебе. Мене лякало те, що я відчуваю до тебе, і я боявся, що можу помилятися в тому що подобаюся тобі. Тоді й зародилася ідея з фейком. Чесно кажучи, я не думав, що це зайде так далеко. Я лише хотів пізнати тебе як людину. Дізнатися, чим ти живеш, цікавишся, що любиш, як проводиш вільний час. Словом, яка ти. Але з Лисом ти була така щира, відкрита… І я загрався до того, що вже й не знав, як припинити все. Спершу планувалося, що ми трохи попереписуємося, а тоді я тупо припиню відповідати. Ніби як інтерес втрачу.

Та мені настільки подобалося спілкуватися з тобою, що я боявся, коли зникне Лис, зі Славою ти спілкуватися все одно не почнеш. Та ще й та сварка через Марину зіпсувала все, коли тільки воно налагоджуватися почало. В реалі я не міг домогтися розмови, тому довелося намагатися все дізнатися від імені Лиса. Коли ти написала, що зі мною остаточно все, я вирішив запросити тебе на побачення, аби розкрити тобі правду і востаннє спробувати довести, що ти єдина дівчина, яка мені подобається. І я ніколи не повернуся до Марини.

– Брешеш! Я бачила, як ви обіймалися.

– І чого з дівчатами так складно?! Я скільки говорив, а ти почула лише останню фразу. Злато, ми тоді просто помирилися нарешті і вирішили лишитися друзями. Бо розтавання в нас вийшло далеко не мирним. Вона навіть вибачилася за комедію, що розіграла перед тобою. Запевняю, ті обійми були лише дружніми.

– І чого я маю тобі вірити?

– По твоєму, я б тут хвилин п'ятнадцять розпинався б щойно заради побрехеньок? – Слава поклав свою руку на руку дівчини. – Чого ти аж на стільки поганої думки про мене? По твоєму, я б носив дівчину на руках, притягував їй кошенят у лікарню і бігав за нею по всьому місту заради одного лише глуму?

– Все одно. Ти обманув мене, – Злата висмикнула свою руку з-під його долоні. – Я не знаю, чи можу тобі вірити після такого.

Дівчина вибігла на вулицю, маючи намір піти нарешті додому. Та Слава вже вчетверте спіймав її і, незважаючи на протести, обійняв, але лише одною рукою, бо боявся зробити боляче. Іншою він підняв Златине обличчя й поцілував її. Обоє почувалися дивно, невміло рухаючи губами. Однак, їх серця тріпотіли як ніколи раніше, відкриваючи цим двом неповторну красу незнаного донедавна прекрасного почуття.

Максима з Оксаною розбудив дзвінок на телефон чоловіка. Він сонно потягнув свою руку до нього, навіть не розплющуючи очей, аж поки не довелося подивитися, хто телефонує.

– Це Олег. Сподіваюся з добрими новинами.

– Угу! Сподіваюся, вигадав, як Ліду з дому витягти, – пробурмотіла жінка сонно. – Бо просив мене, а я відмовилася. Уявляєш? Це вперше я обрала не сестру.

– Ого, я навіть не знав, що став на стільки важливим, – Максим ніжно торкнувся губами до її лоба, а потім таки відповів на дзвінок: – Слухаю, друже.

– Привітай мене, я скоро одружуюся! – радісний голос Олега аж дзвенів у слухавку. – Ліда погодилася! Сімо, поки вона відійшла пропоную закотити парубочий вечір з морем алкоголю. Це необхідно добряче відмітити.

– Агов, я все чую! – засміялася поруч Оксана.

– О, бачу в тебе також хороший вечір. Ясно тепер, що в неї за мега важливі справи намалювалися. То що, може ви з Оксаною також на рушник, так би мовити, станете?

– Ану почекай хвилю, – Максим поклав руку з телефоном біля своєї лівої ноги. – Оксано, а як ти ставишся до подвійних весіль?

– Ммм… Це пропозиція?

– Угу. Хоча, стоп! Ану сідай, – коли жінка з виразом абсолютного не розуміння підвелася, він зірвався на ноги й став на одне коліно прямісінько біля дивану та взяв Оксанину руку в свої долоні. – Обручки в мене, на жаль, немає… Вибач, не підготувався. Та я люблю тебе і хочу прожити до кінця життя з тобою. Оксано, чи зробиш ти мені таку честь і погодишся вийти за мене?

– Сімо, ти серйозно?

– Оксано, ну не псуй момент. Немає такого варіанту відповіді на пропозицію.

– Тоді я говорю… – жінка вдала, що задумалася. – Хм, мабуть, я скажу… «так».

Щасливий чоловік одразу замкнув жінку в свої обійми й поцілував.

– Олеже, ти ще тут? – взяв він нарешті телефон.

– Ага.

– Схоже, що я також одружуюся.

– Вітаю.

– Навзаєм, – Максим відкинув телефон і повалив Оксану на диван черговим поцілунком.

17 лютого 2016 року

Олег з Лідою, Максим з Оксаною та Слава зі Златою втупилися в екран Сіминого ноутбука. Ніхто з них не любив і рідко користувався Скайп, та під час спільних перемовин вони вирішили, що це найкращий спосіб розповісти батькам сестер та Олега про останні новини.

Нарешті обличчя Дем’яна, Зінаїди, Марії та Олександра з’явилися на екрані.

Всі дружно почали вітатися.

– То нащо ви нас тут зібрали? – запитав нарешті Олександр.

– В нас для вас хороші новини, – відповів Максим.

– Ми з Оксаною заміж виходимо.

– Я так розумію, що як оце сидите парами, так і одружуватися будете? – запитав Дем’ян.

– Ага, – підтвердила Оксана.

Далі від батьків посипалися привітання. Дем’ян з Зінаїдою вже й думати забули про колишні непорозуміння.

– Шкода, що твої батьки не дожили, – сумно мовила мама Олега. – До речі, а що там Слава зі Златою мовчать?

– Чекали своєї черги, – весело відповіла дівчина. – В нас теж є новина. Бабусі, дідусі, хочу представити вам свого хлопця.

Далі весела й безтурботна розмова розтяглася не на одну годину. Вперше за багато років всі вони почувалися на стільки щасливими й впевненими в майбутньому.