День святого Валентина

19 грудня 2015 року

Дівчина солодко потягнулася, розплющила очі й поглянула в сторону годинника. Опів на десяту. Злата була здивована. Зазвичай вона не прокидалася раніше одинадцятої у вихідні. Але спалося їй досить добре. Вперше за останні кілька днів дівчину не мучили нав’язливі думки.

Злата поволі сповзла з ліжка і підійшла до вікна. Відхиливши фіолетову занавіску, вона зачудувалася тому, як дивовижно сніг виблискував на сонці. На мить їй навіть здалося, що вона потрапила в казку.

Мрійливо посміхаючись, дівчина підійшла до гардероба та дістала звідти зелену футболку й спортивні штани, котрі кинула на ліжко, прямуючи в бік ванної.

Злата почувалася у тітки, як удома. Тут вона навіть мала свою власну кімнату. Насправді та була невеликих розмірів і не відрізнялася нічим особливим. Проте в ній втілилися всі можливі відтінки фіолетового – кольору, який Злата обожнювала з дитинства. Дівчина пам’ятала те захоплення, що відчула, коли вперше прокинулася тут майже десять років тому, так добре, наче то було вчора.

На одній зі стін висіли картини, котрі дуже реалістично ілюстрували чотири пори року. На іншій були полички, на яких спершу покоїлися м’які іграшки та різні милі дрібнички. Але з часом частину з них витіснили книги, кількість яких неспинно збільшувалась. Під поличками розташувався письмовий стіл зі світлого дерева. Залишаючись у тітки на вихідні, Злата досить часто робила уроки саме за ним. Справа від дверей висіло дзеркало, а під ним розташувався туалетний столик. Він постійно був завалений різними флакончиками з парфумами і косметикою, заколками і шпильками для волосся та прикрасами. То було єдине місце, в якому дівчина ніколи не могла навести лад.

Приблизно через годину Злата увійшла до вітальні, сподіваючись знайти там свою тітку, але кімната була порожньою. Дівчина вже збиралася піти перевірити, чи немає Оксани на кухні, коли раптом краєм ока помітила світлину, що самотньо лежала біля ніжки стола. Піднявши старе фото, Злата побачила на ньому двох молодих білявок, котрі обіймалися і широко посміхалися. Вона одразу їх впізнала. То були Оксана й Лідія.

– Що там у тебе? – почула дівчина зацікавлений голос тітки.

– Я знайшла це фото біля ніжки столу, – сказала Злата, повільно обертаючись. – Ви з мамою тут такі щасливі…

– О, були часи, коли ми з Лідою були нерозлийвода. Варто було комусь побачити котрусь із нас на самоті, як всі одразу починали випитувати, чи ми бува не посварилися, – на обличчі жінки була гірка посмішка, а очі горіли невтішним болем втрати.

– Але що сталося? Це через тата, вірно?

– Життя – складна річ…

– Вже стільки років минуло відтоді, як тато зник. Невже тобі зовсім не хочеться забути нарешті всі образи й помиритися з мамою?

– Звісно, я б дуже хотіла цього.

– То що тебе зупиняє?

– Ліда завжди мала запальну вдачу. Коли вже ти потрапив у список людей, яких вона вважає зрадниками, то навряд тобі вдасться бодай вимолити пробачення, а про відновлення колишніх стосунків не варто й починати говорити.

– Люди змінюються. Ти сама мені це говорила.

– Можливо…

– Тітонько, я тебе не розумію. Невже не ти завжди говорила мені, що щоб отримати бодай мізерне право здатися, потрібно для початку із сотню разів спробувати щось зробити?!

– Це все дуже складно. У свої шістнадцять ти ще не зможеш всього зрозуміти.

Дівчина закотила очі, але продовжувати наполягати не стала, бо чудово розуміла, що то була б даремна трата сил.

– Знаєш, – раптом озвалася Оксана. – Це фото було зроблене саме у той день, коли ми познайомилися з твоїм батьком. До речі, саме він нас і фотографував.

– Правда?! Як цікаво! Ти ж розкажеш мені?

11 липня 1998 року

Того дня стояла жахлива спека. Годі було сподіватися на бодай легенький вітерець. Більшість жителів містечка зволіли залишатися у своїх домівках, попиваючи охолоджуючі напої. Втім, це ніяк не стосувалося Оксани і Лідії.

Юні сестри прогулювалися центральною алеєю, вздовж довжелезних клумб, засаджених чорнобривцями. Аромат квітів був просто неповторним. В центрі алеї красувався невеликий фонтан, а навколо нього розташувалися дерев’яні лавочки, пофарбовані у білий колір. Саме до однієї з них і попрямували дівчата. То було їхнє улюблене місце. Сестри часто приходили сюди вдвох, аби потеревенити про свої маленькі секретики. Аби липи, котрі росли навколо вміли говорити, то вони могли б розповісти про шкільні успіхи і невдачі цих двох, про набридливого невихованого Вітю, котрий вічно смикав Ліду за косички, про Оксанину мрію стати художницею, про кошеня, яке сестри підібрали на вулиці і переховували від батьків у своїй кімнаті, про перші закоханості і про багато-багато інших дрібничок, які здаються такими важливими у дитинстві та юності.

Дівчата були нерозлучними із самого дитинства. Одна стояла горою за іншу. Ні в кого й ніколи не виходило вичислити, котра з них нашкодила. Втім, вони були абсолютними протилежностями. Мабуть, саме тому сестри й любили одна одну так сильно. Оксана була настільки ж спокійна, мрійлива і податлива, на скільки Лідія запальна, емоційна і нетерпляча. Вони становили своєрідний нерозлучний тандем, в якому одна була доповненням іншої.

Біляві красуні всілися на лавочці. На обох були ситцеві сукні однакового фасону – приталений верх з вирізом-човником та розкльошений низ. Відрізнялися вони лише кольором квіткового принта – у Оксани він був блакитним, а у Ліди червоним. Дівчата дуже любили підкреслювати свою вражаючу схожість нарядами. В обох було округле обличчя, довгий прямий ніс та небесно-блакитні очі мигдалевидної форми. Оксана була старшою на два роки, але п’ятнадцятирічна Ліда не виглядала молодше від сестри. Іноді вони видавалися настільки схожими, що скидалися на близнючок, але уважний спостерігач завжди міг помітити що у Лідії риси обличчя були більш гострими, а в очах бігав азартний вогник.

– Оксано, давай зіграємо у квача! – раптом із запалом скрикнула молодша сестра.

– Ох, ти що? Геть розум втратила? Така спека… Та й не діти ж ми, щоб по алеї бігати.

– Ну не будь занудою. Ну ж бо! Буде весело.

– Ну-у-у-у… – протягнула Оксана. – Ти квач! – Білявка, регочучи, побігла в сторону старого дуба.

– Тепер ти квач! – наздогнала її Ліда й кинулась в інший бік, щораз обертаючись і показуючи язика сестрі. Вона була так захоплена грою, що не помітила хлопця, який проходив поруч, тримаючи в руках два стакани з лимонадом. Раптом дівчина перечепилася через камінець і впала просто на нього. Юнак, будучи захопленим зненацька, не встиг відреагувати і втриматися на ногах. Вже за мить він лежав спиною на землі, а зверху на ньому – Ліда. До того ж вони обоє з голови до ніг були заляпані лимонадом.

– Ліда! З тобою все добре? – підбігла занепокоєна Оксана.

– О Господи, та невже ж ви із своїм клятим лимонадом не могли йти бодай на десять сантиметрів лівіше? – ледь не кричала дівчина, силуючись піднятись.

– Я… – хлопець був настільки спантеличений, що так і не знайшовся, що відповісти.

– Лідо, та що ти таке кажеш? Ти ж його буквально з ніг збила. Тобі варто вибачитися, – випалила Оксана.

– Що? Я? Вибачатися?! Перед ним? Перед цим бри… – Ліда раптом затнулася, зустрівшись поглядом із насиченими зеленими очима. Вони були такими ж прекрасними, як перша весняна трава. Дівчині раптом здалося, що вона може дивитися у них вічно.

Напевно Оксана помітила б цю чудну зміну у своїй сестрі, аби не відволіклася на дзвінкий сміх юнака, що стрімко наближався до них. Судячи з усього, він став свідком ефектного падіння Ліди і цього хлопця.

– Олеже, друже мій, для мене звісно не новина, що дівчата втрачають свідомість, коли ти проходиш поруч, але я ще ніколи не бачив, щоб ти непритомнів разом з ними, – юнак допоміг Ліді підвестися, нарешті взявши контроль над своїм реготом.

– Іди до біса, Максиме, – прогарчав Олег, зводячись на ноги.

– Та не висловлюйся. Дами ж поруч.

– Одна із цих, з дозволу сказати, дам ледь не вбила мене щойно.

– Вибачте, будь ласка. Я ненароком, – озвалася нарешті Ліда.

– Так, справді. Дуже незручно вийшло, – приєдналася до неї Оксана, намагаючись обтрусити сорочку хлопця. – Вибачте.

– Гаразд. Все добре. Забудемо, – видихнув Олег.

– Що ж, думаю варто відсвяткувати якось наше незвичне знайомство, – мовив Максим. – Можливо купимо ще лимонаду і спробуємо цього разу дійти з ним до лавочки без пригод?

– Можливо, це було б і непоганою думкою, аби наше знайомство було завершене. Та я досі не знаю імені прекрасної супутниці цієї божевільної, – озвався його друг, направивши вказівний палець лівої руки в сторону Ліди, але дивлячись на її сестру.

– Я… Оксана, – дівчина зашарілася.

– Дуже приємно, – зелені очі все ще були приковані до блакитних. – Тепер можна й за лимонадом йти.

***

Молоді люди влаштувалися на лавочці в тіні того самого дуба, до якого побігла Оксана, коли грала у квача із сестрою. Вже півгодини вони не могли припинити сміятися.

– Отож, я сиджу собі, чекаючи на Олега і мій лимонад, – Максим старанно зображав філософсько-серйозний вираз обличчя. – Раптом обертаюсь і бачу просто тобі шокуючу картину – якась незнайомка ефектно валить на землю мого найкращого друга, – вираз обличчя стає вдавано обурливим, а вже за мить засмученим. – І все б нічого, аби він, падаючи, не розлив мій лимонад.

Всі дружно засміялися.

– І чому в мене таке відчуття, ніби ти за лимонад переймався більше, ніж за свого найкращого друга? – зобразив образу Олег.

– Хм… Невже аж так помітно? Ну-у-у… Друже, ти маєш мене зрозуміти – тебе то я щодня бачу, а от лимонад цілих три дні вже не пив.

Черговий вибух реготу.

– Агов! Не забувай, що я теж лишився без лимонаду.

– Ну чого ж, ви з Лідою взагалі викупалися в ньому. Не розумію, що тобі не подобається? – засміялася Оксана.

– Дійсно, – підхопив Максим. – Крутіше буде хіба лише ванна з шампанським.

І знову всі засміялися.

– Дівчата, може розкажете про себе? – запитав Олег, коли регіт ущух. – Де навчаєтесь?

– Я цього року буду у випускному класі, – з ентузіазмом відповіла Ліда. – А після закінчення школи вступлю в медичний інститут і стану найкращим лікарем нашого містечка.

– О, тоді ми дуже ґречно зробили, вирішивши прогулятись саме тут сьогодні. Інакше ми б не познайомились з тобою. А мати друга-лікаря досить таки непогано, – сказав Максим.

– Оксано, а ти? – в один голос запитали хлопці.

– Я закінчила перший курс на філологічному факультеті педагогічного інституту.

– Мушу зізнатись, я здивований, – мовив Максим. – Мені здавалося, що ти обрала б собі щось більш романтичне.

– Що наприклад?

– Навіть не знаю, можливо, ти більш гармонічніше виглядала б біля мольберту з палітрою в руках.

Оксана промовчала, хоча й була досить здивована, що хлопець озвучив саме такий варіант. Дівчина з дитинства відчувала пристрасть до малювання, тому в той момент у неї виникли змішані почуття.

– Як на мене, робота з дітьми не менш романтична, – озвався Олег.

– Хлопці, ваша черга трохи розповісти про себе, – сказала Оксана, порушуючи паузу, що почала затягуватися.

– Ми з Сімою цього року завершили навчання. Тепер являємося дипломованими економістами, так би мовити.

– Бачу, ми маємо справу з серйозними людьми.

– Звісно, – не без гордості відповів Олег.

– Що це в тебе? Фотоапарат? – запитала раптом Ліда, показуючи пальцем на предмет, котрий висів на шиї у Максима.

– Так. Саме він. А я й забув про нього.

– Тоді ми просто мусимо сфотографуватися всі разом, – заплескала в долоні молодша сестра.

Наступні півгодини минули за імпровізованою фотосесією. Опісля молоді люди ще трохи потеревенили та домовилися зустрітися наступної суботи на цьому ж місці, а тоді вже й вирішити, як провести час. Втім, всі були досить засмучені розставанням.

Хлопці провели сестер поглядом, доки ті не зникли із поля зору, звернувши на ліво. Варто зазначити той факт, що обоє вони в більшій мірі дивилися вслід саме Оксані.

***

Коли дівчата, повернулися додому, вже почало вечоріти. З вікна своєї кімнати вони могли спостерігати, як яскраво-жовте сонце поволі ховалося за горизонт, віддаючи свої останні тьмяні промінчики. І в цьому було щось чарівне. Щось таке, на що хотілося дивитися, не відриваючи погляду.

– Сестричко, він такий гарний. Олег. Його очі такі… такі зелені. Ніколи подібних не бачила. Знаєш, здається, я закохалася.

Оксана обняла свою сестру і прошепотіла їй на вухо:

– Це чудово. Кохання – прекрасне, неповторне почуття. Але будь обережною. Не втрачай голову.

– Звісно. Та й ти не даси мені цього зробити. Правда ж?

– Ніби ти колись мене слухалася…

– Ну… Можливо й не слухалась, але часто дослухалася.

Оксана промовчала й ще міцніше обняла сестру. Її погляд загубився серед листя яблуні, що росла біля вікна. Вперше дівчина приховала дещо від своєї сестри. Просто не змогла розповісти про те, як часто починало битися її серце, коли вона лишень згадувала про нього. Про Олега.

19 грудня 2015 року

Злата захоплено слухала розповідь своєї тітки. Їй було приємно уявляти Оксану і Лідію разом. Щасливими і безтурботними. Дівчина дуже любила обох. Злату надзвичайно гнітив той факт, що вони вже стільки років перебували у сварці. Як би вона хотіла, щоб мама і тітонька нарешті помирилися. Це все татова провина! Він скористався довірою жінок, які кохали його, і… зник. Але ж у її дитячих спогадах про батька було лише хороше. Не рахуючи, звісно, того дня, коли він пішов від мами. Як не крути, але вона любила тата і сподівалася на його повернення.

Годинник пробив дванадцяту, чим вивів із задуми Злату.

– Мила, вставай. Ходімо на кухню. Час вже й поїсти, – мовила Оксана, остаточно вириваючи племінницю із її думок.

– Тітонько, а що було далі? Ви зустрілися наступної суботи?

– Досить вже розповідей на сьогодні. Я йду гріти суп.

– Але ж…

– Злато, мені водночас приємно і боляче про це згадувати. Май терпіння. Трохи згодом я продовжу розповідь. Але не сьогодні.

– Добре. Вибач. Ходімо перекусимо.

– Звісно. А потім тобі треба буде вже повертатися додому. Мама буде рада тебе побачити.