Розділ 2

18 грудня 2015 року

Наступні кілька днів минули для Злати в абсолютній розгубленості.

Дівчина не могла зрозуміти, що ж тоді сталося під час репетиції, і чому вона й досі не може спокійно дивитися на Славу. Злата боялася того, що відчувала, коли бачила його. На щоках раптом з’являвся рум’янець, а серце стукало сильно-сильно, в її голові народжувався справжнісінький хаос із тисяч думок, і в неї ледь вистачало сил, щоб зібратися і видавити із себе бодай банальне «привіт».

Увесь цей тиждень одинадцятикласниця сподівалася спіймати на собі погляд хлопця, навіть не розуміючи, чому так сильно хоче цього. Та ставалося це, на жаль, досить рідко. Та й то, скоріше за все, мимоходом. Але тих кількох долей секунди було достатньо, щоб викликати справжнісінький вибух у середині дівчини, який розповсюджувався приємним теплом по всьому тілу, аж до кінчиків пальців.

***

Злата йшла зі школи. Вона ніяк не могла позбавитись величезної купи думок. Мільйони разів школярка прокручувала у своїй голові ті події, що хоча б якось стосувалися Слави, знову й знову згадувала той момент, коли вперше відчула хвилювання від його погляду всього кілька днів тому в шкільному актовому залі. Одні лише спогади про нього змушували її посміхатися.

Раптом вона відчула, як у кармані завібрував мобільний. Дівчина вийняла телефон і глянула на екран – мама.

– Так, мамусю.

– Привіт, мила. Як справи у школі?

– Все добре. Сьогодні написали контрольну з алгебри. Гадаю, я впоралась досить добре.

– Молодчина! Ти зараз йдеш додому?

– Так.

– Доню, я сьогодні мушу затриматися на роботі, – голос Лідії став дещо винуватим. – Ти ж не сумуватимеш?

– Ох, дуже шкода, – Злата не змогла стримати своє розчарування. – Я так сподівалася, що ми проведемо час разом.

– Я теж, але піти ніяк не можу.

– Зрозуміло. Ну що ж, тоді бажаю вдалої роботи.

– Дякую, доню. Цілую. Бувай.

– І я тебе. До зустрічі.

Лідія працювала у місцевій поліклініці лікарем-хірургом. Жінка користувалася великою повагою у своїй стихії і мала досить непогану зарплатню. Та натомість їй часто доводилося допізна затримуватися на роботі.

Злата це чудово розуміла і давно звикла до подібних ситуацій. Та цього разу вона дуже засмутилася. Саме сьогодні вона особливо потребувала маминого товариства.

Трохи подумавши, дівчина вирішила не йти одразу додому, а завітати до своєї тітоньки. Отож, Злата розвернулася і пішла в сторону сусідньої вулиці.

***

Вродлива жінка років тридцяти п’яти сиділа за столом, стискаючи в руках старе фото. ЇЇ біляве волосся було стягнуте в тугий пучок, а блакитні очі – наповнені сумом.

– Як же ми докотилися до цього, Лідо?.. – ледь чутно прошепотіла вона, втупившись у світлину. – Ти була мені найріднішою… Найближчою…

ЇЇ сумні думи перервав настирний дзвінок у двері. Накинувши блакитну шаль, жінка неохоче пішла до дверей.

– Тітонько Оксано, це я, Злата, – почула вона дзвінкий голос племінниці. ЇЇ поганий настрій одразу вивітрився.

– Заходь, люба, – мовила жінка відкриваючи двері й одразу обіймаючи дівчину. – Я так скучила за тобою!

– Я теж, тітонько.

- Швиденько роздягайся. Я вже йду ставити чайник.

Вже через десять хвилин вони сиділи за столом, весело теревенили і пили зелений чай, який обидві обожнювали, з вишневим пирогом. Злата досить часто ходила до тітки Оксани, але дівчина не могла пригадати жодного разу, щоб у тої не було бодай чогось смачненького до чаю.

Злата дуже любила свою тітоньку. Та завжди вміла вислухати дівчину і дати корисну пораду. Часто школярка розповідала їй навіть більше, ніж мамі. Чомусь говорити по душах їй було легше саме з Оксаною. Зробивши черговий ковток чаю, дівчина згадала день їхнього знайомства.

6 січня 2006 року

– Лідо, це нерозумно. Я її батько. Ти не можеш заборонити Златі спілкуватися зі мною, – Олег намагався зберігати самовладання і говорити спокійно.

- Я й не кажу, що проти того, аби вона спілкувалася з тобою. Я проти контакту моєї доньки з тією жінкою, - обличчя Лідії скривилося в огидній гримасі.

– Та жінка – твоя сестра і Златина тітка! – чоловік починав втрачати самоконтроль.

– Вона зіпсувала моє життя. Та мене тіпає від одної лише думки, що вона хоча б погляне на мою доньку.

– Лідо…

– Ні, Олег. Ні, ні і ще раз ні!

– Лідо…

– Я сказала ні! – жінка з силою тицьнула вказівним пальцем в груди чоловіка. – Ти можеш бачитися із Златою як завгодно часто. Але на нейтральній території. Не в тому домі, де живе Оксана.

– Та послухай же ти мене! – Олег схопив Лідію за руки. – Ти багато працюєш, часто мусиш залишатися на роботі допізна. А де в цей час буде Злата? Тягатимеш її за собою по лікарні? Єдиний правильний вихід у цій ситуації – усмирити нарешті свою гордість та дозволити Златі спілкуватися з тіткою. Тоді ми з Оксаною зможемо забирати доньку до себе, коли тобі буде необхідно затриматися на роботі.

– Я… Це…

– Лідо, нуж бо! Погоджуйся. Так буде краще для нашої доньки, – чоловік дивився на неї з мольбою і надією. – Різдвяний вечір – чудова нагода для знайомства.

– Добре, – здалася нарешті Лідія.

До кімнати вбігла Злата. ЇЇ волосся було закудлане, а очі заспані.

- Тату! Я думала, що твій голос мені наснився, але ти справді тут, – дівчинка кинулася до нього в обійми. – Я так скучила за тобою.

– Я теж, моє сонечко.

Олег розцілував доньку. Потім розпитав про її справи. На що отримав позитивну відповідь.

– Доню, а ти хочеш познайомитися із своєю тіткою? – нарешті наважився він запитати.

– У мене є тітка?

– Так.

– Але чому я раніше з нею не бачилася?

– Тому що тітонька Оксана мусила поїхати на багато років, – мовила Лідія. – Вона була дуже далеко звідси. Але тепер вона повернулася і дуже хоче з тобою познайомитись.

– Справді?! – очі дівчинки загорілися в передчутті нової маленької пригоди. – То коли я її побачу?

– Сьогодні я заберу тебе до нас і познайомлю з тітонькою Оксаною.

– До нас? – очі дитини округлились від здивування. – То ти живеш з нею?

– Так.

– Але ж невже мама не ображається на тітоньку за те, що ти тепер живеш із нею?

І знову Олег із Лідією мусили здивуватися проникливості і розуму їхньої доньки.

– Звісно ні! – Лідія постаралася сказати це якомога невимушеніше.

***

Оксана ходила туди-сюди по кімнаті. Жінка ніяк не могла заспокоїтись. Вже ось-ось мав повернутися Олег з донькою. Вона нарешті зможе познайомитися із Златою. Оксана одночасно хотіла і боялася цього. А що коли дівчинка не прийме її? Що коли Ліда вже налаштувала дитину проти неї?

Нарешті жінка почула, як відчинилися вхідні двері. Вона поспішила на зустріч Олегу і Златі.

– Привіт, люба, –- привітався Олег. – Злато, знайомся – це твоя тітка Оксана.

Дівчинка переминалася з ноги на ногу, ховаючись за статною фігурою батька.

– Добрий вечір, – сказала вона боязко.

– Привіт, сонечко. Я дуже рада нарешті познайомитися з тобою. Твій тато багато розповідав мені про тебе, – обличчя Оксани прикрашала щира посмішка. – Скоренько роздягайтеся і заходьте. Вечеря вже готова.

Трійця зайшла до вітальні. Посеред кімнати стояв круглий стіл, вкритий світло-рожевою скатертиною. На ньому були акуратно розставлені столові прибори та наїдки, котрі виглядали дуже апетитно.

Загалом кімната була невелика, але досить затишна. В інтер’єрі переважала біло-коричнева гама. Трохи вбік від великого вікна стояла новорічна ялинка, що блимала яскравими вогниками.

Олег, Оксана і Злата сіли до столу та приступили до вечері. Всі відчували себе трохи ніяково.

– Злато, то ти вже ходиш до школи? – запитала Оксана, намагаючись подолати незручність ситуації.

– Так, – гордо сказала дівчинка. – Я ходжу до першого класу.

– То тобі подобається вчитися?

– Дуже! Але виводити оті букви у прописах мені не дуже подобається, – скривилася Злата. – І рано вставати!

– О, я в твоєму віці теж страшенно не любила те письмо, – засміялася жінка у відповідь.

– Але з плином часу нічого не змінилося. Ти досі не любиш писати, – мовив Олег, хитро посміхаючись.

– Твоя правда. Мій «чарівний» почерк тому свідок.

Трійця дружно засміялася.

Крига почала танути.

Вечір продовжився у більш затишній обстановці. Всі багато жартували. Злата розповідала про свої шкільні пригоди, а Олег і Оксана згадували цікавинки із власного дитинства. Дівчинка, котра ледь не з колиски любила слухати цікаві історії, була відданою слухачкою.

Виявилося, що Оксана і Злата, окрім нелюбові до письма, мали багато спільного. Приміром, вони обидві були справжніми ласунками, неабиякими любительками потанцювати, а також обожнювали зиму, хоча й постійно мерзли.

Олег дуже тішився цьому. Дві людини, яких він так сильно любив, знайшли спільну мову. Хоча в нього й не було сумнівів, що саме так і буде, та все ж, дивлячись, як Злата засинала, поклавши голову Оксані на коліна, він відчув, як йому відлягло від серця.

18 грудня 2015 року

– Злато, ти якась розсіяна, – занепокоїлась Оксана. – За останні три години ти кілька разів про щось замислювалася. Ти нічого не хочеш мені розповісти? У тебе нічого не сталося?

– Та ні, тобі здалося. Все добре.

– Ти впевнена?

– Так, запевняю тебе, нічого поганого не сталося.

– Поганого? Отже, щось таки сталося, – зробила висновок жінка. Та вже за мить на її обличчі з’явилася хитра посмішка, а її очі дивилися прямісінько в очі племінниці. – Якщо у дівчини немає жодних проблем, то в такому разі єдиною причиною її задуми може бути лише хлопець.

– Ні… – спробувала заперечити Злата, але яскравий рум’янець анулював наймізерніші шанси викрутитися.

– То хто ж він? Як його звати?

– В’ячеслав. Мій однокласник.

– Що? В’ячеслав? Не Величко раптом?

– Так, у нього саме таке прізвище. Ти його знаєш?

– Ні. Лише його батька. Та й не те, щоб знаю… Перетиналася кілька разів.

– Тітонько, ти щось недоговорюєш.

- З чого ти це взяла?

– Ти геть зблідла, коли почула про Славу.

– Не вигадуй. Просто я вкотре здивувалася тому на скільки насправді тісний наш світ. Тобі міг сподобатися будь-який хлопець, але сподобався саме син чоловіка, з яким я знайома. Звісно, ми з ним не друзі і навіть не товариші, а всього лиш випадкові знайомі, та все ж…

– Ну добре, я зрозуміла, – не стала наполягати Злата. Знаючи характер Оксани, дівчина розуміла, що нічого не зможе у неї випитати, але насправді вона зовсім не повірила тітці.

– Розповідай, що там у тебе з Славою?

– Я не знаю. Нема чого розповідати. У понеділок під час репетиції він раптом поглянув і щось в мені змінилося. Не розумію… Слава мій однокласник, тому це точно далеко не перший його погляд. То чому ж… Чому… це сталося?

– О, моя люба мрійниця! Невже ти думаєш, що любов завжди з’являється ось так раптово? З першого погляду? Звісно, буває й таке, але, як людина, яка вже має певний життєвий досвід, мушу сказати, що далеко не завжди. Навпаки, набагато частіше для народження справжнього почуття потрібен час. Іноді навіть роки.

– Можливо, твоя правда, але я ще й сама не знаю, що відчуваю. Я постійно потребую бачити Славу й відчувати його погляди на собі. Та на жаль, я більш, ніж упевнена, що навіть трішечки не цікавлю його.

– Гаразд, не будемо про це зараз. Тобі потрібно привести свої думки й почуття до ладу. Послухай, може ти сьогодні краще заночуєш у мене? На вулиці вже темніє.

– Звісно. Лише подзвоню мамі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.