День святого Валентина

28 січня 2016 року

Останні півтора тижні Ліда відчувала себе людиною, яка пропустила якісь важливі події з життя близьких, про які ті вперто мовчать. Це стосувалося Злати, Оксани й Максима. Трійка поводилася дуже підозріло.

Злата перейшла в режим робота, який повторював одні й ті ж дії з дня у день: прокинутися, поїсти, піти до школи, повернутися, поїсти, зробити домашнє завдання, поїсти, лягти спати. І все це з кам’яним обличчям і мінімумом емоцій. З кімнати дівчина виходила дуже рідко. Часто навіть їжу туди ж забирала. Коли Ліда намагалася допитатися, що трапилося, донька відповідала, що через випускний рік вчителі сильно навантажують домашніми завданнями.

Максим З Оксаною були не на багато жвавішими. Та найцікавіше починалося, коли вони опинялися в одному приміщенні. Якісь таємні перезирання, дивні багатозначні вирази обличь, розсідання по різні кінці столу… Втім, від цих двох Ліді вдалося довідатися, що Злата стала так дивно поводитися через Славу. Максим точно знав, що саме трапилося між дітьми, але розповідати відмовлявся. Лише завірив, що нічого страшного і Слава зі Златою самі розберуться. Та жінці важко було повірити в це.

Втім, знайшлися люди, які здивували Ліду ще більше: Дем’ян Ігорович та Зінаїда Семенівна. Ці двоє то разом, то по черзі приходили до неї, аби допомогти на кухні чи потеревенити про Олега, Злату та пожалітися на погане здоров’я і запитати в неї «поради, як у медика». Іноді навіть цікавилися, як її день на роботі минув.

«Дожилася. Люди, які ще нещодавно ненавиділи мене спілкуються зі мною більше, аніж донька і ці два телепні, які побили глечики через якусь дурню», – думала Ліда, коли вони прямували до будинку Степана.

Вчора Олег з Максимом здзвонилися і виявилося, що можна переходити до наступного пункту плану. Сіма знайшов ідеальну кандидатуру для роботи на фермі. То був одинокий сорока трьох річний скнара без родини й дітей. Він не любив людей, але обожнював гроші. А головне, він добре знав свою справу. Подібна людина точно і на паскудний характер Степана не реагуватиме, і не покине місце, що приноситиме пристойні гроші. Втім, на випадок, якщо щось піде не так, Максим мав ще пару резервних варіантів.

Олег в свою чергу запасся такими документами, що коли їх показати потрібним людям, Степан отримає далеко не один рік ув’язнення.

Як і минулого разу, їм відчинила Богдана. Жінка з радістю впустила їх.

– Проходьте, Стьопа з Олегом зможуть прийти лише через дві-три години.

– Дано, як ви тут? – запитала Ліда.

– О, ти – друга після Олега, хто мене так зве. Все добре, тьфу-тьфу, – жінка постукала по столу.

– Степан не лютував? – поцікавився Максим.

– Ні. Лише вчора весь день сердитий був, бо взнав, що ви їдете. Разів з десять мінімум наголосив нам з Олегом, щоб ми бува нічого зайвого не сказали. Під кінець ми не витримали і, зробивши вигляд, що дуже хочемо спати, розбрелися по своїх кімнатах.

– А, тобто поводився паскудно, як зазвичай, – буркнув Максим.

– Послухайте, а ви впевнені, що все мине добре?

– Що може піти не так?

– Та що завгодно! Машина не заведеться, брат раптом прокинеться, або запідозрить і зробить щось лихе.

– Не панікуй, Дано. Все буде добре.

– Дуже сподіваюся. До речі, а де ж ваша машина?

– Я загнав її в одну не дуже людну місцину в п’ятнадцяти хвилинах ходи звідси. Ми з Олегом подумали, що краще, аби Степан думав, що ми приїхали на автобусі, і не маємо змоги виїхати серед ночі.

– Не думаю, що брат задумувався б, аби машину побачив.

– А я думаю, що коли б він помітив її, то таки задумався б, – заперечила Ліда. – Він одразу почне мізкувати, чого ми минулого разу на ній не приїхали. І хоч цьому можна вигадати купу раціональних пояснень, Степан, дякуючи своїй підозрілості, точно подумає, що щось не так.

– Я з такого ракурсу й не подумала. Певно ви праві.

Коли повернувся фермер з Олегом, довелося входити в роль. Залишок дня минув майже так само, як і за минулого візиту. Олег вдавав, що так і не зміг нічого згадати, Максим і Ліда зображали засмучення через це, а Степан корчив з себе саму доброту й привітність, завіряючи всіх, що дуже засмучується через проблему Олега. Він так розійшовся, що навіть запропонував їм частіше приїздити, аби спробувати допомогти бідоласі відновити пам’ять.

Ввечері Максим і Ліда пішли до кімнат, підготовлених для них, та принишкли в очікуванні. Олег з Богданою мали самі до них прийти, коли Степан міцно засне. Час раптом став сповільнюватися. Здавалося, повітря увійшло в якусь чудернацьку реакцію з тишею і в її результаті створилося щось дуже важке й тягуче, що душило й відбирало залишки спокою. Максим навіть подумав, що треба було лист фермерові тут писати, а не вдома. Хоч трохи веселіше було б.

Богдана знову використала снодійне, тому чекати насправді довелося менше години, а не кілька століть, як здавалося. Медсестра зайшла за Лідою, а Олег за Максимом. Вийшовши на коридор, четвірка почула доказ того, що Степан міцно спить – затяжне хропіння.

– Йдемо? – запитав Максим.

– Ви їдьте, а я залишуся з братом.

– Що?! – пролунало одразу три ошелешені голоси.

– Я довго думала… Не можна його отак зовсім самого на кілька днів лишати. Він може накоїти щось погане.

– Дано, то ми ж тому і їдемо, щоб Степан те погане з кимось із нас не скоїв, – дещо сердито випалив Олег.

– Я вже все вирішила.

– Ти здуріла?!

– В мене ідея, – зупинив наростаючу словесну сутичку Максим. – Богдано, твоя проблема в тому, що ти не хочеш, аби Степан тут сам лишився, так?

– Угу.

– Тому, ти зараз поїдеш з Лідою, а ми з Олегом лишимося тут.

Богдана мовчала. Всі чекали на її рішення.

– Ви обіцяєте, що не дозволите йому наробити дурниць?

– Обіцяємо, – по черзі відповіли чоловіки.

– Тоді я згодна.

– Я відвезу її й одразу повернуся.

– Ні в якому разі! – крикнув Олег так голосно, що всі окинули його осудливими поглядами і почали нагадувати, що потрібно поводитися тихо. – Чекай нас вдома.

– Але я не можу лишити вас самих з ним.

– Лідо, не сходь з розуму. Краще допоможеш Богдані влаштуватися. Ти тут ніяк не допоможеш, – приєднався Максим до друга.

– Добре, – здалася жінка.

В темноті машину виявилося знайти складніше, ніж вони думали. Та за півгодини Ліда з Богданою нарешті виїхали. Жінці знадобився певний час, щоб призвичаїтися, бо за руль вона востаннє сідала років десять тому. Подумки вона молилася, щоб її не зупинили посеред дороги з вимогою показати права. Богдана, яка вранці повернулася з нічної зміни, заснула майже одразу. Для неї три години пролетіли непомітно.

В будинок Оксани постукали близько третьої ночі. Жінка одразу занепокоїлася. Хто міг прийти в такій пізній час? Вона накинула теплий халат і пішла відчиняти, прихопивши про всяк випадок сковорідку з кухні. Та коли Оксана наблизилася до дверей, її рішучість вивітрилася. Останній метр вона пройшла на носочках і максимально тихо приклала вухо до дверей. Почути вдалося лише шалене гупання власного серця.

Дзвінок мобільного, що лишився в кімнаті, страшенно перелякав жінку. Оксана так само обережно відійшла від дверей на кілька метрів, а потім майже бігом дісталася до телефона. Виявилося, дзвонила Ліда.

– Алло.

– Привіт, вибач, що раніше не додумалася попередити. Це я за дверима.

– Господи, Лідо, я ледь не знепритомніла від страху, – жінка кинула слухавку й кинулася до дверей.

– Ще раз вибач, – вираз обличчя в Ліди й справді був винуватим. Та увагу Оксани більше привернула жінка біля неї.

– О, це Богдана. Нам трішки не за планом довелося діяти.

– Заходьте. В домі все розкажете.

Жінки розташувалися у вітальні. Богдана мовчи сіла з опущеною головою на краєчок дивана. Та коли Оксана спромоглася спіймати її погляд, то аж обімліла. Вони вже бачилися. З того, як змінилося обличчя медсестри, вона зрозуміла, що та теж її впізнала. Ледь помітним порухом голови Оксано попросила, аби та мовчала.

– Це через мене, – сказала Богдана.

– Тобто? – спантеличена господиня дому не одразу зрозуміла, про що йдеться.

– Дана сказала, що не покине брата самого в момент, коли він про все дізнається. Тому Олег із Сімою лишилися там.

– Що?! В одному будинку з людиною, яка рушницю під ліжком тримає?! Вони збожеволіли?

– Це був єдиний варіант. Якби не поїхала Дана, то Олег теж лишився б.

– Господи, а якщо з ними щось станеться?

– Саме тому я повертаюся, – сказала Ліда.

– Сестро, ти схоже теж збожеволіла.

– Я не можу сидіти тут, коли Олег там.

– Ти ж стомилася. Це знову на кілька годин за руль. А якщо заснеш?

– Краще вмерти, ніж чекати.

– Тоді я з тобою. Поведу машину, а ти поспиш.

– В тебе хоч права є?

– Ніби ти їх маєш.

– Ну, трішки застаріли, але…

– Словом, якщо зупинять, то немає різниці, ти будеш за кермом чи я.

– Але ми не можемо лишити Богдану саму тут.

– Не хвилюйтеся за мене. Я ж не мала дитина. Не думайте про гостинність. У ситуації, що склалася, це зайве.

– Дякую за розуміння, тоді ходімо, я покажу тобі кімнату, в якій ти зможеш поспати, – зраділа Оксана.

– Навряд я зможу заснути…

– Хоча б полежиш, ходімо.

Щойно Оксана з Богданою вийшли з вітальні, Ліда втекла з дому, витративши майже хвилину, щоб закрити вхідні двері без зайвого шуму й скрипу. Коли її сестра прийшла, аби сказати, що готова їхати, вона вже була в дорозі. Оксана вибігла на вулицю, але не знайшла ні Ліди, ні машину.

– Прокляття, втекла! – вилаялася жінка і пішла назад до будинку.

Вона спробувала подзвонити до неї, та як і очікувалося, слухавку ніхто не підняв. Тому Оксана вирішила набрати Максима.

– Ти чого дзвониш в такий пізній час? Щось трапилося? – почувся занепокоєний голос чоловіка.

– Так, Ліда привезла Богдану і втекла. Їде до вас.

– Я ніколи не говорив тобі, що твоя сестра не зовсім адекватна людина?! І що робити? Алло? Оксано, ти там?

– Бережіть одне одного, – тихо сказала вона після хвилинного мовчання. – І повертайтеся живими й неушкодженими.

– Гаразд, старатимемося. Краще більше не дзвони ні до кого з нас. Коли розберемося з Степаном, я сам тобі зателефоную.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

– Добре, до скорої зустрічі.

Жінка відклала телефон і заплакала. Несподівано вона відчула теплу руку на своєму плечі.

– Втекла, так? – вираз обличчя Богдани був співчутливим.

– Втекла.

– Не хвилюйся, все буде добре.

– Сподіваюся.

– До речі, а де твоя дитина?

– Померла на другий день після народження.

– Вибач, мені дуже шкода.

– Все нормально.

14 лютого 1999 року

Олег ніжно обіймав Оксану, що схилялася на нього, сидячи на дивані у вітальні.

– А ти знаєш, який сьогодні день? – запитав чоловік.

– Неділя, а що?

– Це я й сам знаю. Я про інше.

– Я тебе не розумію.

– День святого Валентина.

– Кого? Що за святий?

– День закоханих, якщо інакше сказати.

– А чула щось. Не так давно почали відзначати цей день. Раніше такого не святкували. Цікаво, з якої країни навіяло цього Валентина?

– Не знаю, але чув десь одну красиву легенду про святого Валентина.

– Яку?

– Валентин жив у Стародавньому Римі. Він був лікарем і священиком. То були часи Клавдія ІІ. Якось в імператора виникла проблема із набором солдатів до армії. Він вирішив, що причина в тому, що чоловіків тримають їхні родини, тому заборонив одружуватися. Та, Валентин почав вінчати пари таємно.

Одного дня тюремник імператора привів до нього свою незрячу доньку і попросив, аби той допоміг. Зір дівчині повернути було практично не можливо, але лікар не здався і назначив лікування. Час минав, та світ лишався для дівчини темним.

В цей час імператор дізнався про таємні вінчання. Валентина взяли під арешт і незабаром стратили. Та перед смертю він встиг написати записку доньці тюремника.

Коли дівчина відкрила записку, то знайшла в ній жовтий шафран. І раптом сталося диво – її зір відновився. Це відбулося якраз чотирнадцятого лютого.

– Сумно, але гарно. А звідки ти знаєш цю легенду?

– Чесно, не пам’ятаю.

Певний час вони насолоджувалися одне одним в тиші.

– Нам треба припинити це, – озвалася жінка.

– Що саме?

– Наші зустрічі.

– Чого раптом?

– Ти одружений. Скоро станеш батьком. І твоя дружина, до того ж, моя рідна сестра. Те, що ми робимо називається зрадою.

– Оксано, не перебільшуй. Зрадити можна лише того, кого любиш. А мені Ліда байдужа.

– Але я свою сестру люблю. Я так більше не можу. Я вже ночами майже не сплю. Ще трохи і зненавиджу себе.

– Мабуть, ти таки права, – на Ліду чоловікові було байдуже, але мучитися Оксані він дозволити не міг.

– Отже, це ми зараз востаннє разом? – Оксана сіла рівно й глянула на Олега.

– Так, – чоловік виглядав так, ніби щойно дізнався про смерть близької людини. – Але в мене є останнє прохання.

– Яке?

Чоловік пригорнув жінку до себе й поцілував, його рука рухалася вздовж її ноги все вище й вище.

– Дозволь востаннє відчути тебе всю.

20 березня 1999 року

Олег прийшов до Оксани. Це вперше жінка покликала його після їх зустрічі в День закоханих.

– Я подумала, що ти маєш це знати, – сказала жінка.

– Що саме?

– Я – вагітна.

– Ти зараз серйозно? – чоловік аж сполотнів.

– Так. Наша остання зустріч не минуло безслідно.

– Тепер я точно розлучаюся.

– Збожеволів? Ліда також чекає дитину.

– І що ж тоді робити? – Олег обхопив голову руками.

– Я поїду звідси на час вагітності, народжу і через пару років повернуся. Ліда нічого не має знати про батька цієї дитини. Я вигадаю якусь правдоподібну історію.

– Так не можна. Це ж моя дитина. Ти не можеш відібрати її в мене.

– Я й не відберу. Коли повернуся, ти зможеш спілкуватися з нею, як з племінницею. Наші з Лідою діти будуть рости поруч. Але для цього треба зробити так, щоб вона ніколи не дізналася правду.

– Я не можу лишити тебе з цим саму. Я поїду з тобою й допоможу. Вигадаємо якусь командировку чи щось таке.

– Ні в якому разі. Ліда не дурепа. Коли ми разом зникнемо, складе два та два.

– І куди ж ти поїдеш? – прозвучав приречений голос Олега.

– Ще не знаю. Зв’яжуся з татом. Можливо зможе допомогти.

– О, а до батьків ти не можеш поїхати?

– Ні. Містечко в нас невеличке. Потай народити не вийде. Коли звістка дійде до Ліди – це лише питання часу.

– Вибач мене за це.

– За що?

– За… За дитину.

– Не варто вибачатися. Так, буде складно, але дитина від тебе – це справжній подарунок долі. Нам ніколи не бути разом, але вона стане моєю розрадою.

2 вересня 1999 року

Оксану прихистила у своїй невеликій хатинці самотня бабуся, взявши за проживання символічну платню. Не без зусиль дівчині вдалося домовитися про переведення на заочне відділення в університеті та влаштуватися тимчасово у місцеву школу. Вона мала пропрацювати в ній лише до кінця цього навчального року. Насправді батько Оксани міг дати їй стільки грошей, скільки вистачило б на життя без цієї роботи, та вона не захотіла висіти на шиї у батьків, коли ще може певний час попрацювати сама. Та й перспектива постійно перебувати в чотирьох стінах і нічого не робити геть не тішила.

Перший тиждень у школі повністю підтвердив все, що говорили Оксані про неблагонадійність цього навчального закладу. Та діти, яких вона навчала виявилися доволі здібними, тому працювати було не так і погано.

Якось вночі їй стало зле. Тому, не зважаючи на всі протести, господиня дому викликала лікаря. Оксану забрали до лікарні, де обстежили й зробили певні аналізи. Ніяких серйозних проблем не виявилося, але дівчину все ж лишили на два тижні у лікарні.

Їй виділили ліжко в палаті з трьома іншими вагітними жінками. Вони радісно прийняли нову сусідку. Та Оксані все одно було нудно, тому вона часто прогулювалася подвір’ям лікарні, заходячи далі, ніж дозволяли пацієнтам. Так вона й познайомилася з Богданою. Вона також лежала в цій лікарні. Їй було лише на два роки менше, ніж Ліді. Зустрівшись одного разу на подвір’ї, вони стали гуляти разом.

– А я коли закінчу школу, поїду вчитися на лікаря, – гордо якось сказала Богдана.

– Хороша професія. В мене тато лікар. І сестра хоче ним стати, – згадка про Ліду віддалася болем.

– А ти раніше не говорила, що в тебе є сестра.

– Та якось нагоди не було.

– Вона молодша чи старша?

– Молодша на два роки.

– Ще в школі вчиться?

– Ні. Вийшла заміж. Зараз теж дитину чекає.

– Ого, який гарний збіг. Ваші діти разом ростимуть. Будуть разом гратися. В мене брат на чотирнадцять років старший. То він зі мною в дитинстві бавитися зовсім не хотів.

– Оксано! – позвала раптом медсестра з порогу.

– Так?

– До тебе тут телефонують.

– Йду.

– В кабінеті лікаря телефон.

– Добре, а хто дзвонить хоч? – запитала вона, коли підійшла до медсестри.

– Назвалася Галиною Устимівно.

Оксана здивувалася, що господиня дому, в якому вона жила, вирішила до неї подзвонити. Певно, щось трапилося.

– Слухаю, – вона сіла на стілець біля столу.

– Оксаночко, доброго дня. До тебе сьогодні дзвонили, – почувся голос старої жінки в слухавці.

– Хто?

– Якийсь Олег.

– Що хотів?

– Сказав, що твоя сестра народжує.

– Е-е-е… дякую, що перетелефонували. До побачення.

– Бувай, мила.

Оксана поклала слухавку. Подумавши трохи, вона прийняла рішення їхати. Хоч образа на сестру не минула ще, та залишити Ліду в такий день ніяк не хотілося.

Лікар почав протестувати, коли почув рішення пацієнтки. Говорив, що їй і самій через два місяці народжувати. Навіть говорив, що вона через поїздку може почати народжувати раніше строку. Та Оксана, нікого не слухаючи та не чекаючи виписки, попрямувала на автостанцію, заїхавши дорогою за деякими речами.

28 січня 2016 року

– Ти тоді так раптово поїхала. Ми навіть не попрощалися, як слід, – озвалася Богдана, вирвавши Оксану зі спогадів.

– Так, поспішала до сестри. Чесно кажучи, я навіть не думала, що ти мене й досі пам’ятаєш.

– Я теж здивувалася, коли ти мене впізнала. До речі, чому ти попросила не казати Ліді, що ми знайомі?

– Бо вона запитала б, де і як ми познайомилися.

– А це таємниця?

– Наше знайомство – ні, а от обставини…

– Поки що нічого не розумію.

– Ліда не знає, що я вагітна була. І я хотіла б, аби й не довідалася.

– Але чому?

– Не хочу ворушити минуле. Я всі спогади з того періоду давно поховала. Так жити легше. Я можу розраховувати що ти нічого нікому не розповіси?

– Звісно.

Жінки проговорили до ранку, розповідаючи одна одній історії з своїх життів.