День святого Валентина

26 грудня 2015 року

Злату розбудив дзвінок на мобільний телефон тітки близько восьмої години ранку. Чомусь Оксана довго не брала слухавку, хоча дівчина могла поклястися, що чула, як та вставала з ліжка, аби глянути, хто так рано телефонує їй. Та вже за мить Злата почула характерний звук – двері сусідньої кімнати зачинилися.

«Певно, не хотіла розбудити мене розмовою», – подумала дівчина, коли почула приглушений голос тітки, а за мить вже знову заснула.

Через чотири години Злата знову прокинулася. Вона вловила аромат чогось печеного з кухні.

«Тітонька як завжди балує пирогами, – подумала дівчина. – Навіть бабуся не так часто їх готує, коли я гостюю в неї».

Злата потягнулася і неохоче вилізла з ліжка. Застеливши його, поплелася в ванну кімнату. Приводячи себе до ладу, вона повернулася думками до вчорашнього шкільного свята і звісно до Слави. Дівчина прокручувала в себе в голові все, що було вчора, але навіть при детальному аналізі не відшукала навіть секундочки, коли хлопець хоча б мельком поглянув в її бік, що не аби як пригнічувало. Остаточно зіпсував настрій спогад, як Слава танцював в компанії купи дівчат і промовисто посміхався кожній.

«Ні, мама таки помиляється. Я його не цікавлю, – дівчина присіла на край ліжка. – О, а що там Сергій?»

Злата потяглася до свого телефона. І не дарма – на неї чекало повідомлення, надіслане ще вчора ввечері:

«Ти сьогодні була надзвичайно красива».

Дівчина спершу аж остовпіла. І як це розуміти?! Вони навчалися в різних школах, які знаходилися по різні кінці міста. Він ніяк не міг її бачити. Та вже трохи згодом вона згадала, що виклала вчора кілька фото з підписом «Новий рік у школі». І справді – Сергій оцінив їх всі.

«Дякую».

«О, привіт. Я думав, тебе здивує моє повідомлення».

«Спершу так і було. Але потім я згадала про фотки, що виклала вчора, і все стало зрозуміло».

«А ти швидко метикуєш».

«Звідки ти знаєш? Може, я ще з вечора думаю. Чи хоча б з ранку».

«Я бачив, що ти щойно з’явилася в мережі».

«Ти стежиш за мною?».

«Не те, щоб стежу. Мені просто було нудно. Чекав, коли ти зайдеш в мережу, аби поспілкуватися».

«В тебе ж майже сотня друзів тут. Невже не можна було написати комусь із них?» – насправді дівчині стало приємно, що він чекав саме на неї. Особливо, на фоні Слави, який і не дивиться в її бік.

«Ніби ти не знаєш, що взаємна підписка ще не признак дружби».

«Ну… Має ж бути хоч хтось».

«Ти цікавіший співрозмовник».

«Такого мені ще точно ніхто не говорив».

«Дивно, – До речі, на передостанньому фото ти ніби якась… сумненька. Щось трапилося?».

«Ні».

«Враховуючи, що відписала ти «величезним» повідомленням лише через п’ять хвилин, осмілюсь висунути версію, що ти брешеш».

«Ого, як закрутив. Та ні, просто відволіклася».

«Але я все одно не вірю».

«Який недовірливий», – Злата всміхнулася. Спілкуватися з цим хлопцем їй подобалося все більше. Їй чомусь здавалося, ніби вони давні друзі.

«Є таке. То ти розкажеш, що в тебе сталося?».

«Я ж сказала, що все добре. Справді».

«Тоді ок. Вибачай, мама їсти кличе. Спишемося пізніше?».

«Можна».

«А, до речі, хтось доволі довго спить».

«В мене почалися законні канікули. Можу собі дозволити. Ніби ти о сьомій ранку прокинувся!».

«Що саме цікаве, так це те, що я не знав, чи ти справді спала. Вирішив пожартувати, а ти взяла й здала себе».

«Ой, іди вже їж».

«Йду».

«Смачного».

«Дякую».

Злата ще раз переглянула всі вчорашні викладені нею фото. На передостанньому фото вона й справді була дещо засмучена. Дівчині складно було повірити, що Сергій це помітив.

«Певно саме знову десь Слава пройшов, не звернувши на мене уваги», – прийшло їй на думку пояснення того, чому вона була «сумненька».

***

Після сніданку тітка з племінницею розмістилися у вітальні.

– Не повіриш, хто мені подзвонив сьогодні вранці, – Оксана й справді виглядала дуже розгубленою.

– Хто?

– Твоя мама.

– Справді?! – Злата моментально оживилася. – І що казала?

– З того, що вона розповідала, я так зрозуміла, що ти говорила з нею про нас?

– Так. Я стомилася від вашої сварки.

– Вона пропонує спробувати провести свята у вас вдома.

– Це ж просто прекрасно. Скажи, що ти погодилася.

– Я сказала, що подумаю.

– Мені здавалося, що ти давно хочеш помиритися.

– Вірно. Але я хочу, щоб Ліда сама цього захотіла. А зараз все дуже схоже на те, що вона робить це заради тебе.

– Ні, я так не думаю. Мама вчинила з тобою дуже не добре, але можу поручитися, що вона шкодує, і справді хоче помиритися. Хоча мені здалося, що вона чомусь цього боїться.

– Дозволь мені подумати ще сьогодні. Коли будеш вдома, можеш сказати мамі, що я зателефоную завтра?

– Звісно. Я дуже сподіваюся, що ти приймеш її пропозицію. До речі, зізнаюся, що я знала про її рішення.

– Тобто?

– Вчора вранці мама розповіла мені, що вирішила спробувати помиритися, але попросила мене нічого тобі не говорити, бо вона хоче зробити це сама.

– Схоже, що Ліда і справді змінилася за ці роки.

***

Вже вдома Злата вирішила подивитися вчорашні фото своїх однокласників і зайшла в Інстаграм. Дівчина приготувалася засмучуватися. Як правило, після подібних шкільних свят у всіх з’являлося купа фото з друзями та випивкою, яку вони таємничим чином примудрялися знайти і пронести в школу. Останнє Злату не хвилювало, а от відсутність друзів, яку вона особливо гостро відчувала, коли переглядала подібні світлини, змушувала її журитися і заздрити.

Дівчина і справді засмутилася після перегляду стрічки з оновленнями друзів, але цього разу з іншої причини. Половина дівчат з класу мала фото зі Славою. На кількох вона навіть видивилася свою спину на задньому фоні – річ абсолютно не дивна, коли йдеться про події, де велике скупчення людей, але розуміння того, що вона стояла в парі метрів від нього, а йому було все одно, змушувало її божеволіти. Злата за малим не плакала. Дівчина раптом відчула, що має з кимось поділитися всім цим. Спершу подумала про маму, але швидко відмела такий варіант, бо чомусь соромилася говорити з нею про подібне. Тож, після хвилинних роздумів Злата взяла телефон і відшукала переписку з Сергієм.

«Привіт, маєш час для розмови?», – подумки дівчина благала про позитивну відповідь.

«Привіт, так», – відповідь надійшла хвилин через десять. За цей час Злата встигла кілька разів обійти кімнату по периметру, копирсаючись в думках. Вона аж підскочила від сповіщення, що надійшло.

«Пам’ятаєш, вдень ти питав мене про фото?».

«Де ти сумуєш?».

«Ага».

«Ти передумала і вирішила розповісти?».

«Так, але розповідь буде довга…».

«Я готовий».

Її пальці одразу ж моторно замиготіли над маленькими буквами на екрані телефона. Аби тітка Оксана була поруч і побачила це, то точно б висловила своє зачудування тим, як у сучасних підлітків виходить так швидко друкувати.

«Все через одного хлопця. Мого однокласника. Я закохалася в нього як остання дурепа, а він на мене й не дивиться. Хоча раніше теж… не дивився.

Я не розумію, чому це сталося саме зараз. Ми провчилися десять років в одному класі, але нічого такого не було. Мені ніби дах зірвало! Звісно, він красивий, галантний, веселий, розумний… Більша частина дівчат з нашого класу потай мріє про нього. Але я не одна з них. Точніше, так було донедавна. Одного дня він якось по особливому на мене глянув і… все. Чи, може, то я якось по особливому той погляд перехопила. А може, планети розташувалися якось не так, як завжди і мене накрило. Я майже постійно про нього думаю.

На днях я забула свій особистий щоденник в класі, а коли повернулася, то застала там його. Класний керівник доручила йому навести лад у шафах. Він казав, що не читав того, що я там понаписувала, але я й досі сумніваюся. Я тоді лишилася, аби допомогти. Ми вперше були лише вдвох. І знаєш, ми так добре спілкувалися, ніби давні близькі друзі. Я навіть понадіялася, що він нарешті звернув на мене увагу, що ми зможемо спілкуватися… Але вже наступного дня він припинив мене помічати й поводився як завжди. Я досі не можу втямити, він прочитав таки дещо з мого щоденника (а там було й про нього) і просто потішався з мене, чи був таким товариським того дня, щоб я не передумала йому допомагати.

Хоча, один раз після того, коли нікого поруч не було, він привітався першим і ми навіть трохи поговорили. Але на цьому все.

Вчора, на святі, я мусила спостерігати, як він танцює то з одним гуртом дівчат, то з іншим. Певно, коли мене фотографували, я знов запримітила його, тому й була сумна».

Відповіді на її друковану сповідь не надходило, хоча вже минуло п'ятнадцять хвилин. Злата вже навіть потроху починала жалкувати, що на емоціях усе це вигорнула на Сергія. Ще дівчина задумалася над тим, чому не могла просто зробити як зазвичай – поділитися переживаннями зі своїм щоденником. Втім, того факту, що їй стало помітно легше, коли вона розповіла про все комусь живому і комусь, хто добре до неї ставиться, відкидати не можна було. Чомусь Злата довіряла цьому хлопцю, навіть не зважаючи на те, що він – лише з знайомий з Інтернет.

«Вибач, що так довго мовчав. Не знав, що відповісти, – задзеленчав нарешті її телефон. – Знаєш, я б на твоєму місці не ставив на всьому хрест отак одразу».

«Що ти маєш на увазі?».

«Дай тому хлопцю час. Можливо, ти йому також подобаєшся, але він ніяк не може наважитися сказати про це».

«Та він не звертає на мене навіть найменшої уваги».

«Кажу як хлопець: посилена неувага іноді приховує в собі неабиякий інтерес».

«Кажу як дівчина: мені здається, що ти так кажеш, бо не хочеш мене засмучувати».

«Ні. Я звісно не можу відповідати за того хлопця. Але чесно, ми часто приховуємо свої справжні почуття».

«Знаєш, я раптом зрозуміла, на скільки божевільна. Я тут розпинаюся про шалену закоханість, але ще тиждень тому й сама навіть не дивилася в його бік. Як гадаєш, може, я просто перевчилася? Відпочину трішки під час канікул і все мине».

«Ти не божевільна. От аби ти познайомилася з ним тиждень тому, тоді б я засумнівався. Не всім же закохуватися з першого погляду».